andrey

Путь к Файлу: /Budgetnii menedgment / Budjet Systems / 10-Литература / Пасечник / 06_роздил.doc

Ознакомиться или скачать весь учебный материал данного пользователя
Скачиваний:   0
Пользователь:   andrey
Добавлен:   23.10.2014
Размер:   270.0 КБ
СКАЧАТЬ

Розділ 6. Україна в складі Російської, Австрійської та Австро-Угорської імперій

 

6.1. Історична довідка

 

На кінець XVIII ст. чисельність українців сягнула 10 млн осіб і після росіян вони залюднювали найбільшу в Європі площу. Дані щодо розселення їх по регіонах Російської імперії та польсько-литовської Речі Посполитої подані в табл. 6.1.1і.

Таблиця 6.1.1. Землі, населені українцями наприкінці XVIII ст.

Територія

Площа, тис. км2

Населення, тис. осіб (приблизно)

Гетьманщина, або Малоросія (Російська імперія) Слобідська Україна (Російська імперія) Південна Україна (Російська імперія) Правобережна Україна (Річ Посполита) Східна Галичина (Річ Посполита) Закарпаття (Імперія Габсбургів) Буковина (Оттоманська імперія до 1772 р.)

92 70 185 170 55 13 5

2 300 1 000 1 000 3 400 1 800 250 150

Разом

585

10 000

У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. українські землі ввійшли до складу Австрійської імперії.

Як Російська імперія Романових, так і Австрійська Габсбургів, являли собою величезні територіальні угруповання, які населяли багато народів, етнічно і культурно відмінних між собою. До загальних рис обох імперій можна віднести надмірно концентровану і безмежну владу імператорів, якої не було в інших правителів Європи, небажання враховувати інтереси і прагнення своїх підданих, опора на армію і бюрократію. Розглянемо окремо українські землі в складі Російської та Австрійської імперій.

Українські землі в складі Російської імперії

Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростанням могутньої Російської імперії, що підпорядкувала собі більшу частину українських земель, повністю ліквідувавши ознаки державності.

Сприятливе для Росії закінчення війни з Туреччиною 1769— 1774 рр. і Кючук-Кайнарджийський мир відкрило їй шлях до Чорного моря з будівництвом нових поселень, портів, фортець, заснуванням чорноморського флоту.

Важливе значення для українських земель мало визнання Туреччиною незалежності Криму. Він перестав бути загрозою для України. У нових умовах Запорозька Січ стала непотрібною для Росії і була зруйнована 4 червня 1774 р., а її територія включена до складу Росії.

У зв'язку зі здобуттям незалежності в Криму розгорілась боротьба партій за владу. Росія під приводом захисту православних втрутилась у справи Криму і переселила звідти 32 тис. християн. Для греків Криму був заснований Маріуполь в гирлі ріки Кальміус, а для вірменів — місто Нахічевань у гирлі Дону. Переселення такої значної кількості жителів, здебільшого хліборобів, було тяжким ударом для Криму, і це поставило його в економічну залежність від Росії. У 1783 р. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії й адміністративно ввійшло до Катеринославського намісництва.

У результаті другого поділу Польщі в 1793 р. до Росії відійшли Київщина, Поділля та значна частина Волині. Після третього, останнього поділу Польщі в 1795 р. до Росії відійшла решта Волині. Таким чином, під владою Російської імперії опинились всі українські землі за винятком Галичини та Буковини.

Процес упровадження російських структур на українських землях, який було започатковано ще в 70-х роках XVIII ст., було повністю завершено в 1830-х роках.

Нездатність російського уряду забезпечувати чиновників достатньою платнею породжувала корупцію. Оскільки чиновники забезпечували казну необхідними грошовими надходженнями, уряд мало турбувало, скільки грошей вони привласнювали собі. Але якщо росіяни були звичними до бюрократичної системи, то для українців це

явище було новим і чужим. Можливо, цим пояснюється той факт, що доволі дотепно цей бік життя Росії висміяв саме українець Микола Гоголь у п'єсі "Ревізор" (1836 р.).

Характерною ознакою імперської присутності в Україні була армія, її численні залоги і форти були по всій території, а населення обкладалось тяжкими повинностями. Найобтяжливішою повинністю була служба в армії терміном 25 років, запроваджена в 1797 р.

Водночас слід зауважити, що значна частина представників колишньої української старшини захоплювалася могутністю Російської імперії, дому імператора, а тому вищим чинам імперії не потрібно було докладати зусиль, щоб зробити цю частину українського населення лояльною до себе.

Типовими для "малоросійської ментальності" є слова Віктора Кочубея — українця, який належав до найближчого оточення імператора: "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто-інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (мається на увазі Україна) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують"1. Про відсутність почуття національної гідності у таких "українців-хохлів" влучно писав Т. Шевченко:

Німець скаже: "Ви моголи". "Моголи! Моголи!" Золотого Тамерлана Онучата голі.

Німець скаже: "Ви слав'яне". "Слав'яне! Слав'яне!" Славних прадідів великих Правнуки погані!2

У перші роки правління царя Олександра І малоросійським генерал-губернатором було призначено князя Олександра Курокіна, який шанував українські традиції і користувався популярністю серед населення. І. Котляревський навіть присвятив йому "Оду". Значною подією було відкриття в 1805 р. першого в Україні університету в Харкові. Засновано його було за підтримки шляхти та купецтва на чолі з В. Каразіним. Навколо університету, першим ректором якого був П. Гулак-Артемовський, згуртувались українські вчені та письменники.

За часів війни Росії з Францією на початку XIX ст. Україна зазнала значних утрат: з 18 тис. вояків у 1815 р. повернулося лише

Цит. за: Субтельний О. Цитована праця. — С. 263. Шевченко Т. Кобзар. — К.: Дніпро, 1987. — С. 290.

12,5 тис. осіб. Не були відшкодовані матеріальні втрати на суму близько 2 млн крб. Крім того, привілеї, які було обіцяно козакам, що брали участь у війні і допомагали в озброєнні та обмундировуванні, у 1816 р. було скасовано.

У 10-х роках XIX ст., після повернення російської армії з Франції в Росії, у тому числі й на українських землях, настали реакційні часи. Вони були викликані зближенням царя Олександра І з реакціонерами містичного спрямування: баронесою Крюденер, міністром освіти князем О. Голіциним та генералом А. Аракчеєвим — мало-освіченою і жорстокою людиною.

1816 р. Аракчеєв почав організовувати "військові поселення", перетворюючи села у військові табори, де поєднували військову муштру з сільським господарством. Усе життя селянина було розписане — за сигналом косили, орали, йшли на "смотр".

За наказом начальства селянин одружувався, не маючи права обрати власну дружину. Регламентували навіть кількість дітей. Хлопчиків забирали до шкіл "кантоністів". За найменшу провину жорстоко карали. Військові поселення були розташовані здебільшого в Україні: на Слобожанщині — біля Чугуєва, Білгорода; на Київщині, на Поділлі; у Херсонській губернії — біля Олександрії, Возне-сенська та Єлисаветграда. На початок 1820 р. 375 тис. державних селян перебувало у військових поселеннях.

Не оминув Україну і декабристський рух. У 1821 р. у Тульчині оформилось Південне товариство. Його головою був обраний П. Пес-тель. Незабаром, крім Тульчинської управи цього товариства, було засновано ще дві: Кам'янську — на чолі з В. Давидовим та князем С. Волконським і Васильківську — на чолі з підполковником С. Му-равйовим-Апостолом.

У 1823 р. у Новгород-Волинському засновується таємна організація — Товариство об'єднаних слов'ян. До нього увійшли переважно українські патріоти.

У 1825 р. ці дві організації об'єднуються, але створений союз мав формальний характер. Як відомо, виступи декабристів зазнали невдачі, але вони справили великий вплив на подальші події і зачепили серця українських патріотів, зокрема Т. Шевченка.

У роки правління Миколи І (1825—1853 рр.) в імперії посилилась реакція, у тому числі в Україні. Повстання декабристів налякало уряд, було вжито заходів щодо цензури, засновано спеціальну поліцію для політичних справ: "Третій відділ власної Його Величності канцелярії" та "Корпус жандармерії". Під підозрою опинилася вся інтелігенція.

Під час російсько-турецької війни 1828—1829 рр. російський уряд, побоюючись, що запорожці, які жили за Дунаєм, можуть виступити на боці Туреччини, закликав їх повернутися на батьківщину; біля

1000 козаків під проводом Йосипа Гладкого перейшли на сторону російської армії, допомогли їй перейти Дунай. Турки за це люто помстилися тим, хто залишився, а Січ спалили. Після закінчення війни козаків, що прийшли з Гладким, поселили між Маріуполем та Бердянкою, до них приєднали поселенців із Чернігівщини, і з цих людей організували Озівське козацьке військо. У 1846 р. озівських козаків перевели на Кавказ, де вони заснували станиці — Озівську, Папайську та Дербентську. Ось так у черговий раз було розіграно "запорозьку карту".

Загальний терор Миколи І поширився по всій Україні, де активно проводилася політика русифікації в усіх сферах життя.

Кількість державних селян різних категорій значно зменшилась. Павло І роздав поміщикам Лівобережної України 150 000 селян із загальної кількості 600 000, а з 1796 р. кріпацтво було поширене на Південну Україну. Тяжке становище селян спричиняло повстання. Вони вибухали в усіх частинах України, але наймасовішими були на Поділлі, де ватажком був Устим Кармелюк і протягом 25-ти років керував повстаннями. У 1835 р. його було вбито, а 2700 його прибічників притягнуто до суду.

За таких складних умов Росія, що прагнула здобути вагомий вплив на Чорному морі, вступила у війну з Туреччиною, але не врахувала, що на стороні Туреччини виступлять Англія, Франція та Австрія. Військові дії проходили на Кримському півострові, переважно біля Севастополя. Після одинадцятимісячної облоги Севастополь капітулював.

Війна в повному обсязі виявила вади Росії — армія не була підготовленою до ведення військових дій, інтенданти обкрадали її, технічне озброєння було відсталим, комунікації надзвичайно слабкі. Як відзначав Д. Дорошенко, "крах, що його зазнала Росія в Кримській війні, був крахом цілої державної системи"1.

Цар Микола І не витримав такого сорому й отруївся. Престол зайняв його син Олександр II, який правив з 1855 по 1881 р. Новий цар, відчувши необхідність змін, розпочав реформи.

У 1856 р. Кримська війна закінчилась мирним конгресом у Парижі. На українських землях почались позитивні зрушення. Уже в 1855 р. амністовано членів Кирило-Мефодіївського братства, що перебували на засланні. Його видатні діячі — П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозірський, а трохи пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі, що став осередком українського національного руху.

У Києві, Харкові, Полтаві почали видаватись книжки українською мовою. У Києві засновано "Громаду", що спочатку була студентською організацією, а пізніше, коли її члени закінчили університет,

 

вони стали називатись "Старою громадою" на відміну від студентської "Молодої громади".

У 1856 р. Олександр II офіційно заявив про необхідність скасування кріпацтва. По губерніях почали створюватись комітети, які розробляли плани звільнення селян, ураховуючи місцеві умови.

19 лютого 1861 р. проголошено маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селян мало відбутися тільки через два роки.

Становище селян на українських землях в цілому було гіршим, ніж в інших частинах Росії, бо в Україні наділи землі до реформи були більшими, ніж ті, які вводила реформа. Так, у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали після реформи 40 % свого попереднього наділу, а в Харківській — 31 %. Унаслідок реформи наділи в середньому на одного селянина скоротились, про що свідчать наведені нижче дані1:

У Катериславській губернії У Подільській губернії У Київській губернії

До реформи 2—8 дес.

5.5 дес.

6.6 дес.

Після реформи 2,0 дес.

2.4 дес.

2.5 дес.

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських господарств, що мали до трьох десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3 %, на Південній Україні — 27,6 %.

У 1862 р. відбулася реформа фінансового господарства, і всі кошти держави було зосереджено у віданні відповідного міністерства.

Того ж 1862 р. розпочалась реформа армії — вдосконалено озброєння, постачання. Реформа закінчилася в 1874 р. запровадженням загальної військової повинності для всіх чоловіків у віці до 21-го року зі зменшенням строку служби з 25-ти до шести років.

У 1864 р. було започатковано реформу суду та земського самоврядування.

Останньою в низці здійснюваних реформ була міська. Зокрема встановлювалися міські ради — "думи", членів яких обирало все населення, що платило податки.

У 1875 р. в Одесі було засновано перший в Україні Південноросійський союз робітників, який прагнув об'єднати робітників для повалення політичного та економічного ладу. Це був перший союз, що поставив на меті політичний переворот.

У 1895 р. у Петербурзі В. Ленін об'єднав соціал-демократичні гуртки в Союз боротьби за визволення робітничого класу. За його

прикладом такий самий союз було організовано в 1897 р. в Києві та Катеринославі.

За роки царювання Миколи II (1894—1917 рр.) ситуація не поліпшилась, хоча були окремі періоди економічного піднесення.

У 1906—1910 рр. голова уряду Росії П. Столипін провів нову й останню реформу сільського господарства імперії, яка для України мала загалом позитивні наслідки. Протягом XIX ст. населення України в складі Російської імперії зросло втричі — з 7,7 млн осіб до 23,4 млн, у чому істотну роль відігравала міграція сусідніх етносів. Російський уряд усіляко заохочував поселення на українських землях інших національностей, у тому числі і росіян. Наприкінці XIX ст. у містах українців проживало не більше однієї третини, а в окремих — ще менше. Так, в Одесі їх налічувалося не більше 6 %, навіть у Києві — лише 22 %. Серед учених, митців, медиків та духовенства частка українців узагалі була мізерною — 0,5 "/о1.

За даними перепису 1897 р. 84 % населення України в складі Російської імперії становили селяни. Серед інших народностей, що населяли Україну наприкінці XIX ст., найбільше було росіян — 12 %, євреїв — 8, поляків — 6, німців — 4 %.

Значних утрат Україна зазнала в період Першої світової війни. Передусім це стосувалося чоловіків. З 15,5 млн осіб, мобілізованих у 1917 р. на війну, 4,5 млн були українцями. Війна також стала причиною закриття протягом 1914—1916 рр. 1400 підприємств, 26 доменних печей, посівні площі зменшились у 1916 р. на 1,9 млн десятин, збір збіжжя впав на 200 млн пудів порівняно з 1913 р., досить відчутної втрати зазнали малоземельні селяни: на 1917 р. з 3 млн 980 тис. селянських господарств 640 тис. не проводили посівної.

Все це викликало хвилю непокори, заворушень як стихійних, так і підготовлених різними антиурядовими партіями й організаціями. У 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, у яких взяло участь 48 тис. робітників. Визрівала революційна ситуація.

Українські землі в складі Австрійської та Австро-Угорської імперій

До Австрійської імперії входили чотири самостійні територіальні угруповання українських земель:

—  Галичина — південно-східна частина колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р.;

—  Буковина, яка згідно з Константинопольською австро-туре-цькою конвенцією 1775 р. увійшла до Австрійської імперії;

—  землі, заселені поляками, які були включені до Австрійської імперії в 1795 р. після третього поділу Польщі;

ж

— Закарпаття, розташоване на західних схилах Карпатських гір, з XVII ст. входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

Габсбурги стали володарями великої частини українських земель площею понад 70 тис. км2, з чисельністю населення понад 2,5 млн, більшість якого (близько 2 млн) становили українці.

Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована військовим інстанціям, з 1787 по 1849 р. на правах окремого округу входила до складу Галичини, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Закарпаття перебувало у складі Пожонського (Братиславського) намісництва.

Отже, входячи до складу однієї імперії, західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими.

Галичина. Австрія дістала Галичину у стані занепаду. Війни, російська окупація довели цей край до зубожіння. Шляхетство втратило свої соціальні позиції через взаємну боротьбу окремих родів, міське населення збідніло одночасно із занепадом торгівлі та промисловості. Селяни знемагали під гнітом кріпацтва. Хліборобство мало екстенсивний характер.

У 1774 р. у Відні при церкві Св. Варвари було засновано Барбаре-ум — семінарію для уніатського духовенства, яку в 1784 р. було переведено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіанського та піарського орденів, де навчання велося латинською і польською мовами, австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання, пізніше в 1825 р. введено польську мову навчання. У 1774 р. засновані школи трьох типів: однокласні — парафіяльні з українською мовою навчання, три- та чотирикласні — з німецькою мовою навчання. У 1774 р. у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, на богословському — латинською. У 1787 р. було організовано окремий богословський факультет для українських студентів з українською мовою викладання, цей факультет проіснував до 1809 р.

Значну увагу приділяв австрійський уряд удосконаленню економічних та соціальних відносин. Особисту залежність селян було скасовано. Було проведено реформу судоустрою, завдякі якій селяни дістали більш демократичні права — могли самостійно одружуватись, віддавати дітей до школи, шукати заробітку де завгодно.

Хоча, загалом реформи мали демократичний характер, однак завершені вони не були, а наступники цісаря не дуже переймалися долею селян.

Революційний рух — так звана "весна народів", який охопив усю Європу, зачепив і Австрію. 23 квітня 1848 р. Фердинанд І видав

історичний маніфест, що повністю скасовував панщину в усій Галичині, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Це суттєво поліпшило становище селян, і хоча 70 % оброблюваних земель отримали селяни, а 30 % землевласники, питання про приналежність лісів, пасовищ залишилося нерозв'язаним. З часом ці угіддя перейшли до великих землевласників, і селяни знову стали залежними від них в питаннях випасу худоби і заготівлі деревини. Розміри селянських наділів виявились замалими — менше 14 акрів, що ледве вистачало для того, щоб прогодувати сім'ю.

У червні 1848 р. у Львові було скликано Собор руських (тобто українських) учених, який накреслив широку програму організації української науки. Він домагався повного відокремлення українського народу від польського та російського, створення єдиної наукової української мови, єдиної граматики та правопису. Австрійський уряд дав дозвіл на заснування у Львівському університеті кафедри української мови та літератури.

З цих широких планів здійснено було досить мало. Вже 1849 р. австрійський уряд з допомогою російських військ придушив селянські повстання, скасував конституцію і поновив абсолютистський лад.

Українці опинилися між двома реальними силами: з одного боку, австрійці пропонували їм свій устрій, латинську абетку, а з іншого — значна частина старої інтелігенції почала схилятись до панрусизму, послаблюючи цим український патріотичний рух. Так зародилось москвофільство, основу для якого становило переконання в силі Росії та її бажанні об'єднати всі слов'янські народи.

У 1861 р. в Австрії було прийнято нову конституцію. Поступово в Галичині зміцнювались пропольські позиції. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет перейшов на викладання польською мовою; школи, за невеликим винятком, перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Міста були колонізовані, і державні та місцеві органи влади підтримували розвиток польської культури та науки.

Придушення російськими військами польського повстання 1863 р. загострило стосунки між українцями та поляками. Провід у культурному та національному житті українців належав інтелігенції духовного походження, головним чином священикам-уніатам, які гуртувались навколо собору Св. Юра у Львові.

Позиції москвофілів зміцнювали зовнішні чинники: у 1863 р. російські війська придушили перше польське повстання, а в 1868 р. — друге. У 1865—1866 рр. Австрія у війні з Пруссією зазнала поразки. Підлеглі їй народи одержали широку автономію, а сама Австрія стала "двоєдиною" монархією — Австро-Угорщиною, яку об'єднувала особа монарха. Але кожна частина монархії мала свої окремі парламенти: Австрія — у Відні, Угорщина — в Будапешті. Міністерства,

за винятком фінансів, військового та зовнішніх справ, також були

окремими.

Прихильники української течії — народовці — заснували нові товариства: у 1861 р. — "Руську бесіду" у Львові, у 1868 р. — Просвіту, у 1873 р. — Товариство імені Т. Шевченка; з 1893 р. це товариство, створене для сприяння розвиткові письменства, перетворилося в наукову організацію. У 1888 р. народовці створили політичне товариство "Народна Рада", яке ставило завданням домагатися поділу Галичини на польську та українську частини. Наприкінці 1880 р. під впливом М. Драгоманова була створена Українська радикальна партія, в якій провідне місце зайняли І. Франко та М. Павлик. Головною метою партія ставила захист інтересів селян. У 1890-х роках у Галичині з'являються нові інтелектуальні та наукові сили. У 1899 р. праве крило Української радикальної партії об'єдналося з народовцями, і вони створили нову — Національну демократичну партію, яка основним завданням поставила, щоб "цілий український народ з'єднався в одноцільний національний організм". її очолив Ю. Романчук, трохи пізніше — К. Левицький. У 1899 р. ліве крило Національно-демократичної партії створило нову — Українську соціал-демократичну партію, яку очолив М. Ганкевич.

За перші 10—15 років XX ст. Галичина зробила значний поступ в усіх галузях культурного життя. Головним центром української науки стало Товариство імені Т. Шевченка, яке об'єднувало вчених не лише Галичини, а й інших частин України. Воно користувалося визнанням усього світу і до 1914 р. видало близько 300 томів наукових праць українською мовою, переважно з українознавства. Значну роль у культурному та духовному житті Галичини відігравав митрополит Галицький граф Андрій Шептицький, який перебував на цій посаді з 1900 до 1944 рр. Під його керівництвом греко-католицька церква стала українською національною церквою, він дбав про школи, заснував Науковий інститут для студій, сполучений з Богословською академією, та "Академічний Дім" у Львові; допомагав приватним школам; за свої кошти відправляв молодих священиків на стажування до Риму, Відня; давав стипендії світській молоді для науки за кордоном; допомагав дитячим садкам та сиротам; заснував український шпиталь — "Народну лічницю" у Львові, підтримував видавництва1.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризується в Галичині загостренням боротьби з поляками, які були фактичними володарями краю. Прагнення поляків створити власну державу стає реальністю внаслідок конфліктів між Росією та Австрією, інтереси яких перетиналися на Балканах. Особливо вони загострилися під час Балканської війни 1912—1913 рр.

Значних руйнувань Галичині завдала Перша світова війна. В австрійському війську воювало 250 тис. українців. У 1914 р. значна частина західноукраїнських земель була завойована російськими військами, але вже в травні — червні 1915 р. була повернута назад.

У працях М. Грушевського, Д. Дорошенка містяться конкретні приклади масового терору під час відступу російських військ. Н. По-лонська-Василенко подає таку картину тих днів: "У зв'язку з відступом російського війська на схід виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу і вона дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тиж-нями везли за Урал, до Перму тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. До жаху руїн приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили виселенців"1.

Після брусилівського прориву весною 1916 р. колишня територія Королівства Польського, куди входили галицькі землі, була віддана у повне розпорядження Пруссії. Це створило нове незадоволення українського населення, що спричинило національно-визвольний рух.

Буковина. У 1774 р. Австрія, щоб зібрати до купи свої, як вона вважала, володіння і забезпечити сполучення Галичини з Семигоро-дом, приєднала до себе північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Молдавський господар протестував проти цього, але його зверхник, турецький султан, дав згоду. Ця країна знову стала називатись Буковиною, як у XIV ст. Деякий час влада була військовою. У 1786 р. Буковину було приєднано до Галичини, і так вона перебувала до 1849 р., коли знову стала окремою провінцією. На Буковині на час приєднання до Австрії було 69 % українців, 26 % румунів і 5 % інших національностей.

Австрійський уряд провів низку реформ, щоб вивести Буковину із занедбаного стану. У 1781 р. було скасовано кріпацтво і замінено панщиною за договором селян із паном. Австрійський уряд був переконаний, що населення Буковини здебільшого румунське і тому призначав на керівні пости румунів.

Приєднання Буковини до Галичини в 1786 р. мало негативні наслідки — польська шляхта Галичини не допускала селян до освіти і поширювала полонізацію та латинізацію. У 1808 р. було засновано в Чернівцях першу гімназію з латинською мовою навчання. У по-

чаткових школах викладали румунською або польською мовами. Приватні школи, засновані дяками, давали знання українською мовою, але їх було замало.

Перша половина XIX ст. позначилась низкою селянських заворушень, в яких основна роль відводилась гуцулам. Гуцули вели відмінний від інших національностей спосіб життя. Навесні вони виганяли худобу на полонини, і тому вимоги землевласників відбувати панщину викликало обурення. Повстання, які виникали протягом 40-х років, придушувалися військами. Боротьба за автономію Буковини закінчилась 1861 р., коли вона отримала статус коронного краю Австрії з титулом воєводства, з подвійними адміністративними органами.

З того часу почались процеси українського відродження. У 1869 р. в Чернівцях було засновано першу українську організацію — "Руська Бесіда", — спочатку як клуб, потім — як літературне товариство, котре проіснувало до 1940 р. У 1870 р. у Чернівцях започатковується політичне товариство — "Руська рада", а в 1875 р. там же створюється німецький університет з кафедрою української мови.

У XX ст. Буковина залишилась лояльною до Габсбургів. Національне відродження, яке зародилося у 1884 р. не виходило за межі австрійської конституції й стосувалося питань освіти, літератури, мистецтва. Міцнішають зв'язки між інтелігенцією інших частин України: Б. Ленським, І. Франком — з Буковини; М. Драгомано-вим, О. Кониським, Лесею Українкою — з Наддніпрянщини.

У 1907 р. було засновано Національно-демократичну партію, лідерами якої були С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович. Вона була лояльною до австрійської влади і прагнула здобути якомога більше в культурному та економічному напрямах. Але вже перед Першою світовою війною виникли розбіжності у поглядах лідерів С. Смаль-Стоцького та М. Василька.

Закарпаття. У XVI ст. Закарпаття було ареною військових дій сусідів. Після перемоги Угорщини у 1526 р. його поділено між трьома сусідами — Австрією, Туреччиною та Семигородом. Край був зруйнований, міста занепали. Але позитивним було те, що панщина була не така тяжка, а в гірських місцевостях її не було зовсім. Саме це притягувало переселенців із Галичини.

У XVIII ст. на Закарпатті було відносно спокійно. За правління Марії-Терези та Йосифа II селянам було надано певні пільги, у 1766 р. було обмежено панщину, а в 1785 р. скасовано залежність селян від поміщиків. Але після смерті Йосифа II його наступник Леопольд відновив кріпацтво, яке тривало до 1848 р.

У 1867 р. Австрія, розгромлена Пруссією, визнала право Угорщини на самоврядування. Закарпатська Україна опинилась під владою Угорщини. Угорці мстилися українцям за погроми, вчинені російським військом 1849 р. Ці переслідування викликали руїну За-

карпаття і штовхали українців до москвофілів. Яскравим представником москвофільства, або русофільства, був І. Раковський, віце-ди-ректор Ужгородської семінарії, упорядник низки підручників, у яких він доводив, що нема ні українського народу, ні української мови, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова1.

Поступово все українське почало завмирати — закривались українські школи, газети. Так, якщо в 1881 р. було 353 українські школи, то вже в 1883 р. — тільки 282, а до 1914 р. не залишилось жодної.

До того ж у 80-х роках додалися стихійні лиха — кілька років були неврожаї, і населення дуже голодувало. Унаслідок збільшення населення земельні наділи дробилися, що також не поліпшувало становища. Виходом із усього цього стала масова міграція до Америки. Дослідники української еміграції встановили, що першим іммігран-том-українцем до США був Агапій Гончаренко, колишній священик, заарештований царським урядом за читання революційної літератури. З-під арешту він утік, 1865 р. дістався Америки, оселився у Сан-Франциско і почав видавати газету "Аіазка НегаШ", яка мала великий вплив на американців2.

Першими переселенцями з України до Канади стали Іван Пилипів та Василь Улиняк, які жили в селі Небилеві Рожнятинського району нинішньої Івано-Франківщини. Це сталося 7 вересня 1891 р. Хоча документи громадянської війни в США 1861—1865 рр. свідчать, що в обох арміях — Півночі і Півдня — воювали наші земляки. В історію США увійшов, наприклад, генерал Василь Турчин, командувач одного з великих військових підрозділів, якого за відвагу й мужність називали "грізний козак"3.

У 1905—1907 рр. еміграція становила 200 % приросту населення. На початку XX ст. Пряшівський єпископ Юліан Фірцак започаткував "верховенську акцію" — низку соціально-економічних заходів для поліпшення становища селян. Акція передбачала створення кооперативів, господарських та промислових спілок, ощадних кас.

Природним наслідком посилення мад'яризації було зростання москвофільства. Угорський уряд придушив рух москвофілів і в 1914 р. у Мармароському Сиготі засудив до ув'язнення групу селян, що перейшли на православ'я.

Серед українців поширилось "язичіє" — штучна літературна мова, в якій перемішано українську, церковно-слов'янську та російську мову, яка, до речі, з певними вкрапленнями інших мов збереглася до наших днів, особливо в сільській місцевості.

 

6.2. Бюджетні відносини в частині України, що перебувала під владою Росії

 

Законодавча база. Наприкінці 1780 р. царським наказом запроваджено на Лівобережжі, колишній Гетьманщині, загальноросій-ський устрій, а в 1784 р. російський уряд скасував козацький устрій України. Ліквідація українських установ та полків означала суттєвий поворот у соціальних та економічних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, були звільнені, українські ранги замінені російськими відповідно до "Табелів про ранги" Петра І. У 1785 р. Катерина II поширила на Україну права російського дворянства, але претендентам потрібно було довести свої права. Наприкінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячково розшукує докази своїх дворянських прав. Ці комічні ситуації досить дотепно описані відомим українським письменником І. Карпенко-Карим (Тобілевичем) у п'єсі "Мартин Боруля".

У 1783 р., після зруйнування Запорозької Січі, указом заборонялися переходи селян з того місця, де застала їх ревізія, чим було покладено початок закріпачення селян.

Значна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, котрий мав свої права, які в майбутньому ввійшли до "Зводу законів Російської імперії". Цими правами козаки користувались до 1917 р.

У Південній Україні кріпацтво було введено наказом від 12 грудня 1796 р. Після смерті Катерини II цар Павло І повернув Україні Генеральний Земський та Підкормовий суди, магдебурзьке право та відновив старий адміністративний поділ на повіти.

В Україні практично до 30-х років XVIII ст. продовжували діяти III Литовський статут, магдебурзьке і місцеве звичаєве право, але необхідність застосування нових законів стала очевидною, і з 1804 до 1808 р. над кодифікацією права України працювали дві групи.

Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній), друга під керівництвом Ф. Давидовича, —- Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської губерній).

Підсумком роботи цих груп були проекти під назвою "Звід місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі" та "Звід громадянських законів, чинних у Малоросії" ("Звід малоросійських прав").

Фактично "Звід малоросійських прав" — це перший проект цивільного кодексу України.

Ці проекти не були затверджені, хоча надалі низка положень увійшла у "Звід законів Російської імперії".

Під керівництвом М. Сперанського в 1830 р. було підготовлено "Повне зібрання законів Російської імперії" і в 1833 р. — "Звід законів Російської імперії".

Водночас у 1830—1833 рр. під керівництвом І. Данилевича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній". У 1838 р. проект "Зводу" було затверджено Державною радою, але з 1840 р. перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, з 1841 р. на Україну поширюється загальноросійське цивільне і кримінальне право.                                                           1

Магдебурзьке право було скасовано в Україні в 1827 р., а через вісім років і в Києві1.

З ініціативи Київського генерал-губернатора Д. Бібікова в 1838 р. були запроваджені "Інвентарні правила", які регламентували відношення селян до землі, установлювали рівень податків.

У Росії підготовка до селянської реформи тривала п'ять років, її початком слід вважати промову царя Олександра II у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Таємний комітет, який було перейменовано у Головний комітет у селянській справі.

Основні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та "Положенні про звільнення селян від кріпацтва". Земельні відносини між поміщиками і селянами в Україні визначались трьома місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення стосувалося одночасно трьох південних губерній України — Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування.

На Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалось Малоросійське місцеве положення. На Правобережжі — у Київській, Волинській, Подільській губерніях, де основним було подвірно-сімейне землекористування, діяло Окреме місцеве положення. Крім того, були опубліковані різні додаткові правила, зокрема положення щодо влаштування дворових людей та ін.

Але всі ці документи не були чіткими — не встановлювали єдиного наділу на селянина, розмір наділу коливався залежно від якості землі, губернії, розмірів поміщицького маєтку. Але селяни і кріпосні люди ставали вільними і могли купувати, продавати, володіти рухомим і нерухомим майном, займатись підприємницькою діяльністю.

Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863 та 1866 рр. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або надавали у безстрокове користування

1

за так звані щорічні державні оброчні податки (до 1913 р.) або передавали у власність із правом викупу протягом шести років. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалась община, а де її не було — вводилась кругова порука за сплату податків.

Наслідком значних залишків кріпосництва було штучне аграрне перенаселення. У Східній Україні протягом 1860—1910 рр. сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських земель — лише на 31 %. Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн осіб, а промисловість могла поглинути лише 7 млн. Це зумовлювало зменшення селянського землеволодіння, низьку оплату праці в землеробстві та промисловості. У зв'язку із зубожінням селян указом від 1894 р. Микола II дозволив селянам переселятись до інших місць, переважно до Азії; уряд оплачував проїзд і надавав незначну допомогу. Але досить часто селяни поверталися назад.

У 1864 р. вийшло "Положення про школи", яким надавалось право відкривати школи різним відомствам, духовенству, приватним особам, пристосовуючи їх до місцевих умов. Усі школи підпорядковувалися Міністерству народної освіти або синодові. Навчання велось російською мовою.

Серед початкових шкіл важливу роль виконували недільні школи, де викладачами були переважно студенти і навчання проводилось у вихідні дні та свята. Першу таку школу було відкрито в Києві 1859 р., але вже в 1862 р. такі школи були закриті, вони відновили свою роботу лише на початку XX ст.

Аграрна реформа, яка дістала назву "столипінської" була започаткована указом від 22 листопада 1906 р., який набув чинності закону 27 червня 1910 р. Столипінська реформа передбачала здійснення таких заходів:

1.  Руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905—1907 рр., і закріплення за кожним домо-господарством землі.

2.  Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк.

3.  Організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки — відрубу. Передбачалось переселення і на хутори. У власність закріплювалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді викуп. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, але якщо такої згоди селяни не одержували протягом ЗО днів, то вони наділялись землею за розпорядженням земського начальника.

29 травня 1911 р. було ухвалено закон про землеустрій, згідно з яким у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-надвірне землеволодіння.

Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ і Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпоряджувальні комісії.

Закон від 14 червня 1910 р. діяв до 1915 р. За цей час закріпили землю в індивідуальну власність на Правобережжі — 48 %, на Півдні — 42, на Лівобережжі — 16,5 % селян.

За 1906—1912 рр. було утворено 226 тис. хуторів, що становило 5,1 % усіх господарств, а в 1916 р. їх налічувалось 440 тис, або 14 % селянських дворів1.

Державний устрій. Наприкінці XVIII ст. адміністративний устрій українських земель було змінено. Після скасування Гетьманщини українські землі було поділено на чотири частини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Малоросійської колегії та її голови — генерал-губернатора. Друга частина — територія слобідських полків — після ліквідації полкового устрою була перетворена на Слобідсько-Українську губернію. Третю частину — територія Південної України — поділено на окремі частини: Новоросійську губернію — на півночі, та Запорізькі вольності — на півдні. У 1775 р. Запоріжжя було зруйноване і вся територія вольностей була поділена між двома губерніями: Новоросійською — на правому березі Дніпра, та Озівською — на лівому. У 1781 р. колишню Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новго-род-Сіверське. Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське намісництво. Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське намісництво з центром в Кременчуці, а з 1784 р. — у Катеринославі. У 1795 р. створено Вознесенське намісництво.

У 1796 р. цар Павло І ліквідував намісництва, замінивши їх губерніями. Губернії були такі: Малоросійська губернія з центром у Чернігові; Волинська, Подільська, Київська; Новоросійська губернія з центром у Новоросійську (так було перейменовано Катеринослав); Харківська губернія (Слобідська). У 1802 р. Новоросійська губернія була поділена на три: Миколаївську, Катеринославську та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернію об'єднано в Малоросійське генерал-губернаторство з центром у Полтаві; Київську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське генерал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харківську. Після окупації Бессарабії у 1812 р. виникло Новоросійсько-Бессарабське генерал-

губернаторство з губерніями: Херсонською, Катеринославською і Таврійською та Бессарабською областю. Такий розподіл з невеликими змінами існував до 1917 р.1

З 1781 р., коли Гетьманщину було поділено на три намісництва, українські установи — генеральний суд, генеральну управу та полкові управи було скасовано, а замість них засновано установи російського типу: замість військового суду — палати кримінальні та цивільні; замість судів міських та земських — повітові суди у кожній губернії; замість військового скарбу — казенні палати; для справ міських — магістрати.

Тимчасово були залишені Малоросійська колегія та військовий суд для завершення справ. Павло І поновив деякі старі порядки: генеральний та інший суди, Литовський статут як чинне право. Глухів як політично-адміністративний та культурний центр України почав занепадати, а натомість почав зростати Новгород-Сіверський — маленьке сотенне містечко.

У 1784 р. замість 10 козацьких полків організовано 10 карабінерних, по шість ескадронів у кожному. Але ці полки зберегли залишки територіальної організації і в них здебільшого була українська старшина.

З метою вдосконалення управління державними селянами у 1837 р. було створено Міністерство державного майна.

Утрата Україною автономії, перетворення її на звичайні губернії Російської імперії дедалі відчутніше усвідомлювалися прогресивними верствами суспільства, і вони розуміли свою безсилість. О. Безбо-родько писав: "Чи знаєте ви, через що геройства дух в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство, що замість давніх героїчних постатей появилися кар'єристи, що шукають тільки посад та відзначень"2.        •

Після реформи 1861 р. нагляд над сільськими та волосними управами було передано мировим посередникам, яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Ця посада була тимчасовою — до введення "уставних грамот", що визначали стосунки між дідичами та селянами. У 1864 р. було проведено судову реформу зі встановленням судів трьох рівнів: мирові суди, які обирались населенням, та державні — окружний суд і судова палата. Державний суд складався із цивільного і кримінального, в якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані населенням. Судові слухання були відкритими, в них брали участь сторони, прокурор та захисники. У 1864 р. на Лівобережній та Південній Україні було впроваджено також земське самоврядування. Участь у ньому брало все населення, що володіло земельною власністю. Один раз на рік на земельних зібраннях депутатів обирали земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губернську управу. Функції земств були досить широкі — обкладання податками, соціальні питання, медицина, санітарія, освіта, сприяння розвиткові сільського господарства, торгівлі тощо.

Досить часто в земствах працювали люди, які не змогли знайти роботи в державних установах через політичні погляди — лікарі, вчителі, статистики. Земства були тісно пов'язані з українськими громадами. Визначними земськими діячами були І. Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич1.

На Правобережну Україну земства були поширені в 1911 р. У 1870 р. була проведена реформа міського управління. У містах утворювались міські ради — "думи", членів яких обирала та частина населення, що сплачувала податки. Виконавчим органом була управа, яку очолював міський голова. Компетенція міського самоврядування була подібною до повноважень земства, якщо не брати до уваги, звичайно, що останні охоплювали і сільське господарство. База оподаткування

Сільське господарство. Наприкінці XVIII ст. земля належала здебільшого великим землевласникам. Так, графам Браницьким на Правобережжі належало 300 тис. десятин землі, барону Штігліцу на Півдні — 126 тис. Частка селянських наділів напередодні реформи становила: на Лівобережній Україні — 38,8 %, Правобережній — 36,7, на Південній — 14,3 %.

Розмір наділу на одну ревізьку душу становив: на Правобережжі — 1,23—2,8 десятин, Лівобережжі та Слобідській Україні — 2,5—З, Південній — 3—4 десятини землі. За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин, тому селяни розорялись і переходили в міста на заробітки, втікали від панів, вимушені були займатись підробітками.

Основною галуззю сільського господарства було землеробство. З 1820 р. з'явились сільськогосподарські машини — сівалки, косарки, молотарки. Особливо швидко поширювались посівні площі в Південній Україні — з 1778 до 1851 р. у 25 разів.

Провідна роль у сільському господарстві належала зерновому виробництву. Зернові культури займали в 1870 р. 14,7 млн десятин, а в 1913 р. — 20 млн десятин, або 90,5 % посівних площ. Урожайність зернових культур наведено в табл. 6.2.1і.

 

Таблиця 6.2.1. Середня врожайність зернових культур в Україні

Рік

Середня

Валовий збір

% до збору зерно-

 

 

врожайність, ц/га

млн пудів

млн центнерів

вих у Російській імперії

1864—1866

4,5

398

63,68

19,9

90-ті роки XIX ст.

6,56

740

118,4

22,4

1913

9,4

1200

192

21

Крім традиційних пшениці, вівса, ячменю сіяли й інші культури — коноплі на Чернігівщині, льон у Південній Україні. Тютюн був другою основною культурою. Зростали посіви буряка: з 27,7 тис. десятин у 1848 р. до 43,7 тис. у 1860 р. У Південній Україні набуло розвитку тваринництво: у 1799 р. було 167 кінних господарств, а в 1830 р. у самій лише Катеринославщині їх налічувалось 287. У 1820— 1830 роках, наприклад, до Петербурга приганяли щороку до 20 тис. голів великої рогатої худоби, а в 1840-х роках до Петербурга та Москви — до 160 тис.

Усередині XVIII ст. у Південній Україні почали розводити іспанських мериносів. Так, у 1850 р. налічувалось 10 млн голів овець. Продукти вівчарства стали основними в окремих поміщицьких землеволодіннях: вивозили до Росії та за кордон сукно, вовну, сир, смушки.

Значного розвитку набуло також бджільництво. В окремих господарствах налічувалось по кілька сот вуликів. Лише в Полтавській губернії у 1837 р. поміщики продали 1,3 млн пудів воску та 7 тис.пудів меду.

Аграрна реформа 1861 р. не стала в Україні поштовхом до розвитку сільського господарства. Фінансовий стан поміщицьких маєтків погіршувався. У 1870—1880 роках у поміщицькому господарюванні настала криза. Значна частина середніх та дрібних дідичів не спромоглася пристосуватися до нових умов, до заміни кріпосницької праці найманою.

Крім того, у 1870-х роках надвиробництво пшениці в Північній Америці, Аргентині, Австралії, Канаді спричинило істотне збільшення її вивозу до Європи. Це суттєво знизило ціни на європейському ринку і негативно позначилося на економіці українських земель. Багато поміщицьких господарств збанкрутіло. Оскільки викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово, то в банках на початок

XX ст. було заставлено 75 % приватновласницької, переважно поміщицької, землі. За період 1863—1902 рр. було куплено і продано 25,6 млн десятин землі. На 1905 р. склався такий розподіл земельних ресурсів (табл. 6.2.2)1:

Таблиця 6.2.2. Розмір земельних наділів в Україні в 1905  р.

Розмір надільної землі на двір, десятин

Кількість селянських господарств,

%

Розмір надільної землі

 

 

 

 

всього

% на двір

в середньому десятин

До 5

5—10

Понад 10

44

40

16

21

 42

37

3,7

8,2

15,5

Общинне землеволодіння, яке охоплювало на початок XX ст. близько 40 % усіх селянських дворів, негативно впливало на розвиток сільського господарства. Уряд усіляко підтримував общинне землеволодіння, оскільки община несла відповідальність за сплату викупних платежів, подушних тощо. Селяни, які споконвічно хотіли господарювати на власних землях, намагались вийти з общини і перейти до подвірного землеволодіння, яке протягом 20 років (1862— 1882 рр.) зросло у 2,6 раза. Площа приватного селянського землеволодіння до революції 1917 р. становила 9,5 млн десятин, частка орендованих земель наприкінці XIX ст. становила 4,2 млн десятин, або 21,3 % надільного землеволодіння. Досить поширені були такі види оренди: підприємницька оренда заможним і частково середнім селянином, оренда, суборенда продовольча (голодна), відробіткова. Орендні ціни становили в 1916 р. на Полтавщині 18 крб. за десятину.

Промисловість. Промисловість кінця XVIII — початку XIX ст. була тісно пов'язана з сільським господарством. Крім мануфактур, які задовольняли внутрішні потреби маєтку, були мануфактури, що працювали на ринок, — паперові, металообробні, порцелянові тощо. З 1830-х років важливого значення набули цукроварні. Кількість підприємств зростала: у 1783 р. в усій Україні було понад 200, у 1854 р. — 1649, а в 1860 р. — 2147 промислових підприємств (без ґуралень). Щодо промислового розвитку, то на першому місці була Київська губернія — 38 %, потім Харківська — 13,1 %, і останнє місце за показником загальної вартості продукції займала Полтавська губернія — 3 %.

Підприємства були двох типів — поміщицько-кріпосницькі та капіталістичні: купецькі, міщанські або селянські. У поміщицьких підприємствах працювали кріпаки, в капіталістичних — наймані робітники.

У загальному обсязі поміщицького виробництва велика частка належала горілчаному. У XVIII ст. виробництво горілки було прерогативою козацької старшини, кожен, хто належить до неї, мав право виробляти горілку на власні потреби та на продаж. У XIX ст. дрібні ґуральні зникають і з'являються великі виробництва. У 1860 р. їх уже налічувалось 2407.

Постачали обладнання винокурній та цукровій промисловості мідярні, яких у 1860 р. вже налічувалося 17.

Широко було представлена салотопна промисловість. У 1814 р. в Україні було п'ять, а в 1861 р. — 128 салотопень. З салотопленням пов'язана свічкова та миловарна промисловість. У 1838 р. було 88, а напередодні 1861 р. 129 свічкових мануфактур з продукцією на

I  млн крб. і 54 миловарних заводи з продукцією на 314 тис. крб.

У 1812 р. в Україні налічувався 351 завод з виготовлення селітри з 393, розміщених у всій Російській імперії, але наприкінці 1840-х років почали завозити дешевшу селітру з Чилі, і кількість заводів в Україні в 1852 р. зменшилась до 179.

Потреби інших галузей промисловості вимагали створення металургійної та машинобудівної промисловості. На початок 1861 р. в українських губерніях було близько 20-ти машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1,2 млн крб. Вони були зосереджені здебільшого в Київській, Волинській, Катеринославській та Херсонській губерніях. Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяли

II  чавуно-ливарних та 32 залізоробні заводи.

Поступово розвивалась і вугледобувна промисловість. Якщо на початку XIX ст. це були невеликі копальні, то до 1860 р. вони перетворилися у промислові підприємства, на яких було видобуто 6 млн тонн вугілля.

Дніпрові пороги заважали судноплавству і в 1857 р. на річках Дніпровського басейну налічувалось лише сім пароплавів, загальною потужністю 360 к. с. Після Кримської війни дещо пожвавився розвиток цієї галузі, у 1859 р. тут уже налічувалось 17 пароплавів, серед яких три — пасажирські.

Про розвиток промисловості капіталістичної форми власності свідчать такі факти: якщо в 1828 р. в Україні було 53,8 % поміщицьких і 42,6 % купецьких підприємств, то в 1861 р. поміщицькі підприємства становили 5,8 %, а купецькі — 94,2 %.

Після 1861 р. промисловість Російської імперії набула подальшого розвитку. Якщо в 1861 р. у Росії налічувалось 2330 фабрик і заводів, то в 1869 р. — 3712. У 1879 р. обсяг виробництва 867 україн-

ських фабрик і заводів досяг майже 103,3 тис. крб. Перше місце у структурі української промисловості посідало цукроваріння, яке становило у 1882—1885 рр. 87,8 % загальноросійського виробництва. У 1862—1863 рр. в Україні функціонувало 1485 горілчаних підприємств.

Досить поширеним було олійне виробництво, сировиною для якого було насіння льону, коноплі, соняшника. Усередині 80-х років олійна промисловість виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.

Швидкими темпами розвивалась важка промисловість.

Виробництво чавуну в Україні в 1870—1880 роках зросло в 4 рази, прокату — в 7,7 раза. Зростання обсягів виробництва цих галузей промисловості викликало цілий бум у розвитку вуглевидобування. Швидко виникали шахти, створювались нові акціонерні товариства. Протягом 1860—1870 років видобуток вугілля зріс у 2,5 раза. У Донбасі в цей період налічувалось 197 вугільних шахт, на яких видобувалось 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1 % усього видобутку вугілля Російської імперії.

Незважаючи на швидкий розвиток важкої промисловості й вуглевидобування, машинобудування, за винятком сільськогосподарського, відставало. У 1884 р. функціонувало 75 машинобудівних заводів (без Таврійської губернії). Найбільші заводи були в Харкові (Гель-феріх-Саде, заснований у 1878 р., Мільгозе — 1873 р.), у Херсонській губернії, в Одесі та Єлисаветграді, Луганську (завод Гартмана).

На Херсонській та Миколаївській верфях будувались у 70-х роках дерев'яні парусні кораблі для Чорноморського флоту.

У 1863 р. розпочалось спорудження першої залізничної колії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст, яка почала працювати з 1 вересня 1866 р. На Лівобережжі перша залізниця почала функціонувати в 1868 р., а в 1870 р. вона з'явилась у Києві.

У 1871—1880 рр. в Україні було споруджено 2643 км залізничних колій, що відповідало імперській політиці царського уряду.

Помітного розвитку набула промисловість України після 80—90-х років XIX ст. Так, у цей час на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів — ус. Кам'янка (нині Дніпродзержинськ, 1889 р.), Гданців-ський (1892 р.), Донецько-Юріївський (1896 р.), Нікополь-Маріуполь-ський (1897 р.). Виробництво чавуну зросло з 1,3 до 8,5 млн пудів у 1889 р., а прокату відповідно з 1,7 до 5,2 млн пудів. У 1913 р. в Україні працював 21 металургійний завод. Відповідно зростав видобуток залізної руди. Частка України в загальноросійській зросла з 4,4 % в 1880 р. до 52,9 % у 1899 р.

Видобуток вугілля збільшився з 927 млн пудів у 1909 р. до 1543,8 у 1913 р. У цей час в Україні діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб.

У 1895 р. розпочалось будівництво Харківського паровозобудівного, а в 1896 р. — Луганського машинобудівного заводів. У 1900 р. ці підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 % за-гальноросійського виробництва.

Усього в Україні в 1913 р. налічувалось 450 машинобудівних і металообробних підприємств, на яких працювало 57 тис. працівників, але ці заводи не задовольняли потреб індустріального розвитку і значну частину продукції ввозили з-за кордону, зокрема майже половину від необхідних сільськогосподарських машин.

Перед Першою світовою війною в Україні функціонувало 210 цукрових заводів, які виробляли 21 млн пудів, або 85 % усього цукру Російської імперії.

Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт, і в 1913 р. протяжність залізниць в Україні становила 10 900 км, по яких було перевезено 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.

Значну роль у розвитку промисловості в Україні відігравав іноземний капітал, особливо бельгійський, французький і американський. З 1888 по 1894 р. було створено 22 іноземні компанії. Частка іноземного капіталу, вкладеного в українські підприємства, порівняно із загальноросійськими становила 25 %. У вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземців в Україну приваблювали високі прибутки, які майже повністю вивозились. Норма прибутку на акціонерний капітал у другій половині 90-х років становила в середньому 13 %, що майже вдвоє перевищувало аналогічний показник західноєвропейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїнські фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного протекціонізму, одержували надприбутки. Так, прибуток металургійних заводів у 1897 р. досяг в середньому 50 %, а Юзівського заводу — 100 % на вкладений капітал.

Розвиток промисловості не зробив Україну індустріально розвинутим регіоном Російської імперії, вона продовжувала залишатись аграрною. Так, у 1913 р. у сукупній продукції промисловості та сільського господарства промисловість становила 48,2 %. До Першої світової війни обсяг виробництва української промисловості становив 24,3 % загальноросійського, при цьому видобувна промисловість виробляла 70 %, а обробна — лише 15 %.

Торгівля. Внутрішня торгівля наприкінці XVIII і до середини XIX ст. зосереджувалась на ярмарках і у місцях постійного торгу — базарах і крамницях. У першій половині XIX ст. в Україні налічувалось понад 2 тис. ярмарків, де торговельні обороти дорівнювали від кількох сот до кількох мільйонів карбованців. Напередодні реформи 1867 р. на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 млн крб., продано — на 56,7 млн крб. Так, наприклад, у Харківській губернії

в 1846 р. відбулось 440 ярмарків: 79 — у містах і 361 — у сільській місцевості, але на міські ярмарки припадало 9/10 торговельного обороту. Кожен з ярмарків в Україні мав свою специфіку. Так, на трьох харківських ярмарках — Хрещенському, Покровському та Успенському — мануфактура становила 40 % привезених товарів, і вони спеціалізувались на торгівлі шкурами та взуттям. Київський контрактовий ярмарок спеціалізувався на купівлі-продажу сільськогосподарської продукції.

Ярмарки на Півдні — Петропавловський у Ярмолинцях, Успенський у Нікополі — спеціалізувались на операціях із зерном, яке відправляли через чорноморські порти на експорт.

На час реформи 1861 р. у містах України функціонував 12 141 базар, де торгували як один день на тиждень, так і повний тиждень.

Серед містечкових виділялись базари в Ставищі (Таращанський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт). На початку 50-х років XIX ст. на цих базарах щороку продавали товарів на суму 25— ЗО тис. крб. Найбільш ходовим товаром на базарах були зерно і худоба. У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так, у Києві їх було шість, Харкові і Одесі — п'ять.

Доволі інтенсивно розвивалась стаціонарна торгівля, чому сприяло зародження капіталістичних відносин. Так, у 1861 р. діяло 33,2 тис. постійних торговельних підприємств — крамниць, магазинів, складів, ринків, корчем.

Торговельні відносини розвивались також і на зовнішньому ринку через чорноморсько-азовські порти. Цьому сприяла політика царського уряду, який надавав деяким портам привілеї, наприклад, було зменшено митні збори на 1/4 частину. Суттєві привілеї мав Одеський порт. У 1804 р. було дозволено провозити товари через Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море. 10 травня 1817 р. царський маніфест "подарував" Одесі на 30 років право "порто-франко", тобто безмитний ввіз і вивіз товарів, що сприяло швидкому розвитку банкірських домів. Якщо в 1802 р. в Одесу було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис. крб., то в 1860 р. — на 14 766 тис. крб. Отже, від функціонування сільського господарства, промисловості й торгівлі формувались основні надходження Російської імперії, і значну частину цих доходів давала Україна.

Після реформи 1861 р. продовжувала розвиватись торгівля. Так, в Україні на початок 1845 р. діяло 4250 ярмарків, а в 1904 р. — 5600. За орієнтовними даними протягом 1895—1904 рр. сума вартості привезених товарів на ярмарки України збільшилась із 143,2 млн крб. до 260 млн крб. Отримала розвиток і така форма торгівлі, як базари. Якщо в перші пореформені роки базари відкривались переважно в містах, то у 80—90-ті роки — у селах. У 1900 р. базари збирались у 940 населених пунктах і торгували в цілому 77 тис.

днів на рік. У 1913 р. базари функціонували вже в 1300 населених пунктах понад 110 тис. днів на рік. У 1913 р. щоденні обороти великих ринків у містах, таких як Одеса, становили не менше 10,4 тис. крб., Києва і Харкова — 2,5—3 тис. крб., інших губернських міст — у середньому 1,5 тис. крб., повітових міст — 0,8—1 тис. крб. за кожен базарний день.

З 80-х років почала поступово переважати стаціонарна торгівля. У 1900 р. налічувалось 87 тис. стаціонарних торговельних закладів. У внутрішній торгівлі помітну роль почали відігравати товарні біржі, і якщо в 1870 р. в Україні діяла одна біржа, то вже в 1904 р. — шість. Найбільшими були Київська та Одеська.

Зростала роль чорноморсько-азовських портів. Так, якщо у 1861— 1865 рр. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії в середньому вивозили близько 75 млн пудів зерна, то на українські морські порти припадало 45,5 млн пудів, або 60,6 % від загального вивезення. У1891 —1895 рр. вивезення зерна з Росії становило 377,5 млн пудів, з яких на українські порти припадало 288,3 млн пудів, або 76,5 %. З України вивозили також на експорт коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну, шкіру, сало, м'ясо тощо. Лише з Одеси щорічно відправляли в середньому в 1896—1890 рр. по 74,3 тис. овець. Експорт з України перевищував імпорт, у 1900 р. торговельний баланс мав активне сальдо 367 млн крб., у 1901 р. — 740, 1904 р. — 287, 1905 р. — 301, у 1907 р. — 468 млн крб. Протягом 1904— 1914 рр. середньорічне активне сальдо становило 319 млн крб.

З цієї суми 262 млн крб. припадало на торгівлю із закордонними державами і 57 млн крб. — з іншими регіонами Росії. У 1913 р. вартість українського експорту становила 1022,8 млн крб., сума імпорту — 648 млн крб. У загальному експорті Росії частка України на той час становила майже 26 %, імпорту — 11,5 %.

Зростала чисельність населення, яка займалась торговельною діяльністю. Так, якщо у 1861—1862 рр. в Україні налічувалось понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже в 1864 р. — 16290. У 1864 р. губернські установи видали понад 23 тис. посвідчень, власники яких могли вести дрібну торгівлю. У 1885 р. торговельну діяльність в Україні здійснювали 175,9 тис. осіб, а наприкінці XIX ст. — 334,1 тис. осіб.

Бюджетні процеси. Основним джерелом доходів у Російській імперії у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торговельних оборотів. Платили ці податки, переважно селяни і торговці. Дворяни сплачували незначні збори. У структурі доходів перед 1861 р. близько ЗО % становив "питейний" дохід. Селяни за 1845—1861 рр. сплатили майже 1 млрд крб. податків. Податки збирались також і в натуральній формі, і лише в 1828 р. у шести українських губерніях було зібрано податків на суму близько 3,5 млн крб.

Крім сплати податків державі кріпаки -- чоловіки і жінки -відбували панщину. На Лівобережній Україні вона становила здебільшого три-чотири дні, на Правобережній доходила до шести, а на Південній Україні, де кріпаків вистачало, — не більше двох днів на тиждень. Панщиною праця кріпаків не обмежувалась — по всіх господарствах вони виконували різні повинності: возили дрова з лісу, продавали збіжжя, прокладали та лагодили мости, давали панові курей, гусей, іноді овець, телят, корів. Жінки мусили збирати гриби, давати яйця, полотно, прядиво тощо.

Дещо кращим було становище селян, які йшли "на оброк", тобто діставали право сплачувати дідичеві певну суму грішми й мешкати, де вони захочуть. "Оброчні" селяни працювали по містах як ремісники, обслуга в готелях, візниками, служниками тощо.

У 1830-х роках збільшується число так званих місячників — селян, які не мали свого господарства і діставали від пана утримання. У 1840-х роках на Лівобережній Україні кількість "місячників" доходила до 25 % загальної кількості кріпаків1.

Отже, основними формами експлуатації селян були відробіткова, грошова і натуральна ренти. Переважала панщинна організація селян. Серед поміщицьких селян панщинників-кріпаків у Правобережній Україні було 97,4 %, Лівобережній — 99,3 %, Південній — 99,1 %.

Хоча закон від 1797 р. встановлював триденну панщину, вона була більшою. Державні селяни вважались вільними. Податки державні забирали 40 % річного прибутку, і тому значна частина селян була неспроможна їх сплатити.

У 1839—1841 рр. була проведена реформа, яка ліквідувала оренду державних маєтностей, замість подушного введено оброк із землі та прибутків від промислів. Ця реформа прискорила перехід селянських господарств до ринкових методів господарювання. У 1847— 1848 рр. була проведена нова реформа, яка мала на меті інвентаризацію земель селян Правобережжя; земля, яка була в користуванні селян, закріплювалась за ними, регламентувались повинності на користь поміщика. Селяни, які мали робочу худобу, зобов'язувались відробляти три дні на тиждень і один жіночий день, інші селяни — два чоловічих і один жіночий день. Городники за користування садибою та присадибною ділянкою або платили оброк, або відробляли 24 дні на панщині. Натуральні данини скасовувались. Якщо селяни притягувались до додаткових відробітків, вони отримували за це плату. Але оскільки відповідного контролю за інвентарними правилами не було, їх практично не дотримувались.

Розглянемо за цей період видатки бюджету. Видаткова частина становила майже 15—20 % національного доходу Росії. Більшість витрат припадала на воєнне і морське міністерства. У 1804 р. із 122 млн крб. бюджету на утримання цих міністерств було витрачено майже 53 млн крб.; у 1855 р. з 526 — 270 млн крб. Крім того, 10 % йшло на утримання двору, тоді як на освіту виділялось менше, ніж 1 % усіх бюджетних коштів.

Незважаючи на фінансові реформи, видатки бюджету зростали значними темпами, і якщо на початку XIX ст. сума державного боргу (внутрішні та зовнішні позики) дорівнювала майже чотирьом річним бюджетам Росії, то напередодні 1861 р. державний борг перевищував річний бюджет майже у 8 разів.

Розвиток подій після 1861 р. диктував необхідність упорядкування фінансової системи, тому до кінця XIX ст. було зроблено кілька спроб налагодження стійкої діяльності грошово-кредитної, банківської, податкової, митної підсистем. З 1863 р. в усіх великих газетах 1 або 2 січня публікувалась "Всепіддана доповідь міністра фінансів про державний розпис доходів і видатків", де детально вказувалось, скільки і яких податків буде зібрано і на які цілі витрачено.

8 березня 1906 р. були затверджені правила про порядок розгляду державного розпису доходів і видатків Російської імперії. Прийняття конституції й утворення Державної думи поряд із реформованою Державною радою сприяли бюджетному процесу, налагоджувався державний контроль, поліпшувалась касова справа.

Розглянемо ситуацію в податковій справі. Були скасовані винні відкупи як неефективні й замінені на акциз на вино.

Також були введені акцизи на цукор і тютюн. Але порядок стягування податків із урахуванням станів не був скасований майже до 80-х років. У 1863 р. подушний податок з міщан міст європейської Росії замінив податок на міське нерухоме майно, за яким у 1898 р. дохід становив 8,6 млн крб. У 1894 р. було запроваджено квартирний податок. Із 1875 р. частка місцевих повинностей перетворилась на державний поземельний податок без розмежування власників. Цей податок на селянські землі в три і більше разів перевищував податок на приватні землі. У 70-х роках прямі податки з селянської десятини землі були в 10 разів більшими, ніж прямі податки з десятини поміщицької землі.

У результаті селянських заворушень 1879—1880 рр. було скасовано подушний податок (у 1882 р.), зменшені викупні платежі. Скасування подушного податку компенсувалось збільшенням непрямих податків і платежів колишніх державних селян. У губерніях європейської Росії платежі і примуси, що їх сплачували селяни наприкінці XIX ст. з десятини землі, дорівнювали в середньому 1,39 крб., що становило 36,8 % чистого прибутку з десятини, або 15,4 % валового прибутку.

У багатьох повітах податки перевищували прибутки. У 1900 р. населення Російської імперії сплатило непрямих податків на суму 657 млн крб., у тому числі з алкогольних напоїв — 317, тютюну — 41, цукру — 63, нафти — 25, мита — 204 млн крб. Значна частка спирту, тютюну, цукру була українського виробництва. Дев'ять українських губерній з 1868 до 1880 р. дали Російській імперії 2899,2 млн крб., а повернуто було на власні потреби лише 1749 млн крб.

За 15 років, починаючи з кінця XIX ст., бюджет Російської імперії одержував з України 3289 млн крб. прибутку, а на потреби України залишалось 2605,2 млн крб. Незважаючи на заходи, що їх проводив уряд з метою впорядкування надходжень до бюджету, державний борг невпинно зростав.

З середини 80-х років Росія за величиною державного боргу посідала третє місце після Франції та Великобританії. У 1903 р. борг становив 6679 млн крб. Для стабілізації фінансової системи виникла необхідність грошової реформи, яка і була проведена в 1897 р.

Грошово-кредитна система. Створення товарного ринку на початку XIX ст. сприяло збільшенню грошових потоків — як внутрішніх, так і зовнішніх. Значно збільшився грошовий потік у чорноморських портах. Цьому сприяла політика царського уряду, який надавав деяким портам привілеї.

У першій половині XIX ст. уряд здійснював певні заходи щодо впорядкування фінансових відносин. На початку XIX ст. було здійснено фінансову реформу М. Сперанського, який у 1803 р. зайняв пост директора департаменту Міністерства внутрішніх справ. У 1810 р. М. Сперанський подав Державній раді "План фінансів" з основами реформ, у тому числі й грошового обігу. Було припинено випуск нових асигнацій, продано частину казенних маєтків у приватну власність, зменшено державні видатки. Були також запроваджені нові податки, які зачіпали інтереси дворянства, що викликали їхнє незадоволення.

У 1823 р. на посаду міністра фінансів був призначений Є. Канкрін, німець за походженням. Він уважно вивчив практику М. Сперанського, зокрема його записку "Про монетний обіг" і почав підготовку нової реформи в галузі фінансів, яка мала базуватись на таких принципах: економне використання грошових коштів, які перебувають у підпорядкуванні держави; ефективне використання державних кредитів; завбачливий підхід до встановлення нових податків, зміцнювати грошову систему.

Грошова реформа 1839—1843 рр. проводилась з вилученням асигнацій і встановленням твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Відновлювалась срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до 3 крб. 50 коп. асигнаціями,

які з 1843 р. були вилучені з обігу. У 1841 р. було випущено ікни, розмінні на срібло кредитні білети, що дало змогу відмовитисі. ті срібла, яке було громіздким в обігу. Для розміну паперових грОШІЙ був створений фонд, який у 1843 р. становив близько 36, а в 1845 р. 87 млн крб.

Розглянемо функціонування кредитних установ, котрі почили виникати на початку XIX ст. як органи кредитування торгівлі. У 1806 р. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, яка була заснована в Петербурзі у 1798 р. Згодом вона була реоргп нізована в Державний комерційний банк, який мав контори в ОдвОІ (з 1819 р.), Києві (з 1839 р.), Харкові (з 1843 р.), Полтаві (з 1852 р.). Важливу роль як кредитний центр відігравав Бердичів, де було вісім банківських домів. Значні кредитні операції здійснювались червЯ київський контрактовий ярмарок.

У 1817 р., у зв'язку зі збільшенням кредитних установ виникли Рада державних кредитних установ. Цього ж року замість обліки вих контор було створено при Асигнаційному банку Державний К0 мерційний банк, який мав відділення в Києві, Одесі, Харкові. Цей банк здійснював операції на депозит (плата становила спочатку 5 % потім 4 %), надавав позики під заставу товарів і облік векселів. ВІК кредитував переважно торгівлю і, частково, промисловість.

Також промисловість кредитували такі кредитні установи, II "Фонд для посилення виробництва солдатських сукон", "Мануф.и. турний капітал".

Поряд із функціонуванням кредитних установ поширеним було лихварство. В Одесі на початку XIX ст. до заснування банку лихіші» ський процент становив 36 %, а із заснуванням банку знизився ДО 12 %. З метою зміцнення всієї фінансової системи напередодні гп-лянської реформи 1861 р. Позиковий банк, Державний комерційний банк були ліквідовані з переданням усіх справ Державному банку в 1860 р. Цей банк мав право обліковувати векселі, інші тер мінові папери, видавати позики (за винятком іпотечних), купувати і продавати золото, срібло, приймати вклади на депозит, але не мли права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Ресурси Державного банку формувались здебільшого з КМ начейських вкладів і кредитних білетів, а депозити приватних осіб І промисловості концентрувались в акціонерних банках.

Грошова реформа 1897 р. мала на меті стабілізувати грошовий обіг. Був накопичений золотий фонд у розмірі 1095 млн крб. ири 1067 млн крб. кредитних білетів в обігу. Співвідношення між золо тим карбованцем і кредитним білетом було встановлено на рівні, який

ми гой час склався в співвідношенні 1 золотий карбованець — 66 коп. і і'гдмтного білету, а колишній золотий імперіал вартістю 10 рублів І б нових карбованців золотом. Емісійне право Державного банку <і\ по обмежене: кредитні білети в обігу до 600 млн крб. забезпечувані неї. золотом повністю, понад 600 млн крб. — наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити незабезпечених кре-пгших білетів лише на суму 300 млн крб. Ця тверда валюта про-іічіунала в Російській імперії до Першої світової війни.

Після реформи значно розширив свої операції Державний банк. НІдиовідно до нового статуту, затвердженого у 90-х роках XIX ст., Державному банку надавалось право враховувати векселі з двома і ПІ 'іі.іпе підписами; надавати позики під заставу державних паперів, НКЦІй і різноманітних облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; надавати позики під заставу нерухомості, купувати і продавати золото і срібло; приймати грошові вкла-ЦИ та ін. Таким чином, Державний банк став не лише емісійним центром, а й найбільшим комерційним банком.

Крім Державного банку, функціонували й інші державні комерційні банки. Селянський поземельний банк (заснований у 1883 р.) надавав позики переважно заможним селянам, допомагав дворян-> тну продати свою землю. За 1883—1900 рр. було надано 170 тис. полик і продано селянам 12,6 тис. десятин землі.

Державний Дворянський земельний банк (1885 р.) надавав довгострокові кредити дворянам-землевласникам під заставу їхньої іемельної власності. Проценти за позиками у нього були дещо меншими, ніж у Селянського банку.

Царський уряд істотно допомагав Дворянському банку — сплачував його збитки, знизив у 1897 р. розмір процента за позиками.

В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків — Київський приватний комерційний банк (1868 р.), Харківський торговельний (1868 р.), Київський промисловий (1871 р.), Миколаївський комерційний (1872 р.), Одеський дисконтний (1879 р.), але більшість з них існувала недовго, і на початку XX ст. п Україні лишилось лише два українські комерційні банки — Київський приватний та Одеський дисконтний. їх капітал був незначним і становив у 1913 р. менше, ніж 1,5 % основного капіталу комерційних банків Росії, а обіг — 0,5 %.

Основу кредитної мережі в Україні становили філії столичних Стиків, до правлінь яких входили українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний мав в Україні 35 філій, Об'єднаний банк — 31, Азовсько-Донський — 23. Структура кредитних установ подана и табл. 6.2.3.

Таблиця 6.2.3. Структура кредитних установ в Україні в 1916 р.

Мережа банків

Контори і філії Держбанку

Філії комерційних банків

Товариства взаємного

кредиту

Міські банки

Усього в Росії

У тому числі в Україні

Частка України,

%

138

22 15,9

678

142 20,9

923

337 36,5

326

69

21,1

 

6.3. Бюджетні відносини в частині України, що перебувала під владою Австрії та Австро-Угорщини

 

Законодавча база. Свої претензії на Галичину Австрія умотивовувала в спеціальному меморіалі, укладеному 1771 р. "Вивід прав Угорської корони до Червоної Руси і до Поділля, так само, як Чеської корони — до князівств Освеціма й Затора". У цьому меморіалі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині й Чехії.

Австрійський уряд скасував особисту залежність селян від поміщиків. Відносини в сільському господарстві регламентувались аграрним законодавством. Згідно з маніфестом від 26 квітня 1766 р. про урбаніальну регуляцію (систематизував примуси, які накладалися на селян) селянин отримував від поміщика садибу і земельний наділ від 10,2 до 17,1 га землі, залежно від її якості. Згідно з законом 1783 р. закарпатські селяни дістали права займатись ремеслом, розпоряджатись майном. Першим законом, що змінив земельні відносини в Галичині, був закон про одержавлення королівських земель. Була проведена інвентаризація всіх маєтків, анулювались усі приватні збори за продаж селянам товарів.

У 1775 р. був виданий закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами. Поміщикам заборонялось накладати штрафи, притягувати селян до відбуття примусів понад ті, що були зафіксовані в інвентарі. Закон і розпорядження 1784 р. скасовували шарварки, регулювали нові примуси, панщину. 16 червня 1786 р. був виданий "Роботопатент", що став кодексом законів з аграрних відносин у Галичині й діяв до революції 1848 р. У 1785—1788 рр. в усій Австрії було складено перший кадастр земель (Йосифінська метрика) з метою вдосконалення системи оподаткування.

Урбаніальний патент Йосифа II від 10 лютого 1787 р. проголошував, що всі селянські примуси належить установлювати пропорційно до якості землі, що перебувала в їхньому користуванні. Розміри дер-

жавних та урбаніальних (на користь пана) примусів не могли перевищувати 30 % загального доходу від селянської землі. Урбаніальні примуси мали сплачуватись грішми, що вело до скасування панщини. Установлювалися однаковий земельний податок для господарств усіх категорій власності, а також норми дохідності окремих категорій земельних угідь. Австрійський уряд скасував особисту залежність селян, а в 1782 р. був виданий наказ, який обмежував право панів над селянами.

Але наступник Йосифа II імператор Леопольд у 1790 р. скасував урбаніальний патент і примусив повернутися до колишніх норм оподаткування і панщинних примусів. У 1799 р. було встановлено нове оподаткування, згідно з яким 70 % прибутку, одержаного селянином, залишалося йому, а 18 % надходило державі і тільки 12 % — панові. Але в 1819 р. норми були збільшені на користь держави. Згідно з урядовим циркуляром 1814 р. придбати майно могли лише привілейовані стани або власники індигенату (дозволу), право надання якого мав тільки монарх.

Селяни виключалися з можливих власників землі. У 1820 р. дозвіл на купівлю маєтків було дано всім, але у селян коштів не було. У 1848 р. цісар Фердінанд проголосив конституцію, була скасована панщина. Але вже у 1849 р. австрійський уряд з допомогою російських військ скасував конституцію і поновив абсолютистський лад. У 1861 р. в Астрії було проголошено нову конституцію, яка дала Галичині автономію.

На Буковині в 1781 р. кріпацтво було замінено панщиною за договором селян із панами.

Відповідно до закону 1786 р. у Північній Буковині був створений релігійний фонд, який налічував 267 монастирських маєтків і володів 77,75 % всієї землі.

На Закарпатті панщина була обмежена в 1766 р., а в 1785 р. була скасована залежність селян від поміщиків, але незабаром вона була відновлена і тривала до 1848 р. Земельні відносини регулювались законом від 1836 р., згідно з яким панщина тривала залежно від наділу від 25 до 40 днів на рік.

Державний устрій. У результаті першого поділу Польщі 1772 р. до Австрії було приєднано Руське воєводство без Холмської землі, але із Замостям, Белзьке та окраїни Подільського й Волинського воєводств, а з власне польських земель — південні частини Краківського й Сан-домирського воєводств та частину Люблінського. Ці землі дістали назву "Королівство Галичини та Лодомерії (Володимирії)".

Спочатку королівство було поділене на шість округів, у 1780— 1786 рр. — на 18 округів, а в 1867 р. відбувся новий поділ Галичини на 74 повіти, які на початку XX ст. включили до Східної Галичини.

Після третього поділу Польщі до Австрії приєднано Холмську землю та окраїни Берестейського та Підляського воєводств.

У 1774 р. до Австрії приєднано частину Молдавії під назвою Буковина, а до Угорщини — українське Закарпаття. Усі ці три складові українських земель жили своїм окремим життям.

У Галичині цісар Йосип II змінив устрій міст, обмежив податки. У Львові в 1848 р. було засновано Головну руську раду, свого роду тимчасовий національний уряд. Ця Рада проголосила єдність усього українського народу, а українські посли в австрійському парламенті поставили вимогу надати українським землям автономію у вигляді окремого коронного краю з приєднанням Буковини та Закарпаття. Також була вимога роз'єднати Галичину на українську та польську території. Але австрійський уряд цієї вимоги не виконав. У 1849 р. він скасував конституцію і проголосив абсолютистський лад, було розпущено Державний сейм і Головну раду.

1849 р. замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління на чолі з крайовим президентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим головою краю. Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи — повітові староства, які у своїй діяльності підпорядковувались намісникам. Повітові старости мали широкі повноваження — здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єднаннями преси й органами місцевого самоврядування. Аналогічні функції в міських і сільських громадах виконували бургомістри і войти, які були підпорядковані повітовим старостам.

Поряд із центральними урядовими органами в Галичині й Буковині існували органи крайового і місцевого самоврядування. У 1861 р. була відновлена конституція й імператор створив галичанський і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Уся діяльність сеймів підпорядковувалась центральній владі. Імператору належало право скликання та розпуску сеймів, призначення нових виборів. У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством у повітах, містах, селах. Будь-які рішення на місцях вимагали затвердження їх сеймом. Повсякденний нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.

Кількість депутатів цього сейму постійно зменшувалась — від 49 у 1861 р. до 14 у 1877 р. і 11 у 1883 р.

1862 р. був ухвалений закон про міське самоврядування, і на його підставі в 1866 р. був прийнятий галичанський крайовий закон про громади, згідно з яким створювались повітові громади (гміни), які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органом повітової громади була повітова рада (керівний орган) і повітовий

комітет (виконавчий орган). Головою повітового комітету був повітовий староста, який вступав на посаду тільки після затвердження імператором. 14 жовтня 1870 р. був затверджений статут для Львова, який діяв до 1933 р. і передбачав, що влада в місті здійснюється міською радою і магістратом1.

Ще гірше було становище у Віденському сеймі. Поволі вся адміністрація Галичини наприкінці XIX ст. опинилась у поляків.

У 1865—1866 рр. Австрія, зазнавши поразки у війні з Пруссією, стала Австро-Угорщиною з двома парламентами.

Буковина після приєднання до Австрії в 1774 р. деякий час управлялась військовою владою, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, де вона перебувала до 1839 р., після чого стала окремою провінцією.

Австрійська влада призначала на державні посади тільки румунів. У 1861 р. Буковина була визнана коронним краєм Австрії з титулом воєводства з подвійними адміністративними органами: перший орган — центральний уряд — його представляв призначений австрійським урядом крайовий президент, якому підпорядковувалися староства та начальники повітів; другий орган — автономна управа, що складалася з Крайового сейму (парламенту), на чолі якого стояв маршал — найвища особа місцевого самоврядування, та Крайового відділу — виконавчого органу, який призначав місцевих урядовців. Фактично автономні інституції перебували в руках румунів та німців.

Закарпаття протягом XVI сторіччя перебувало під владою Австрії та Семигороду.

Цісар Леопольд відновив кріпацтво, яке тривало до 1848 р.

Нова доба історії Закарпатської України позначена діяльністю А. Добрянського, який виступав послом від Закарпаття на Слов'янському з'їзді в Празі та на зборах Головної руської ради в 1848 р. Після придушення угорського повстання австрійський уряд призначив А. Добрянського комісаром на Закарпатті.

У 1849 р. делегація від Закарпаття звернулася до цісаря з проханням, щоб Угорщина була розподілена на дистрикти за національністю. Це прохання було задоволено і був виділений Руський дистрикт з центром в Ужгороді, а Добрянський отримав пост намісника. 1867 р. Закарпаття знову опинилось під владою Угорщини. На початку XX ст. у Галичині поляки обіймали всі адміністративні посади.

Буковина на початку XX ст. мала власну автономію в питаннях освіти, науки, культури, ведення господарства.

Закарпаття на початку XX ст. продовжувало перебувати під владою Угорщини.

База оподаткування

Сільське господарство. У Східній Галичині й Закарпатті вирощували здебільшого овес і ячмінь. У 40-х роках XIX ст. у Галичині овес становив 40 % від усього збору зернових. На Закарпатті він займав 46 % посівних площ, а в гірських районах — до 90 %. У господарствах Північної Буковини на кукурудзу припадало 28—71 % посівних площ. У 1837 р. річний збір зернових на західноукраїнських землях становив 1780 тис. т.

Поступово впроваджувалося вирощування картоплі. У 1815— 1840 рр. збір її зріс майже у 18 разів, посіви займали 16 % від загальної площі. Із середини XIX ст. почало розвиватися скотарство, і більшість поміщицьких господарств перебудувались на цей напрямок сільського господарства.

З 1794 до 1845 р. у Мукачево-Чинадіївській домінії поголів'я овець збільшилось у 94 рази, великої рогатої худоби до 25 разів. Худобу продавали як на ярмарках, так і відправляли за кордон. Тільки в Москву і Петербург продавали до 260 тис. голів. У Галичині й Буковині поголів'я овець досягло майже 1,4 млн, що у 20—30-х роках XIX ст. давало прибутку 80 тис. золотих ринських.

У 40-х роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна 13 %, льону 23, тютюну 16, коноплі 25, картоплі 38 % від загального обсягу виробництва цих культур усієї Австрійської імперії. Наприкінці XIX ст. процес розшарування селян призвів до того, що землі концентрувались у заможних родин. Це підтверджують дані табл. 6.3.1.

Таблиця 6.3.1. Розмір селянських господарств у західноукраїнських землях у 1902  р.

Розмір селянських господарств, га

Східна Галичина

Буковина

Закарпаття

 

 

Кількість селянських господарств, %

% від усієї

землі

Кількість селянських господарств,

%

% від усієї землі

Кількість селянських господарств,

%

% від усієї землі

До 5 5—10 Більше 10

79,9 14,56 4,89

23,65 13,45 26,15

85 10 4,6

19,2 62 18,8

72,73 16,6 10,32

8,62 26,9 25

У Галичині 1 га землі в 1901 р. коштував 790 крон, а в 1906 р. — 1264 крони. Валовий збір і середня врожайність наприкінці XIX ст. зросли. У 1898 р. валовий збір зернових культур у Галичині та Буковині становив 13,4 млн ц, а в 1913 р. — 23,8 млн ц.

Отже, сільське господарство досягло певних успіхів, але поступалось за темпами розвитку у інших частинах імперії, не могло задовольнити потребу населення в продовольстві, і щорічно Галичина

ввозила 2 млн ц борошна з Угорщини. Це змушувало селян емігрувати на американський континент.

Розглянемо структуру платників податків. Характерною рисою поміщицького землеволодіння була наявність значних латифундій. У Східній Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів1 (286 десятин), а в Північній Буковині — 2977 моргів землі (1183,4 десятин). Значного поширення набувало орендування маєтків: у Стрийському окрузі Галичини із 152 поміщиків 60 орендували маєтки.

На західноукраїнських землях поміщицькі селяни становили 70 % населення. Напередодні селянських реформ у Східній Галичині частка селянських наділів від загальній площі поміщицьких земель становила 48,9 %, у Північній Буковині — 41,9 %.

Поміщики різними способами намагались збільшити свої наділи — урізували наділи селян, заміняли гірші землі на кращі, забирали землі після втеч селян тощо. За період з 1787 по 1834 р. у Галичині було захоплено 1 млн моргів рустикальних земель.

Згідно з переписом 1844—1859 рр. структура селянських господарств у Східній Галичині мала такий вигляд:

—  повні селяни, що володіли понад 20 моргами землі — 8,3 %;

—  півселяни, що володіли 10—20 моргами землі — 23,4 %;

—  чвертьселяни (піші), що володіли 2—10 моргами землі — 41,6 %;

—  загородники, що володіли менше, ніж 2 моргами землі — 27,2 %.

У Північній Буковині структура селянських господарств була такою:

—  заможні господарства, що володіли повним наділом (15— 20 га) — 4,9 %;

—  середняки-міклаші — 16,1 %;

—  малоземельні-кодаші — 61,2 %;

—  безземельні, халупники і комірники — 17,1 %. Промисловість. У Галичині промисловість розвивалась слабо, тому

що Австрія намагалася тримати Галичину як сільськогосподарську територію — постачальницю дешевих зернових. Дрібні промислові заклади — фабрики сукна, паперу, гути, ливарні, соляні підприємства — не витримували конкуренції з австрійськими.

У першій половині XIX ст. на захоплених західноукраїнських землях розвивались традиційні галузі промисловості — текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, лісова, тютюнова. У кожному селі були фільварки, де виробляли полотно. На тютюнових мануфактурах у Винниках та Монастирській було зайнято 1320 робітників. Розвине-

не було ґуральництво — в 1812 р. на 4000 ґуралень було вироблено 19,2 млн австрійських відер горілки1. У маєтках Ягільницького Ключа на Тернопільщині виготовляли пиво. У 1823 р. у Пужниках, недалеко від Станіслава, було збудовано першу цукроварню, і до середини XIX ст. діяло вже 16 цукроварень. 1913 р. почав працювати цукровий завод у Ходорові. На початок XX ст. на західноукраїнських землях працювало п'ять великих державних тютюнових фабрик, але вони не забезпечували потреби населення, і значна частина тютюнових виробів завозилася з інших частин імперії.

У 1807—1811 рр. на території Східної Галичини діяло 12 залізних гут, у 1825 р. — 15, з яких сім належали магнатам, сім — державі й одна — церкві. На них вироблялось близько 16 тис. віденських відер заліза. На цих підприємствах у 20-х роках XIX ст. працювало 1400 найманих робітників. У 1841—1848 рр. продукція за-лізничих гут досягла 66,6 тис. віденських відер.

Видобуток солі здійснювався переважно в Закарпатті. На соляних рудниках у першій половині XIX ст. працювало близько 1200 осіб. У Східній Галичині однією з найпродуктивніших була солеварня у с. Стара Сіль.

У 70—80-х роках XIX ст. під впливом збільшення попиту на нафтопродукти набула розвитку нафтова промисловість. У 1887 р. почало застосовуватись глибинне буріння, а з початку XX ст. — буріння свердловин понад 1000 м. Якщо в 70-х роках видобуток нафти становив 20—ЗО тис. т на рік, то вже у 80-х роках — 40 тис, у 1900 р. — 325 тис, у 1909 р. — 2 млн т. Потім видобуток зменшився, але і в 1913 р. він становив 1,1 млн т. Найбільше нафти видобувалось у районах Борислава і Дрогобича. Галицька нафта перероблялась на австрійських та угорських нафтопереробних заводах.

Наприкінці XIX— на початку XX ст. на західноукраїнських землях почали інтенсивно вкладати іноземний капітал, здебільшого у промисловість. У 1892 р. був створений картель з метою нормування цін на нафту. Протягом 1905—1906 рр. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Га-лицько-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн крон та компанія "Галичина" з капіталом 6 млн крон.

Спочатку це були капітали австрійських підприємств, а згодом інвестиції робили німецькі, англійські та американські підприємці. У 1911 р. англійцям лише в Бориславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 частину від нафтовидобутку цього басейну. У 1912 р. німецькі та англійські фірми об'єдналися в концерн, що контролював 1/3 частину видобутку нафти в Галичини, володів усіма нафтопроводами та чотирма з семи нафтопереробних заводів.

Перед Першою світовою війною інвестиції в нафтову промисловість Прикарпаття оцінювались у 310 млн австрійських крон, з них третина була австрійською, 1/5 — англійською, 12—15 % мали німці, французи й місцеві промисловці, 2 % — американці й бельгійці. Зростання промисловості вимагало шляхів сполучення, і протягом 1870—1910 рр. залізнична мережа в Галичині збільшилась на 1430 км і становила в 1910 р. 4120 км. Наприкінці XIX ст. залізниці в Закарпатті становили 500 км.

Незважаючи на певні зрушення в промисловості, цей край залишався слабо розвинутим порівняно з іншими регіонами імперії. У промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, у Закарпатській Україні — не більше 5 % . Великих міст було також небагато. Отже, наприкінці XIX—на початку XX ст. промисловість західноукраїнських земель розвивалась меншими темпами, ніж в інших регіонах Австро-Угорської імперії і мала переважно сировинний характер.

Торгівля. На західноукраїнських землях протягом XIX ст. набули подальшого розвитку усі форми торгівлі, зокрема ярмарків налічувалось наприкінці XIX ст. близько 1 тис. Найбільші ярмарки проводилися у Львові, Бродах, Тернополі, Станіславі, Чернівцях. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого в 1897—1900 рр. приганяли, в середньому, по 123 тис. голів великої рогатої худоби, коней, овець за рік, у 1901—1905 рр. — 130 тис, у 1906—1910 рр. — 120 тис.

У ЗО—40-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях було більше 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. — понад 9 тис. У великих містах, наприклад Львові, базари відбувались щоденно, в менших — Сня-тині, Золочеві, Роздолі — тричі на тиждень. Під кінець XIX ст. поступово почала впроваджуватись стаціонарна торгівля. Так, якщо у Львові в 1812 р. функціонувало вісім оптових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, то вже в 1850—1851 рр. у львівській торгівлі було зайнято 2700 осіб, а в допоміжній — майже 8 тис. осіб, а всього в Східній Галичині в 1902 р. уже було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.

Торгівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими товари до провінцій переміщались вільно, а в зворотному напрямі через "високі митні бар'єри". Унаслідок цього, а також відсталості промисловості Галичини, можливості для ввозу були значно кращими, ніж для вивозу.

Бюджетні процеси. Бюджет монархії Габсбургів був, як і бюджет Росії, хронічно дефіцитним. Так, у 1882 р. надходження становили 448,2 млн золотих ринських, а витрати — 485,7 млн. Населення Галичини платило як прямі, так і непрямі податки. Прямі податки становили значну суму: лише податок на землю у 1883 р. становив 4,33 млн золотих ринських, податок на будинки — 3,67 млн та інші доходи — 2,38 млн, на заробітну плату — 745 тис, екзекуційні штрафи —

36 тис. З цих сум на населення української частини Галичини припадало: податок на землю — 2,67 млн, податки на будинки — 2,26 млн, з інших доходів — 1,47 млн, на заробітну плату — 459 тис. Податки із селянських господарств у Галичині з 1862 до 1905 р. зросли на 770 %, у Буковині — на 470 %. У Галичині в 1910 р. заборгованість усіх землевласників становила значну суму — 1960 млн крон.

Про колоніальний характер політики Австро-Угорської монархії на західноукраїнських землях переконливо свідчать дані державної статистики. Так, у 1883 р. було отримано прибутків з Галичини 43,1 млн золотих ринських, а витрачено на цю частину імперії лише 30 млн, у тому числі на українську частину Галичини припадало прибутків 26,6 млн золотих ринських, а витрачено лише 19,3 млн.

Грошово-кредитна система. Головним банком імперії Габсбургів був емісійний Австро-Угорський банк, капітал якого в 1900 р. становив 210 млн крон. У Галичині й на Буковині банк мав 12 філій, які здійснювали операції з іпотечними позиками, обліком векселів, приймали вклади на депозит, фінансували землевласників. Наприкінці XIX ст. майже 50 % усіх іпотечних операцій Австро-Угорського банку припадало на галицькі відділення. У 1909 р. банк видав 744 іпотечні позики на суму 59,7 млн крон, з якої на Галичину припадало 27,7 млн крон.

Буковинський Крайовий банк видавав позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі (прості векселі) та здійснював інші операції.

У 1903 р. усі справи цього банку перейшли до Буковинського земельного банку в Чернівцях. У 1890 р. земельні магнати при сприянні Австро-Угорського та місцевих банків заснували Львівський парцеляційний банк, який мав на меті продаж землі великих землевласників за завищеними цінами. Так, у 1900 р. банк продавав морг землі за 1100 корон, а в 1905 р. — за 1800 корон, тоді як на Познанщині, де земля давала у 2 рази більше прибутку, морг землі продавався за 462 корони.

У 1868 р. у Галичині виник Селянський банк, або, як його називали, банк рустикальний, що фінансував буковинських селян. Банк надавав позики під 12 % річних під заставу нерухомого майна (землі).

За 11 років він надав 62 972 позики. У 1909 р. виник Український акціонерний земельний іпотечний банк з капіталом в 1 млн корон. Акціонерами банку стали землевласники, торговці, промисловці. Банк випускав векселі, організовував інвестиції у торговельно-промислові підприємства. Банк провів у 1910 р. 310 операцій вартістю понад 400 корон на загальну суму 1,54 млн корон, у 1911 р. — на суму 1,88 млн корон.

Значну роль почав відігравати на початку XX ст. Промисловий банк у Львові з акціонерним капіталом у 10 млн корон.

Перед Першою світовою війною всю банківську систему Західної України контролювали австро-угорські та німецькі банки.

Кредитні ресурси могли надавати також і кредитні спілки, які виникали із зародженням кооперативного руху. Ще до появи закону 1873 р. в Галичині діяли кооперативи, засновані поляками. У 1874 р. у Львові польськими кооператорами було створено Союз заробітко-вих і господарських товариств, до якого входив 51 кредитний і сім промислово-торговельних кооперативів, які налічували 17 175 членів.

До перших українізованих кооперативів належить кредитна спілка "Віра", яка була створена в 1878 р. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту. Ідеї української кооперації в цей час пропагувались на сторінках газети "Діло".

У 1910 р. українські підприємці організували перші національні спілки для збуту худоби. У 1911 р. таких спілок було 62, і для керівництва ними був створений Крайовий союз купівлі та збуту худоби.

Кредитні спілки надавали кредит під менші проценти, ніж розвинене тоді лихварство.

У 1898 р. було створено Крайовий союз кредитний (КСК) — перший західноукраїнський союз, який об'єднав і підпорядкував значну частину кредитних кооперативів. Союз надавав їм допомогу в роботі, видавав друковану продукцію. У 1913 р. КСК налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів. Його фонд за вкладами становив 1,7 млн корон, а загальний оборот — 106 млн корон. Усього ж на Галичині в 1913 р. налічувалось 1011 українських кредитних спілок.

Розглянемо грошову систему, що діяла в цей час на західноукраїнських землях. Австрія з німецькими державами в 1857 р. підписали конвенцію, згідно з якою карбувалися нові гульдени: австрійський, що дорівнював 2/3 таляра, або 20 срібних грошів, і півден-нонімецький — 4/7 таляра, або 17 і 1/7 гроша. Австрійський гульден (флорин) важив майже 12,34 г (11,1г чистого срібла) і становив 100 крейцарів. З 1870 р. випускали також золоті австрійські монети вартістю 4 і 8 гульденів, що важили відповідно 3,2 і 6,5 г. З 1892 р. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала корона. З того часу гульден не карбували, але він залишався в обігу до 1899 р. (1 гульден = = 2 коронам). Карбувались також золоті монети вартістю 20 і 10 корон (10 корон = 3,049 г золота) і срібні вартістю 1, 2 та 5 корон. Випускались також паперові гроші вартістю 1, 2, 10, 20, 50, 100, 1000, 10 000 корон. Австро-Угорська корона була в обігу до 1918 р.

 

Висновки

 

1.  За період з кінця XVIII до початку XIX ст. на українських землях сформувався товарний тип господарювання, що обумовив появу нових верств суспільства — капіталістів та найманих робітників.

2.  Економіка українських земель, що перебували під владою інших держав, хоч і набула певного розвитку, здебільшого слугувала інтересам цих держав.

3.  Унаслідок військових дій, в яких брали участь держави, до складу яких входили українські землі, людські, матеріальні та фінансові ресурси цих земель зазнали відчутних втрат.

4.  Перебування під владою інших держав негативно позначилося не лише на економіці обох частин України, а й на національній, освітній, культурній, релігійній сферах суспільного життя.

5.  Перебуваючи під владою інших держав, український народ підтвердив, що справа національного відродження притаманна йому генетично, і за найменших сприятливих умов це проявляється.

6.  На арену боротьби за спільні інтереси наприкінці XIX ст. виступили політичні партії, які надалі почали відігравати провідну роль у суспільстві при вирішенні основних питань розвитку. Зародження і становлення українських політичних партій продемонструвало наявність внутрішніх суперечностей, що призводило до роз'єднання і об'єднення з іншими групами. Проводячи паралель із кінцем XX — початком XXI ст. можна відзначити, що ці процеси віддзеркалюють ментальність українського народу.

7.  Перебування під владою інших держав не сприяє утриманню інтелектуального фонду нації, і відбуваються процеси його міграції до центру.

8.  Запровадження правових норм інших держав на території України не сприяє суспільному прогресу, оскільки не може враховувати історичних традицій корінного населення.

 

Контрольні запитання і завдання

 

1.  Охарактеризуйте втрати України під час війни Росії з Францією 1812—1814 рр.

2.  Яку частину населення України в складі Російської імперії наприкінці XIX ст. становили селяни?

3.  Охарактеризуйте втрати України в Першій світовій війні.

4.  У якому році у Львові було створено університет?

5.  Розкажіть про внесок митрополита Андрія Шептицького в розвиток суспільних процесів.

6.  Назвіть перших переселенців з України до СІЛА та Канади.

7.  У чому сутність селянської реформи 1861 р.?

8.  Назвіть перший проект українського цивільного права на території України, що перебувала під владою Росії.

9.  Коли було призупинено в Україні дію магдебурзького права?

10.  Назвіть причини кризи в сільському господарстві України в 70—80-ті роки XIX ст.

11.  Назвіть найбільші машинобудівні заводи в Україні наприкінці XIX ст.

12.  Назвіть основні податки в Росії в першій половині XIX ст.

13.  У якому році була вперше опублікована доповідь міністра фінансів Росії про державний розпис доходів і видатків?

14.  Розкажіть про кооперативний рух у Західній Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

15.  Дайте характеристику функціонування австро-угорської грошової одиниці — корони.

 

Наверх страницы

Внимание! Не забудьте ознакомиться с остальными документами данного пользователя!

Соседние файлы в текущем каталоге:

На сайте уже 21970 файлов общим размером 9.9 ГБ.

Наш сайт представляет собой Сервис, где студенты самых различных специальностей могут делиться своей учебой. Для удобства организован онлайн просмотр содержимого самых разных форматов файлов с возможностью их скачивания. У нас можно найти курсовые и лабораторные работы, дипломные работы и диссертации, лекции и шпаргалки, учебники, чертежи, инструкции, пособия и методички - можно найти любые учебные материалы. Наш полезный сервис предназначен прежде всего для помощи студентам в учёбе, ведь разобраться с любым предметом всегда быстрее когда можно посмотреть примеры, ознакомится более углубленно по той или иной теме. Все материалы на сайте представлены для ознакомления и загружены самими пользователями. Учитесь с нами, учитесь на пятерки и становитесь самыми грамотными специалистами своей профессии.

Не нашли нужный документ? Воспользуйтесь поиском по содержимому всех файлов сайта:



Каждый день, проснувшись по утру, заходи на obmendoc.ru

Товарищ, не ленись - делись файлами и новому учись!

Яндекс.Метрика