andrey

Путь к Файлу: /Гуманитарный университет / Модулі / І.П. 2.doc

Ознакомиться или скачать весь учебный материал данного пользователя
Скачиваний:   0
Пользователь:   andrey
Добавлен:   18.03.2015
Размер:   627.0 КБ
СКАЧАТЬ

 

МОДУЛЬ ІІ .  Українська педагогічна думка від часів

                          Київської Русі до    Нового часу

          Педагогічна думка в Київській Русі. Виховання дітей в слов’янських племенах до прийняття християнства. Язичеські традиції народної педагогіки. Хрещення Русі, вплив західної візантійської культури на українську педагогіку. Педагогічні ідеї у фольклорі, пам’ятниках давньоруської літератури.

        Виникнення братських шкіл в Україні. Перша українська академія.

         Гуманістична педагогіка Г.С. Сковороди. Педагогіка щастя за Г. Сковородою. Ідея “сродної” праці.

         Педагогічні погляди К.Ушинського, Л. Толстого, М. Пирогова, Т. Шевченка, І. Франка. Ідея національного виховання М. Костомарова, М. Драгоманова

 

 

Змістовий модуль 1.  Освіта й виховання за часів Київської Русі

                                       План:

1. Традиційні засоби виховання дітей у Київській Русі.

2. Соціокультурні передумови становлення писемності в Київській Русі.

3. Виникнення перших шкіл.

4. Особливості та зміст навчання у перших освітніх установах.

5. Педагогічні пам’ятники Київської Русі.

                                                                      

ЛЕКЦІЯ

                    1. Традиційні засоби виховання у Київській Русі

         Історія виховання українців своїм корінням сягає у глибоку давнину, у надра первісного суспільства. Наші пращури пройшли довгий і складний шлях розвитку, основні етапи якого характерні для всіх народів, а саме: 1) епоху дородової общини, 2)епоху родової общини, для якої характерні більш чи менш послідовний колективізм у виробництві і споживанні, загальна власність і рівномірний розподіл, 3) епоху розшарування, класоутворення, коли загальна власність роду та общини починає витіснятись відособленою власністю окремих домогосподарств, рівномірний розподіл витісняється трудовим, общинно-родові стосунки руйнуються та уступають місце общинно-сусідським, з’являються перші форми експлуатації, відбувається зародження приватної власності, суспільних класів і державності.

         Процесу виховання на кожному з цих етапів розвитку суспільства були властиві свій зміст, форми і методи, детерміновані рівнем розвитку продуктивних сил, поділом праці, структурою шлюбних і сімейних стосунків.

       Народною педагогікою було чітко визначено послідовні етапи раннього виховання дітей. Перший з них називався періодом баяння – від народження до 1,5 – 2 років. Основними засобами цього періоду виховання були спілкування матері з дитиною і колискові пісні.

      З 3 – 4 років починається новий етап у вихованні, який наші пращури називали пестуванням. З-поміж людей похилого віку виділялися пестуни і пестунки, які поєднували поезію пестування (пестушки, потішки) з грою – найпростішою формою дитячої діяльності. Значне місце відводилось іграшкам. Їх знаходять археологи під час розкопок стародавніх поселень. Серед них трапляються кості з цятками для навчання рахунку, різні свистунці у вигляді коників, півників, ведмедиків і чоловічих фігурок (Київ, Галич, Чернігів). Основним засобом естетичного виховання вважались керамічні писанки, які за уявою предків уособлювали вічне відродження і повторення життя.

     Велику роль у вихованні відігравали казки, за допомогою яких елементарні норми поведінки і вимоги до їх додержання непомітно для самої дитини входили і її свідомість, ставали внутрішнім надбанням.

     Період пестування завершувався у семирічному віці  обрядом постригу хлопчиків і заплітанням коси дівчаток. З цього часу починався новий період у житті дітей – набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки.

      Підготовка до трудового життя починалася із пізнання природи. Спостерігаючи за природою, діти оволодівали ботанічними, астрономічними знаннями, вчилися розуміти загальну характеристику пір року, визначати строки весни і зими, відродження рік, початок і кінець польових робіт. Спостереження приносили велику котись хліборобам. Відповідно була сформульована струнка система коротких висловлювань: “З берези рясний сік – на дощове літо”, “Комар на тіло – овес у землю”, “Зозуля закувала – пора сіяти просо” та ін.

      Пізнання природи поєднувалося з вихованням бережного ставлення до неї. Для цього використовувались запуки – словесні заборони на безцільне пошкодження дерев, руйнування пташиних гнізд: “Гнізда ластівки не чіпай, бо станеш рябий”, “В лебідя каміння не кидай – сім’ю спіткає горе”... Старанно дітям прищеплювався і культ землі, бо вона була основним джерелом існування людини.

      Передача підліткам знань у галузі хліборобства велася за аграрним календарем, який виник у наших пращурів з нагромадженням виробничого досвіду. Календар став стрижнем, навколо якого групувалися різні засоби і форми виховання. Початковий період цього навчання відбувався в іграх, танцях і хороводах, що імітували різні види сільськогосподарських робіт – оранку, сівбу, збирання хліба. В кожну пору року всі найважливіші роботи супроводжувалися виконанням різних обрядів.

     Беручи участь в обрядах аграрного календаря, звернених до різних сил природи, імітуючи трудові операції дорослих, спостерігаючи за повсякденною роботою батьків, літи поступово оволодівали необхідними сільськогосподарськими знаннями і вміннями, залучались до праці на землі, поступово ставали дорослими.

     Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія, яка своїм корінням сягала в далеке минуле, у часи праслов’янської міфології. У формуванні світогляду дітей важливу роль відігравали язичницькі святилища, ідольські храми і капища. Тут діти разом з дорослими брали участь у народних святах, хоровому співі, церемоніях, які певним чином формували їхню свідомість. Дітей ознайомлювали із статуями богів, зображеннями тогочасних уявлень про будову світу. Значне місце займали розповіді про функції божеств.

      Зміст виховання полягав у передачі суспільно-історичного досвіду. Різні звичаї, обряди, ритуали, реліквії, атрибути, моральні і народно-правові форми людської діяльності відображали всі без винятку сфери суспільного життя: переконання, погляди, знання, норми поведінки. Вони охоплювали різні засоби впливу на дітей, починаючи від колискових пісень і потішок і закінчуючи міфами, родовими переказами, в яких знаходила свій вияв народна педагогіка наших пращурів.

      Після великого переселення племен в У – VІ ст.. н. е. Об’єктивно склалися умови створення першої держави східних слов’ян, стрімкого розвитку мови і мовлення, духовної культури, різних видів господарської діяльності, ремесел і промислів, школи й освіти.

 

                 Соціокультурні передумови становлення

                          писемності у Київській Русі

     Загальновідомо, що спеціальні освітні заклади – школи – виникають приблизно в той же час, коли з’являється писемність (такий шлях пройшли всі народи). За археологічними даними, іноземними письмовими пам’ятками, дипломатичними договорами Русі писемність у слов’ян виникла задовго до прийняття Руссю християнства у 988 році. Відомий російський вчений Б.Д. Греков у своїх ґрунтовних дослідженнях, присвячених давній Русі, доводить, що елементарні школи грамоти були поширені до прийняття християнства. Отже, це були язичеські школи грамоти, які задовольняли потреби держави в грамотних людях та поширенні грамоти. На жаль, книги тієї доби, що написані письменами докирилівського алфавіту, до наших століть не дійшли. Прийнявши християнство, київські князі знищували все те, що було пов’язано з язичництвом. Спалювали ідолів богів, книги, заборонялося відправлення свят, обрядів тощо. Особливих нападів зазнала мова. Офіційною і державною мовою стає болгарська, яку народ охрестив старослов’янською. Відразу були принесені до Києва церковні книги в тодішній болгарській мові, яку розуміли в Києві, і тим покладено початок роздвоєнню між мовою книжною і народною. Це призвело до того, що державні, церковні служителі і всі інші чиновні люди прийняли болгарську мову як мову держави і церкві, а рідна мова стала гнаною мовою простонароддя.

 

                      3. Виникнення перших шкіл

      Великий князь київський Володимир одночасно із запровадженням християнства приступив до освітньої політики, забираючи у багатих людей дітей до навчання за новими книгами. Як свідчить літопис “...матері дітей цих плакали по них, як по померлих...”. І дійсно ці діти назавжди відходили від звичного їм способу життя, вони вмирали для життя устрою, який минав.

     Суттєва особливість нових шкіл полягала в тому, що Русь переходила до навчання за книгами, завезеними із Візантії, що розширяло рамки пізнання і можливості освіти. Завдяки релігійним, політичним і культурним зв’язкам з Візантією на Русь проникають через перекладну літературу античні знання та античні педагогічні ідеї, візантійська книжність і наука. Педагогіка того часу ще не могла розкривати свої поняття науковими термінами, вона вдавалася до виразів, якими намагалася адекватно відобразити педагогічний процес за допомогою його опису. Так у давньоруській педагогічній термінології з’явилася фразеологічна одиниця “книжне вчення”.

     Програма навчання в школах “книжного вчення” будувалась на “семі вільних мистецтвах” (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія) і вважалась державним навчальним закладом підвищеного типу. У цій школі навчалися діти боярської знаті та іншого оточення князя. Відкрита вона була при палаці великого князя, утримувалась за рахунок князівської казни. Ця школа була одним з найбільших на той час у Європі середніх навчальних закладів. Подібні школи відкривались у Чернігові, Галичі, Новгороді та інших містах Русі.

     Школа “книжного вчення” готувала своїх вихованців до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя. Спираючись на кадри, підготовлені в цих школах, син Володимира Ярослав узяв курс на перетворення двірцевої школи на вищий навчальний заклад, що було новим кроком уперед у розвитку освіти на Русі.

      Є свідчення, що Ярослав розмістив школу в одному з приміщень Софійського собору. Одночасно він відкрив майстерню, в якій перекладалися і переписувалися книги, організував бібліотеку, які стала фундаментальною навчальною базою школи.

      Школа Ярослава Мудрого була елітарним навчальним закладом. У ній здобували освіту діти князя, знатних бояр майбутні посадники, перекладачі книг, упорядники збірників, письменники. Літописи, латинські хроніки, скандинавські саги називають претендентів на корони європейських монархів, які через різні політичні ситуації були змушені залишити батьківщину і виховуватись при дворі Ярослава. Серед них – сини англійського короля Едмунда Залізнобокого Едуард і Едвін, угорські королевичі Андрій і Левенте, датський королевич Герман, польський – Бистрим, шведський – Інге та ін. Саме в Києві вони мали змогу здобути освіту. Отже, двірцева школа ХІ ст. мала певне міжнародне значення, а Київ був відомим європейським центром.

         В ХІ – перший половині ХІІІ ст. школи “книжного вчення” відкрились у Галичі, Переяславі, Полоцьку, Муромі, Чернігові, Суздалі та багатьох інших містах.

        Основним методом навчання у школах вищого типу було читання педагогом книги з коментуванням певних термінів, понять, а то і цілих уривків. Багато уваги приділялось навчанню прийомів ведення діалогів, вмінню вголос міркувати і для аргументації користуватись цитатами із церковних книг. Однією з форм навчання були диспути, “прения умних”, як називали їх в Давній Русі. Вони заміняли екзамени з філософії і богослов’я. Юнаки багато вчили напам’ять, самостійно працювали з книгами, вчилися писати твори: різноманітні слова, повчання тощо; займалися переписуванням книг, тому багато уваги приділялось каліграфії.

       Вищу і елементарну освіту могли здобувати на Русі не тільки чоловіки, а й жінки. Відомим стало перше в Європі жіноче училище, що відкрите онукою Ярослава Мудрого Анною 1086 року при Андріївському монастирі у Києві, яке сповістило світу про прогресивну на той час педагогічну думку русі щодо рівноправності громадян обох статей, незалежно від сану, віросповідання, майнового чи якогось іншого поділу населення.

        Освіченою була дочка Ярослава Мудрого Анна, яка стала королевою Франції. Вона привезла до Франції чимало книг, у тому числі і молитовники. Як королева вона підписувала королівські укази та інші документи.

       Збереглась праця онуки Володимира Мономаха Добродії Зої “Алімма”, написана грецькою мовою. В книжці використані матеріали, взяті з праць Теофаста і давньоруської народної медицини. Ця праця є першим у світі медичним керівництвом, яке написано жінкою.

      Дочка Галицького князя Когута Ростиславна, одружившись з чеським королем Прежемислом ІІ, стала першою чеською поетесою. І цей ряд можна продовжити.

      Здобуття жінками підвищеної освіти не було б можливим, якби в тогочасному суспільстві Русі не існувало б сталих освітніх традицій, поглядів. Як ми вже зазначали, елементарні школи існували задовго до прийняття у 988 році християнства. Такі школи, але вже дещо з новим змістом продовжили своє існування. Історичні джерела ХІ – ХІV ст.. переконують, що школи грамоти були найпоширенішою формою навчання в Давньоруській державі. У розвитку її були зацікавлені числення народні маси.

      Елементарну освіту на той час здобували в парафіяльних школах при діючих церквах або за допомогою майстрів грамоти, які викладанням заробляли собі на життя. Пізніше вони стали називатися мандрівними дяками. Школи грамоти були загальнодоступними, хоч про яке-небудь загальне навчання дітей не може бути і мови. Утримувалися школи грамоти за рахунок коштів батьків, як це і було і в країнах Західної Європи і Візантії, тому для найбіднішого населення вони були недоступні. Мережа шкіл обмежувалась містами, у село писемність проникала повільно.

        Не існувало єдиної регламентації шкіл. В основному навчання обмежувалось набуттям умінням читати, писати, лічити. Вчителями цих шкіл працювали прості люди, що знали грамоту, які хотіли позбутися експлуатації місцевих феодалів, а також кандидати у священики і священики. Вчителя наймала громада.

 

              4. Особливості та зміст навчання в перших освітніх установах

       За тодішніх методів навчання вчитель під час занять працював з кожним учнем окремо або невеликою групою, тому кількість учнів була невеликою – до 8-10 осіб, як це було і в інших країнах Європи.

       Писемні пам’ятки ХІІІ – ХІV ст.. підтверджують, що навчання дітей розпочинали 1 листопада або 1 грудня. Закінчувався навчальний рік з появою зелені навесні, коли діти починали випасати худобу.

       Заняття в школі розпочиналися рано і після обідньої перерви тривали аж до вечора. Строк навчання не був визначений. Діти навчалися від одного до трьох років.

        Саме в цей час з’являється в пам’ятках давньоруської писемності поняття навчання грамоти. Піл цим розуміли : навчити дітей читати, писати, лічити, а також хоровому співу.  Починалося навчання з вивчення азбуки-буквиці. Вивчали азбуку хоровим повторенням букв за вчителем. З тих давніх часів дійшло прислів’я “Азбуку вчать – на всю хату кричать”. Використовувався буквоскладовий метод навчання. На берестяних грамотах, знайдених археологами, містяться вправи учнів: ба, ва, га, бе, ве, ге та ін. Потім діти переходили до утворення зі складів слів, а далі – до читання акровіршів – невеликих молитов, перші рядки яких починалися з чергових букв азбуки.

       Навчальними книгами були Часослов і Псалтир. Методика навчання полягала в зазубрюванні текстів з цих книг.

       Після оволодіння читанням діти переходили до навчання письма. Розпочиналося воно з вправ у написанні паличок, кружечків тощо. Спочатку діти писали металевими або кістяними стрижнями – писалами на навощених дощечках, які називалися церами. Після опанування техніки письма по м’якому воску переходили до вправ на твердій березовій корі – бересті.

       Дощок у тогочасних школах не було, діти писали під диктовку вчителя “на слух”. Парт також не було. Діти, зігнувшись, писали на коліні.

       Письмо на бересті поки що виявлено в Україні у 10 давньоруських містах. Зате металеві та кістяні писала ХІ – ХІІІ ст.. знайдено у 35 давньоруських містах і поселеннях України. Після написання текстів на бересті переходили до письма чорнилами гусячим пером на пергаменті. Але такий спосіб письма був доступний лише дітям багатих людей.

       Наступний етап навчання – оволодіння арифметикою. Навчання арифметики в школах грамоти починалося з вивчення нумерації – числових символів – 27 букв грецького походження. Над буквами-цифрами ставили риску (титло) або з одного і другого боків крапки. Пізніше був винайдений цифровий алфавіт, який складався з трьох рядів букв-цифр – по 9 у кожному рядку: букви верхнього ряду означали сотні (100 – 900), середнього – десятки (10 – 90), нижнього – одиниці (1 – 9). Азбуку і цифровий алфавіт діти вчили одночасно.

        Арифметичні операції здійснювались за допомогою пальців: рука символізувала число 5, а пальці на ній – кількість предметів. Тому при лічбі малювали руку із стількома пальцями-паличками, скільки було предметів. Наступний етап розпочинався з лічби за допомогою великого пальця і суглобів на інших чотирьох пальцях. Кожний суглоб означав число 12. Процес лічби здійснювався доторканням великого пальця, який мав три суглоби (36) до суглобів на інших пальцях.

        Великого значення надавалося церковному співу, який розглядався як підготовка учнів до участі в церковному хорі. Крім Псалтиря, діти співали духовні вірші про князя Володимира, його синів Бориса і Гліба, пісні-слави на честь князів і військових перемог. Такий зміст і методи навчання зберігалися в елементарних школах протягом багатьох століть.

       Форми і методи виховання дітей визначалися, з одного боку, християнським віровченням, з іншого – народною педагогікою, народними традиціями, що формувалися віками і ґрунтувалися на язичницькому світобаченні.

       Завдяки існуванню елементарних шкіл на Русі збільшується кількість грамотних людей як у великих, так і малих містах. Про це свідчать не тільки пам’ятки писемності, а й знахідки писал, воскових дощечок, книжкових застібок, графіті на посудинах і на стінах кам’яних будинків, берестяні грамоти.

       Із зміщенням матеріального становища християнської церкви, поступовим перетворенням монастирів у великих феодалів і для збереження свого соціального статусу церковна організація пішла по шляху створення власних закритих монастирських навчальних закладів. Першим на цей шлях став ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський (прибл.1034 – 1074).

       Феодосій у 1068 р. наказав перекласти з грецької мови Студитський Статут, який був викладений візантійським богословом Федором Студи том у 798 р., і запровадив його для ченців Печерського монастиря. За цим Статутом від ченців вимагалась обов’язкова грамотність, у зв’язку з чим передбачалась організація навчання “христової братії”, щоденне читання книг, відкриття бібліотеки.

        До кінця ХІ – початку ХІІ ст.. майже всі монастирі Київської Русі прийняли Студитський Статут. Отже, всі вони зобов’язані були відкрити школи. Всі школи при монастирях були внутрішніми та обмежувались навчанням тих, хто поновлював ряди чорнорізців. Здебільшого вони припиняли свою роботу після навчання грамоти новоприйнятих монахів. Навчання грамоти мало індивідуальний характер.

       Найбільш великі монастирі поступово концентрували у своїх руках важливі засоби впливу на саме, зокрема книжність, живопис, хорове мистецтво тощо. Провідна роль серед них належала Києво-Печерській обителі. В ній богословська освіта досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З Києво-Печерського монастиря вийшли видатні діячі давньоруської культури. В ньому були створені умови для розвитку творчості історика Нестора, художника Алімпія, лікаря Агапіта. Тут концентрувалися твори прикладного мистецтва, працювала лікарня, була створена одна з найбільш визначних бібліотек Давньої Русі, був заснований літописний центр і майстерні переписувачів й перекладачів книг. Водночас тут переслідувались найменші прояви вільнодумства.

       При кількох монастирях створюються школи, як би нині сказали, професійної майстерності, в яких випускники опановували професії будівельників із зведення кам’яних споруд, вапнярів, малярів, художників, оздоблювачів, іконописців.

        Не переменшуючи значення монастирських шкіл у поширенні грамотності, треба зазначити, що головне завдання їх полягало в суворому аскетичному вихованні. Навчання здійснювалося диференційовано: молодших чорнорізців із заможніх станів готували до високих церковних посад, а рядове поповнення – до церковної служби і праці в монастирському господарстві.

 

                   5. Педагогічні пам’ятники Київської Русі

      В Х – ХІІІ ст.. на русі існувало дві групи педагогічних пам’яток. Одну з низ, що представляли народну педагогічну культуру, складали пам’ятки усної народної творчості. Народними педагогічними ідеями були пройняти фольклор, обрядовість, побутові традиції, звичаї. Незважаючи на наявність елементів язичництва, марновірства, вони виражали земні ідеали народних мас, у центрі яких стояли питання розумового розвитку, формування трудових навичок, умінь і моральних якостей.

       Другу групу складали перекладні та оригінальні письмові пам’ятки, які представляли офіційну педагогічну думку. Це – учительна література у вигляді повчань і слів, житіє святих, збірники релігійно-моральних статей, серед яких були і статті педагогічного змісту.

     До перекладних пам’яток, які давали можливість ознайомитись з матеріалами із всесвітньої історії, географії, математики, космогонії, етики, риторики, належать “Хроніка” Георгія Амартова, “Хроніка” Сінекелла, “Історія іудейської війни” Йосифа Флавія, “Християнська топографія” Козьми Індикоплова, “Повість про Олександра Македонського”, “Бджола” та ін.

      На замовлення київського князя Святослава Ярославовича був створений “Ізборник” 1073 р. Це перекладна літературна пам’ятка, складена на основі відомих творів патристичної літератури, зміст якої мав енциклопедичний характер. Для історії педагогіки значення збірника полягає в тому, що він став першою спробою, хоча і в несистематичному вигляді, викласти основи тих наук, що складали зміст візантійської освіченості (“сім вільних мистецтв”).

       Інший “Ізборник” 1076 р., складений також на замовлення Святослава, включав статті перекладного і оригінального характеру. Ряд статей присвячений питанням виховання. В передмові до Збірника упорядник монах Іоанн, обґрунтовуючи величезне значення книг у житті людини, викладає перші дидактичні поради до читання книг, наголошуючи на свідомому засвоєнні прочитаного.

    Найдавнішою ж оригінальною письмовою пам’яткою Київської Русі було “Слово про закон і благодать” Іларіона, написане між 1037 і 1050 рр. За формою “Слово” – типова церковна проповідь. Але традиційна проповідь переростає у палку політичну промову, в якій стверджується місце Русі в світі, прославляється Руська земля, високо оцінюється освітня політика князів Володимира і Ярослава. Висувається і виховний ідеал для русичів – захист рідної землі.

       Патріотичному вихованню молоді сприяла повість літописця Нестора “Сказання про Бориса і Гліба”. Основи вітчизняної історичної науки заклала “Повість временних літ” (поки що невідомого автора). Математичними знаннями жителі Русі могли оволодіти на основі календарного трактату Кирика Новгородця “Учение им же ведати человеку числа всех лет” (1136).

      Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є “Повчання” Володимира Мономаха дітям. Володимир Мономах (1053 – 1125) – онук Ярослава Муарового. “Повчання” є першим педагогічним твором у середньовічній Європі, написаний світською людиною. В “Повчанні” не лише означене, а й розв’язане широке коло питань – виховання віри в творчі сили освіти, визначені шляхи формування моральних якостей, набуття трудових умінь, програма фізичного загартування, патріотичного виховання. Порушені питання трактуються в тісному зв’язку х життям.

      У “Повчанні” Мономах піклується про єдність рідної землі, закликає безкорисливому служінню Вітчизні. Мономах, як очевидець великих соціальних конфліктів намагався спростувати класові протиріччя і довести думку про необхідність зміцнення внутрішнього миру. Головний герой – ідеальний князь, захисник рідної землі. Всі свої сподівання Володимир покладає на підростаюче покоління.

      Одним з головних засобів виховання Володимир Мономах вважає освіту. Він закликає дітей феодальної знаті не обмежуватись тільки елементарною грамотою, а прагнути до вищої освіти, вивчення іноземних мов.

      Володимир Мономах вперше у вітчизняній літературі висуває завдання зв’язку виховання з практичними потребами особистості та обґрунтовує ідею діяльності.  При цьому він велику вагу приділяє розвитку у дітей ініціативи і самодіяльності, привчанню їх до подолання різних труднощів. Різноманітні життєві ситуації, на його думку, вимагають не тільки простого послуху, а й активності та любові до праці. Свої погляди Володимир підкріплює особистим досвідом.

         Думка про те, що освіта та виховання має визначатись земними потребами життя людини, що людина повинна бути діяльною та ініціативною, далеко випереджала церковно-християнську літературу  свого часу, ідеї західноєвропейських педагогів.

        Розвиток освіти на Русі був дещо призупинений монголо-татарською навалою. Але освітні, культурні традиції, які були закладені  в Київській Русі, не вмерли в період феодальної роздробленості і нашестя орд Батия. Продовжували своє існування елементарні школи, організаторами яких були міські громади, церкви і монастирі, в адміністративних центрах існували школи підвищеного типу, перекладалися книги, велося літописання.

 

           Запитання для самоперевірки і контролю знань:

1. Що ви знаєте про виникнення писемності у східних слов’ян до хрещення Русі?

2. У чому ви бачити візантійський вплив на виховання і навчання в Київській Русі?

3. Назвіть характерні шляхи та етапи формування шкільництва, освіти і педагогічної думки в Київській Русі.

4. Охарактеризуйте основні типи шкіл, що існували в Київській Русі і розкрийте найбільш загальні особливості різних типів навчальних закладів Київської Русі.

5. Назвіть основних ініціаторів розвитку освіти за часів Київської Русі.

6. Які з методів навчання в Київській Русі можуть викликати певний інтерес у наш час?

7. Назвіть основні педагогічні пам’ятники часів Київської Русі.

8. У чому ви бачити педагогічний зміст билин київського та новгородського циклів? Порівняйте їх із близьким за змістом фольклором народів різних країн?

 

 

                                   Семінарське заняття 2.1.

Тема: Школа, освіта й виховання в Київській Русі

           Питання для обговорення:

1. Традиційні засоби виховання дітей у Київській Русі.

2. Соціокультурні передумови становлення писемності в Київській Русі.

3. Виникнення перших шкіл.

4. Особливості та зміст навчання у перших освітніх установах.

5. Перші педагогічні пам’ятники Київської Русі.

6. Гуманістичні ідеї першої педагогічної праці Давньої Русі (ХІІ ст.) – “Повчання Володимира Мономаха дітям”.

 

Форма роботи студентів:

        Підготовка ініціативної групи студентів для загального повідомлення  згідно обраної теми.

 

Форма контролю:

    - Складання таблиці з включенням творів як народної, так й православної педагогіки.

- Робота студентів із словником педагогічних термінів з давньоруської педагогіки (познайомитися з поняттями і дати їм визначення:

       Азбуковники –                                   Ізборник –

       Апологія –                                          Книжник – 

       Вежество –                                         Майстри грамоти – 

       Грідниця –                                          Молодець –

       Дитя -                                                  Отрок –

       Домострой –                                       Навчання книжне –

       Запуки –                                              Чадо –

       Заклички –                                          Двірцеві школи –

 

- Заповнити пропуски у таблиці:

 

                          Вікова періодизація у Давній Русі

Вік дитини

Назва віку

Етимологічне тлумачення

Роль дорослого у вихованні

Від народження до 3 років

 

 

 

Тісний зв’язок з матер’ю

 

Пестун

 

 

 

 

 

 

Початок, починаючий, новий, молодий

 

З 7 до 14 років

 

 

 

 

Виконання усіх видів робіт

 

            Індивідуальні навчально-дослідні завдання:

1.Сформулювати моральний кодекс Київської Русі.

2.Виписати основні положення “Повчання Володимира Мономаха дітям”.

3.Охарактеризувати найвідоміші центри освіти та духовності часів Київської Русі.

4.Назвати найвідоміші педагогічні пам’ятки Київської Русі та провідні ідеї цих творів.

Написати повідомлення з теми (за вибором):

1. Язичництво та християнство: спільне та відмінне.

2. Жіноча освіта за часів Київської Русі.

3. Характеристика методів навчання за часів Київської Русі.

4. Вивчення арифметики у “школах грамоти” Київської Русі.

5. Соціально-політичні умови введення Християнства на Русі.

                                          

                                             Література:

1. Антология педагогической  мысли Украинской ССР /Сост. Н.П. Калениченко и др... – М., 1988. – С. 31 – 68.

1. Бабишин С.Д. Школа та освіта Давньої Русі. – К., 1973.

2. Дулуман Е.К.,  Глушка А.С. Введение христианства на Руси: легенды, события, факты. – Симферополь, 1988. – 184 с.

3. Історія педагогіки /За ред. М.С. Гриценка.-К., 1973.- С. 119 – 129.

4. Історія педагогіки / За ред. проф. М.В. Левківського. – Житомір, 1999. – С. 114 – 120.

5. Константинов Н.А. и др. История педагогики. – М., 1982. – С. 141 – 156. 

6. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. – Тернопіль, 1994. – С. 4 – 25.

7. Мельничук О.С. Історія педагогіки України.-Кіровоград, 2001. – С. 4 – 16. 

8. Науменко Ф.І. Школа Київської Русі. – Львів, 1965.

9. Памятники литературы древней Руси ХІ – ХІІ. – М., 1978.

 

             Тестові завдання:

      Тест:

              1. Школа “книжного навчання” мала статус:

а) елементарної школи;

б) школи підвищеного рівня;

2) Основні типи шкіл Київської Русі:

                      а)                                           б)

        Дайте відповідь на питання:

         1. Розкажіть про роль візантійської освіченості і православної церкві в еволюції виховання і навчання в Київській Русі. У чому була самобутність педагогіки Стародавньої Русі?

2.Назвіть основні завдання і мету спартанського виховання.

    Завдання підвищеного рівня складності:

            Сформулюйте моральний кодекс Київської Русі.

 

 

 

                             ІІ - 2

Тест:

1. Майстри грамоти – це:

а) вчителі, що працювали в двірцевих школах;

б) ремісники, що займалися навчанням грамоти як основним чи допоміжним ремеслом;

в) ченці, що займалися місіонерською діяльністю і разом навчали паству грамоти.

2. Засновником вітчизняної педагогіки вважається:

а) Іоанн Грішний;   б) Митрополит Іларіон;    в) Володимир Мономах.

        Дайте відповідь на питання:

        1.Назвіть характерні шляхи та етапи формування шкільництва, освіти і педагогічної думки в Київській Русі. У чому виявився взаємозв’язок культури і освіти слов’янського світу з країнами Європи?

2.В чому сутність ідеї гармонійного виховання в Афінах?

       Завдання підвищеного рівня складності:

       Записати основні положення “Повчання Володимира Мономаха”

                                 ІІ - 3

    Тест:

1. Засновником вітчизняної педагогіки вважається:

а) Іоанн Грішний;   б) Митрополит Іларіон;    в) Володимир Мономах.

2.Абака – це:

а) дошка для письма;   б) інструмент, яким писали за часів Київської Русі;

в) давня рахівниця.

        Дайте відповідь на питання:

        1.Розкрийте найбільш загальні особливості різних типів навчальних закладів Київської Русі.

            2.Охарактеризувати найвідоміші центри освіти та духовності часів Київської Русі.

         Завдання підвищеного рівня складності:

          Наведіть докази, що язичницька віра стояла на достатньо високому рівні у першоукраїнців.

 

 

                                  ІІ – 4

        Тест:

1. Закінчить фразу “Титла використовували для ...”

2.Основною формою навчання за часів Київської Русі була:

а) індивідуально-групова;  б) індивідуальна; в) взаємного навчання.  

 

       Дайте відповідь на питання: 

          1. Що ви знаєте про літературні пам’ятники Київської Русі як джерел відомостей про педагогічну думку цієї епохи?

3. Назвіть основні типи шкіл, що існували за часів Київської Русі.

 

Завдання підвищеного рівня складності:

           Оцініть погляди на виховання і навчання найбільш відомих давньогрецьких філософів.

 

                                           ІІ – 5

Тест:

1. Збірник “Бджола” складається із:

а) з творів;  б) афоризмів; в) повчань.

2.“Ізборник” 1073 р. – це оригінал:

а) болгарського; б) візантійського; в) римського.

Дайте відповідь на питання:

         1. Проаналізуйте літературні джерела, які містять відомості про виховання  у Київській Русі.

          2. Яку роль в освіті мало прийняття християнства?

 

Завдання підвищеного рівня складності:

          Які традиції античності збереглися в європейській писемності?

 

 

                             ІІ – 6

      Тест:

1. Навчальними книгами за часів Київської Русі були....

2.Основною формою навчання за часів Київської Русі була:

               а) індивідуально-групова; б) індивідуальна;  в) взаємного навчання.

           Дайте відповідь на питання:

          1.У чому були відмінність і спадкоємність між учінням книжним і навчанням у майстрів грамоти?

          2. У чому проявився взаємозв’язок культури і освіти Київської Русі з Європою?

            Завдання підвищеного рівня складності:

            Як пов’язані освіта і держава в концепції Платона?

 

Написати повідомлення з теми (за вибором):

5. Язичництво та християнство: спільне та відмінне.

6. Жіноча освіта за часів Київської Русі.

7. Характеристика методів навчання за часів Київської Русі.

8. Вивчення арифметики у “школах грамоти” Київської Русі.

9. Соціально-політичні умови введення Християнства на Русі.

 

                                             Змістовий модуль 2

             Освіта й виховання в Україні в епоху Відродження

 

         ЛЕКЦІЯ

 

     1. Соціально-політичні й ідеологічні передумови національного відродження в Україні

     Розпад Київської держави в ХІІІ ст. головне через князівські міжусобиці й руїнницькі удари кочової Азії завдали тяжкого ущербу українській освіті й культурі. Монголо-татарська навала і панування азійських колонізаторів привели до занепаду економічного, політичного й культурного життя України.

     Наші предки мужньо відстоювали свою волю у боротьбі проти іноземних колонізаторів. Український народ своїми грудьми й звитяжністю зупинив азійські дикі орди, перегородивши їм шлях до Західної Європи. Мужньо відстоюючи Україну, українці разом із цим захистили від нашестя західноєвропейські народи, забезпечивши їм спокійне життя для нормального культурного розвитку. То й у тому, що західно європейці досягли нормального рівня культури немала заслуга й українського народу.

        Неволя відчутно загальмувала шкільну справу, особливо в Наддніпрянській Україні ХІV – ХV ст., але не зупинила її, бо незламним виявився педагогічний дух українського народу. Міцним був освітній фундамент, закладений шкільництвом і педагогікою Київської Русі.

       У середині ХІV ст. українська самостійність була втрачена. Галичину захопили поляки. Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині потрапила в руки Литовської держави. Власне самостійне українське державне життя обірвалося. Наступила польсько-литовська доба в історії української педагогіки.

  Треба визначити, що у Литовському князівстві державною мовою стала українсько-білоруська, оскільки майже 90% усього населення складали українці і білоруси. Тому  і навчання у школах проводилося рідною мовою.  Діти – вихідці з українських земель не обмежувалися лише елементарною освітою. За спеціальним пунктом Судебника Казимира 1486 р. за вихідцями з Литовської України закріплюються право на освітні подорожі. Це право узаконюється Литовським Статутом 1529 р.: молодь з правобережної і лівобережної України могла вільно виїздити для навчання за кордон.

        Зовсім іншим, геть несприятливим, було становище української педагогіки під поляками. Польські можновладці відразу пішли в наступ проти всього українського. Вони намагалися в першу чергу витіснити з життя українців такі могутні фактори національного виховання, як українська мова, рідна школа й національна релігія, з метою їх полонізації. Все це створювало в той час досить нашпановані стосунки між українцями й поляками.

     Однак ідилія вільного творчого життя українців у галузі української педагогічної культури й шкільництва тривала недовго. Піддавшись тиску Польщі і ввійшовши в союз із нею, литовські князі спішно перелаштували своє буття під польський манер і пішли спільно з королями польськими в наступ проти українства. Католицькі вельможі присвоїли собі право призначати православних єпископів та архімандритів, причому часто осіб, які не відповідали цим посадам. Значного удару зазнала також і освіта, яка була поставлена в нерівні умови із освітою в польських закладах, де вона була більш доступною, вигідною і престижною, що призвело до того, що до польських шкіл, університетів потяглося чимало дітей української знаті, де вони отримували антиукраїнське виховання.

        Литовські і польські правителі не були зацікавлені  в розвитку українського шкільництва, а тому мережа рідних шкіл для українських дітей катастрофічно звужувалась. А середніх і вищих шкіл не було зовсім. Натомість кількість польських шкіл невпинно зростає. Українські магнати віддають своїх синів для навчання до Краківського університету та інших польських шкіл.  Захоплення польською культурою, історичне безпам’ятство, придушення національної свідомості, презирство до своєї рідної мови й віри, зневага до звичаїв і традицій українського народу – типові сумні наслідки учіння в чужих школах.  Латинські і єзуїтські школи з’явилися в другій половині ХVІ ст. на території Польсько-Литовської держави. Знання, що давали католицькі і протестантські школи, були значно вищі від того, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більше відповідала практичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств українського громадянства, охоче йшли до тих шкіл. Чужа конфесійна школа відривала їх від православної віри,  впливали на нашу молодь.

    Елементарну освіту українці могли здобувати в церковних школах, де зберігаються форми і дух попередніх часів. Представники нашого духовенства, як і раніше, є шкільними вчителями, церковно-богослужебні книги – підручниками. В церковних школах учили молитвам та Св. Письму, прищеплювали релігійну свідомість, вміння читати богослужебні книги і цією наукою виховували добрих християн та корисних служителів батьківщини та господареві. Традиційне навчання проходило за книгами Часослов, Псалтир, “Апостол”. У церковних школах діти вчили азбуку й склади, а потім переходили до читання церковних книг. Читання було найголовнішим предметом. Залежно від того, яку читали книгу, учні поділялися на три групи: одна група студіювала буквар, друга – Часослов, третя – Псалтир. Це дає підстави порівнювати такий перехід в наші часи до переходу з нижчого класу до вищого. Дітей вчили ще й співати по-церковному.

    Крім церковних шкіл існували монастирські школи, які були школами підвищеного рівня. До них вступали після закінчення парафіяльних шкіл. 

    Молоді люди з України здобували вищу освіту у Краківському, Празькому, Болонському та ін. університетах. Там вони не тільки вчилися, а й викладали. Так, з ХІV ст. відомі імена викладачів Сорбонни: Петра Кордована, Германа Вілевича та ін.

     Усьому світу відоме ім’я Юрія Котемарка (Дрогобича) – доктора медицини і філософії, ректора Болонського університету в 1482 – 1483 навчальному році. Він викладав астрономію і медицину, серед його учнів був і Микола Коперник.

     Юрій Котермак увійшов в історію європейської культури як перший український автор друкованої книжки. В 1483 р. в римській типографії була надрукована його праця “Прогностична оцінка поточного 1483 року” латинською мовою, яка відкривається віршованим вступом, що дає право вважати його першим гуманістичним поетом України.

       Відомим на весь Краків було ім’я поета-гуманіста Павла Русина. В своїх поетичних творах, написаних латинською мовою, він закликав людину до радощів земного життя, розваг, щастя, висловив ряд педагогічних думок.

       Життя і творчість Павла Русина і Юрія Дрогобича переконують в тім, що в українській землі у ХV – ХVІ століттях мали тісні зв’язки з країнами Європи. Внесок українців в європейську гуманістичну культуру часів Відродження дістав високу оцінку. Один з відомих дослідників раннього гуманізму писав: “З кафедр Кракова і Болон’ї, Падуб і Відня вихідці з українських степів коментували античних поетів. Гуманісти українського походження, які вважали себе русинами, розвивали свою діяльність у самій Польщі й на Заході. Вони поклали свої цеглини до підвалин величної будови польського гуманізму епохи Відродження”.

“Вихідці з Українських степів”, повертаючись на батьківщину після навчання в Європі, яке іноді тривало 10 – 15 років, не полишали своєї діяльності. Навколо них гуртувалися прогресивна українська молодь, формувалися послідовники.

   Отже, освітній процес в Україні не був ізольованим, він був складовою частиною загальноєвропейського шкільництва, і багато в чому випереджував аналогічні явища в сусідніх тогочасних країнах.

     Культурно-національне відродження в Україні в другій половині ХVІ ст. розпочалося з пробудження національної свідомості народу, посилення його інтересу до духовного життя, утвердження відчуття рідної землі, нерозривності сутності своєї з попередніми поколіннями, усвідомлення необхідності сприймання предковічних духовних здобутків народу – мови, пісні, звичаїв, віри, культурних надбань. Саме період ХVІ – ХVІІ ст. в історії культури України вважається епохою відродження. За висловом Івана Огієнка, ХVІІ ст. є золотим віком українського письменства, української культури. Це засвідчила і Російська Державна Дума, що виникла після революції 1905 – 1907 рр.: розглядаючи  питання про стан освіти в національних окраїнах, вона констатувала, що в ХVІІ ст. шкіл в Україні було майже в два рази більше, ніж на початку ХХ століття.

       Але культурне відродження України відбувалося в надзвичайно складних умовах. Після Люблінської унії 1569 р. – польсько-литовського союзу – більша частина України опинилася під владою Польщі (Галичина, Поділля, Волинь, Брацлавщина, Київщина), Закарпатська Україна залишилася у складі Угорщини, Буковина – у складі Молдавії, Чернігівщина – у складі Росії.

      Нестерпне становище склалося на землях, загарбаних Польщею. Слідом за соціальним поневоленням настало духовне – принижувалася українська мова, звичаї, православне сповідання тощо. Особливу надію загарбники покладали на церкву, за допомогою якої сподівалися остаточно поневолити українців.

       Віра в ті часи була не лише основою світосприймання й ознакою приналежності людини до певної культури, а й складовою частиною самої культури. Недарма в складних обставинах протистояння двох християнських віросповідань на Україні – православного й католицького – православна релігія здебільшого іменувалася як “руська віра”, тобто українська.

       В межах Речі Посполитої держава визнавала й підтримувала лише католицьку церкву. Православна ж церква була поставлена фактично поза законом. Вірність православній релігії позбавляла людину можливості брати участь у державному й громадському житті. Православні позбавлялись економічних, політичних, судових привілеїв, витіснялись у деяких містах із цехів і не могли займатися торгівлею. Таким чином, релігійна належність була тісно пов’язана з політичним і соціальним статусом людини.

      Втрачаючи звичайні умови існування і свій вплив на державне й релігійне життя, частина українського панства єдиний вихід вбачала в пристосуванні до нових умов, тобто в покатоличенні та спольщенні. Але переважна більшість українського громадянства, боронячи свої права, залишилася вірною православній церкві.

      Не отримавши бажаних результатів, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до впровадження ідеї єзуїтів – “церковної єдності” – або унії православної і католицької церкви під верховенством Папи Римського. Разом з ідеологами католицької церкви унію потайки від народу готували й деякі представники православної ієрархії. Це, найперше, духовні магнати, які володіли великими маєтками, або ті, що зрадницькими діями сподівалися їх заслужити. Серед них Кирило Терлецький, єпископ Луцький і Острозький, “розпусник і розбійник”, що “держав спілку із злодіями і фальшував гроші”, як писав про нього Іван Франко; Ігнатій Потій, єпископ Володимирський, що “всіх вір спробував” й дико зневажив свій народ, обзиваючи його ”бидлом диким” й “плюгавою оборою”; Михайло Рогоза, митрополит Київський, який пройшов коло від православ’я через лютеранство й католицизм знову в православ’я, але вже з тим, щоб “в овечій подобі провести паству в унію; Діонісій Балабан, єпископ Львівській; Михайло Копистянський, єпископ Перемишльський та ін.

       Офіційно унія була проголошена в 1596 р. Не лише православні духовні ієрархи , але й багато українських феодалів, заможної шляхти й міщанства, що не встигли покатоличитися, пристали до унії, деякі відразу, дехто з годом, під тиском пастирів-уніатів, під загрозою репресій. Але здебільшого – з огляду на свої станові  інтереси. Уніати урівнювалися в правах з католиками, отримували різні привілеї, земельні володіння тощо. Як гнівно зауважував письменник-полеміст Іван Вишенський, духовні “чревом, а не духом офірували”, як зазначав інший полеміст, Христофор Філарет, захотілося в сенат, на сейм і на трибунах межи депутатами місця”. Але якою ціною? Зрадою батьківської віри й національності, тобто зради свого народові.

    З огляду на становище, що сталося на Україні, пише свій знаменитий “Тернос, або плач східної церви“ славнозвісний український публіцист Мелетій Смотрицький. складаючи перелік сполонізованих знатних сімей (родин) він устами знедоленої церкви-матері  з болем звертається до залишків руського православного панства: “Благаю вас, ради Бога Живого, пожалійте самих себе і нащадків наших...робіть щось для власного спасіння. Бо якщо нічого не вдієте, доведеться на схилі літ наших бути свідками цілковитого падіння нашої нещасної церкви... Скільки, скажіть, залишилось шляхетських родин на нашому боці? За десять літ їх не стало тисячами, а після вашої смерті їх стане ще більше, і може бути, що ще за життя вашого діти ваші вже не будуть вашими”.

       Цей сум і занепокоєння зрозумілі, бо саме родовиті й багаті займали посади в сеймах і трибуналах, мали вагу в урядових колах Речі Посполитої. Саме їм належало захищати інтереси народу, національні релігійні традиції рідного краю. Та власні інтереси переважали. Сприймаючи чужу віру, а за нею й мову, зав’язуючи родинні стосунки через одруження дітей, входячи в коло політичних й культурних інтересів панівної польської шляхти, відмовлялося українське панство, “натерте польською та латинською політурою”, від свого історичного коріння, своєї національності. Тупіла і згасала національна свідомість.

      Однак на боротьбу з унією та католицизмом почали підніматися трудові маси України, справедливо вбачаючи в них знаряддя соціального гноблення. Саме з релігійними гаслами розпочинається рух на захист соціальних і національних інтересів

       Характер політичної, національної, релігійної ситуації в Україні у ХVІ – ХVІІ ст. зумовив існування різних типів шкіл:

1) братські школи і школи що організувались сільськими общинами, в яких вчителями працювали дяки;

2) школи, які організовувались при православних церквах і монастирях;

3) католицькі школи, включаючи і школи, які організовувались різними католицькими орденами (єзуїтів, піарів тощо);

4) школи різних протестантських общин (кальвіністів, лютеран);

5) уніатські школи;

6) національні школи різних народів, що проживали в Україні (вірменські, єврейські тощо);

7) січові і козацькі школи.

 

           2. Виникнення і розвиток братських шкіл в Україні

           Унікальним явищем в історії вітчизняної освіти була діяльність братських шкіл, появу яких більшість дослідників відносить до кінця ХVІ століття. Нагадаємо, що братства – це громадсько-політичні організації православних громадян. Якщо в ХVІ ст. братства виникають лише в західних регіонах України, то в ХVІІ ст. –    і в центральній Україні. При них виникають школи, переписуються і друкуються книги.

       Братські школи були як елементарними, так і школами підвищеного рівня, які давали ґрунтовну гуманітарну середню освіту. Найвідоміші з них – Львівська (1586 р.), Київська (1615 р.), Луцька (1624 р.) братські школи. Всі вони мали свої Статути.

        Можна виділити кілька найхарактерніших рис цих шкіл:

- демократичність братських шкіл. У них могли навчатись діти різних станів населення. Статут школи зобов’язував вчителя ставитися до своїх учнів однаково, виділяючи учнів не за багатством, а за успіхами в навчанні. Демократизм проявлявся також у виборі ректора і вчителів шкіл. Для дітей сиріт братства відкривали гуртожитки (бурси);

- введення елементів класно-урочної системи навчання в елементарних братських школах, коли група учнів ділилась на три частини – в залежності від набутих знань, умінь, навичок; а з ХVІІ ст. у більшості братських шкіл, особливо підвищеного типу, почала встановлюватись класна система занять. Учнів почали ділити на 4, 5, 8 класів. Навчальний рік став починатись 1 вересня, були введені канікули, екзамени та ін.;

- у братських школах був налагоджений тісний зв’язок з батьками або родичами учнів: при вступі дітей до школи укладалася письмова угода між батьками і школою, в якій обумовлювались обов’язки сторін з виховання і навчання дітей;

- чітка організація навчання: заборонялись пропуски занять, запізнення. Налагоджена система чергових дозволяла швидко дізнатись про причини відсутності учнів, про стан виконання домашніх завдань. Чергові стежили за поведінкою учнів, а також за чистотою в шкільному приміщенні, за опаленням;

- ґрунтовність освіти. Братські школи давали досить високу на той час загальну гуманітарну освіту, яка нічим не поступалася школам Західної Європи.

      Братські школи існували двох типів: навчальні заклади елементарного типу з розширеною навчальною програмою і навчальні заклади підвищеного типу. Досягненням братських шкіл було викладання рідною мовою, вивчення античної літератури і філософії, розвиток розумових здібностей учнів.

     

                                    Острозька академія

      Першим вітчизняним вищим навчальним закладом стала Острозька слов’яно-греко-латинська академія, заснована князівською родиною Острозьких у 1575 р. Князь Костянтин Острозький запропонував у школі вивчення слов’янської, грецької і латинської мов Училися тут і діти шляхти, і селянські. З цієї школи вийшли І. Борецький, М. Смотрицький, П. Конашевич-Сагайдачний. У друкарні Острозької школи були видані перша слов’янська Біблія, перша граматика церковнослов’янської мови, низка полемічної літератури.

      Програма навчання в Острозькій академії виходила поза програму “вільних мистецтв”. Щоб досягти найвищого рівня школи, К. Острозький запросив до неї найвизначніших учених. Першим ректором був Г. Смотрицький, відомий у той час письменник. До програми навчання входили слов’янська, грецька, польська, латинська мови, граматики цих мов, риторика, діалектика, астрономія, богослов’я.

      Школа проіснувала недовго. Називають кілька причин її занепаду. Однією з причин була смерть К. Острозького у 1608 р. Його діти  й онуки окатоличились і перейшли в табір противників православ’я. У 1624 р. в Острозі було відкрито єзуїтський колегіум.

 

4. Перша українська академія у Києві: організація, методика

                             навчання, шкільні звичаї

      Помітний внесок у розвиток національної освіти і культури в Україні у першій половині ХVІІ ст. зробила Київська братська школа підвищеного типу, яка пройшла шлях від школи (1615) через колегію (1632), духовну семінарію (1817), духовну академію (1819 – 1920), коли її закрили більшовики до повного відродження у статусі Києво-Могилянської Академії (1992).

     Уперше Київське братство згадується в 1615 р., у цьому же році почала свою роботу школа, а через рік було відкрито друкарню і паперову фабрику. Першим ректором братчики обрали Іова Борецького. В основу діяльності школи було покладено статут Львівської братської школи, який затверджено 1 620 р.

       Київська громада була не байдужа до долі школи. Під тиском громадської думки киян Петро Могила змушений був погодитися на об’єднання лаврської і братської шкіл. З 1633 р. школа стала називатися колегією. Це давало право на викладання філософії.

        Зміст освіти в Київській колегії становили такі предмети: поетика, риторика, діалектика, філософія, богослов’я, історія, географія, математика, геометрія, астрономія, граматика церковнослов’янської, староєврейської, грецької, латинської, польської, німецької і французької мов.

        Термін навчання тривав дванадцять років і розподілявся по 8 класах. У першому класі (підготовчому – аналогії, або фари) учнів готували до вступу в граматичні класи, вони опановували латинську мову, на якій велося викладання в Академії.

      Підручником з латинської мови була відома граматика Еммануїла Альвара. На уроках учні робили усні й письмові переклади віршів римських поетів Вергілія і Горація, ораторських промов Цицерона, вчили напам’ять фрагменти з них, спілкувались між собою латиною навіть у позашкільний час.

        Другий етап навчання слухачів, а тепер їх уже поважно називали спудеями (студентами) проходив у класах: піїтики (1 рік), риторики (1 рік), філософії (2 роки). У класах піїтики спудеї знайомилися з теорією віршування, стилями й жанрами класичної й середньовічної поезії, вчилися складати вірші. Крім того вони вивчали давньогрецьку і римську міфології, читали історичні й етнографічні твори епохи еллінізму й Римської імперії. В класі риторики спудеї опановували мистецтво красномовства, складання ораторських промов, засвоювали прийоми написання панегіричних і судових листів.

       Заключним етапом навчання в Києво-Могилянській академії був курс богослов’я, який тривав 4 роки. Читався цей курс за системою середньовічного богослова Хоми Аквінського.

     Серед вихованців Київської колегії були такі відомі діячі: І. Гізель, Ф. Прокопович, С. Полоцький, Є. Славинецький, Г. Сковорода, П. Гулак-Артемовський та ін., її студентом був М. Ломоносов.

 

                5. Видатні вчені України ХІV – ХVІІ століть

       Грунтовність освіти забезпечували вчителі, які пізніше стали відомими не тільки в Україні, а й за її межами. Так, з діяльністю братських шкіл і Острозької академії були пов’язані Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Мелетій Смотрицький, Памва Беринда та ін.

    Зупинимося стисло на характеристики педагогічних поглядів деяких освітніх, культурних, громадських діячах.

     Український полеміст, чернець-аскет Іван Вишенський розглядав проблеми освіти і виховання в тісному взаємозв’язку з іншими соціально-політичними проблемами. У його творах звучить різка критика єзуїтської системи освіти і виховання. Захищаючи православну віру як ідейну основу істинності, І.Вишенський розробляє відповідну програму розвитку освітньої справи в Україні. У його творах звучать ідеї необхідності навчання рідною мовою, на традиціях рідної культури і народного виховання. Причому його освітня система будується на демократичних засадах: кожен селянин повинен читати.

       Розробляє Вишенський і методичні поради щодо навчання, самоосвіти, зокрема рекомендації майбутнім читачам: читання книги, і навчання у цілому, слід розпочинати вранці, зразу після сну, вдумуючись у зміст написаного, не обминати головної думки, закладеної в кожному слові. Ідеї І. Вишенського про свідоме і систематичне засвоєння матеріалу у педагогічній практиці братських шкіл впливали на формування прогресивних дидактичних принципів.

       У становленні та розвитку прогресивної педагогіки позитивну роль відіграв Памва Беринда – відомий просвітитель, лексикограф, друкар. Беринда – один з основоположників української поезії і драми, його вірші використовувались у братських школах і поширювались за межами України.

        Найвідоміша праця П. Беринди – “Лексикон словенноросский и имен толкование”. В ньому зібрано близько семи тисяч слів енциклопедичного характеру, серед яких значна частина пов’язана з питаннями виховання, освіти і навчання, що дає змогу вченим проаналізувати педагогічну і психологічну термінологію початку ХVІІ ст.

        Видатний вчитель Львівської та Віленської братських шкіл, просвітитель, проповідник Кирило Транквіліон Ставровецький великого значення надавав вихованню майбутньої людини. Істотна відмінність між людиною і твариною полягає, на його думку, в тому, що людина може в процесі навчання засвоювати знання. Людина, яка не здобула освіти, подібна до простака або сліпця.

      Вченим з енциклопедичними знаннями був вихованець, викладач Києво-Могилянської академії, просвітитель, автор багатьох навчальних посібників Єпифаній Славинецький. Він перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, педагогіки, історії. Він автор філологічних праць “Лексикона латинського”, “Філологічного словника”, ”Лексикона греко-славено-латинського”.

       Одним з видатних діячів української культури ХVІІ ст. був філософ, психолог, письменник, професор, ректор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель. Його перу належать праці з філософії, психології, теології. Звертає увагу Гізель на значення навколишнього середовища у формуванні людини, підкреслюючи, що людина може стати людиною, оволодіти  мовою лише в людському суспільстві.

        Прогресивному розвитку педагогічної думки сприяв Іоаникій Галятовський – письменник-полеміст, публіцист, громадський діяч, професор, ректор Києво-Могилянської академії. Був автором одного з кращих посібників з риторики “Наука або спосіб звоження казання”, в якому дані конкретні рекомендації для підготовки і промови різних орацій.

       Одним із найвидатніших учених, що зробив значний внесок у розвиток педагогічної науки, був Симеон Полоцький. Він майже на двадцять років раніше від Д. Локка виступив проти теорії “вроджених ідей”. Людина не народжується з готовими моральними якостями, а набуває їх у процесі виховання. Свої педагогічні положення Полоцький доводить подібно Коменському, спираючись на принцип природовідповідності виховання.

       С. Полоцький був запрошений царем Олексієм до Москви вчити своїх дітей Федора, Софію, навчав він і царевича Петра. Він мав великий вплив у Москві і в державному житті, і в літературі, де особливо вславився як поет.

     Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича. Він закінчив КМА, навчався в Польщі, читає курс лекцій в КМА. Там він почав впроваджувати принцип відродження та гуманізму на Україні.

    С. Полоцький був запрошений Петром І до Росії, став активним прихильником реформ Петра, ідеологом самодержав’я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави, був віце-президентом створеному ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого правління церквою. В “Духовному регламенті” для Синоду Ф. Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. Його буквар “Перше учіння отрокам” витримав 12 видань за перші 5 років.

 

                Система виховання козацької молоді (січові, мистецькі,

                                      полкові школи)

 

       Вінцем слави українського шкільництва доби козацько-гетьманської держави стали козацькі та січові школи. Перші з них дислокувалися на Гетьманщині, а другі – на Запорізькій Січі. Основним їх набутком, доблестю й красою, провідним засобом національного виховання виступає українська козацька педагогіка.

     Особливість козацьких шкіл та, що вони формували в хлопцеві – козака, а в дівчині – козачку. Бути ними – найвища честь для українців. Не випадково Україну часто називали країною козаків. Таке ж виховне спрямування мали школи січові. Тільки в них значно більше уваги приділялось військовій підготовці. Грамотність, вміння читати, писати й рахувати була обов’язковою для всіх учнів обох шкіл.

       Перехід з одного класу в інший, від букваря до часослова, потім – до псалтиря і т.д. супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами.

      До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування.

       Посібниками для навчання були Часослов і Псалтир, а також скорописна “Козацька читанка”.

       Перший розділ “Читанки” містить реєстр “Переяславських статей 1659 р.” У другому розділі 14 статей Б. Хмельницького і 19 – інших авторів, роз’яснюють обов’язки перед державою гетьмана, старшини та козацького війська. Третій розділ має текст присяги гетьмана, старшини та козацтва на вірність московському урядові. Чимало сторінок книжки віддано художнім творам, характерним для ХVІІ ст., та географічний словник.

       Окремий розділ присвячено питанням моралі. Це уривки з “Великого Зерцала” та книги “Союз всем добродетелям”. Книжка завершується низкою так званих вищих слів.

      Молодь на Січі виховувалась на демократичних засадах. Усі мали рівні права та обов’язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство. Хлопчики, що браталися, клялись один одному у вірності до кінця життя.

     Значний виховний, пізнавальний потенціал мали школи музики і співу на Січі. Вони призначались для дітей, що мали добрий слух і голос. За указом Б. Хмельницького діяли школи по підготовці кобзарів, лірників, співаків. Це були перші музичні школи на Україні.

      Високим рівнем організації педагогічного процесу відзначались полкові й сотенні школи. Козацькі школи діяли  у полкових і сотенних містах і містечках України. У семі полках Лівобережної України  до другої половини ХVІІ ст. діяло 866 полкових шкіл (Ніжині, Чернігові, Полтаві Миргороді та ін.). Ці школи розміщувались переважно у приміщеннях, які належали церкві. Вчителі мали собі помічників з кращих учнів, яких називали “школярами”, “молодиками”, “виростками”. Учні жили в будинку дяка  і, крім навчання, виконували роботи по господарству.

      У цілому козацька система виховання охоплювала три ступені: дошкільне сімейне виховання, родинно-громадсько-шкільне виховання, підвищена й вища освіта (в колегіумах, вітчизняних академіях, зарубіжних університетах); військово-спортивне і національно-патриотичне загартування воїна.

    Два століття тривала освітня діяльність запорізьких козаків і була припинена лише після зруйнування Катериною ІІ в 1775 р. Запорізької Січі.

    

       В цілому педагогічна думка в Україні відбивала ті соціально-економічні процеси, які відбувалися в історії країни, і була спрямована на формування національної свідомості українського народу. Навіть розвиток освіти  і формування педагогічної думки дають підстави називати цей період епохою Національного Відродження.

       Діяльність українських освітян та прогресивних мислителів епохи Відродження позитивно впливала на розвиток української освіти і педагогічної думки, що, в свою чергу, сприяло культурно-національному відродженню України.

       

                           Запитання для самоперевірки:

1. У чому виражалась суть польського колоніального наступу на Україну після Люблінської унії?

2. Які елементи класно-урочної системи навчання вперше в освіті виникли в братських школах?

3. В чому проявлявся принцип демократизму і гуманізму в навчально-виховному процесі братських, січових і козацьких шкіл?

4. Які причини виникнення козацтва?

5. Які провідні ідеї  козацького руху?

 6. Охарактеризуйте основні ознаки навчально-виховного процесу в Києво-Могилянській академії.

7. Яка ідея лежить в основі педагогічної спадщини М. Смотрицького, І.Галятовського, П.Беринди?

8.Охарактеризуйте роль і значення Є Славинецького і С. Полоцького у реформуванні прогресивної педагогічної думки у ХУІІ ст.   

9. У чому полягає значення діяльності Ф. Прокоповича для розвитку культури й просвіти в Україні?

10.  З’ясуйте вплив досягнень педагогіки, науки і культури України на розвиток школи й виховання в Росії. 

 

 

Семінарське заняття 2.2.

Тема: Освіта й виховання в Україні в епоху Відродження

(ХVІ–ХVІІст.)

 

Питання для обговорення:

1. Загальна характеристика періоду Відродження України.

2. Навчання дітей у церковних школах.

3. Виникнення і розвиток братських шкіл в Україні.

4. Система виховання козацької молоді (січові, мистецькі, полкові школи).

5. Києво–Могилянська Академія.

 

        Форма роботи студентів:

- Підготовка доповідей з питань плану заняття.

- Складання схеми організації занять у Києво-Могилянській Академії.

- Аналіз уривку з твору М.В. Гоголя “Тарас Бульба”.

«…Они были отданы по двенадцатому году в киевскую академию, потому что все почетные сановники тогдашнего времени считали необходимостью дать воспитание своим детям, хотя это делалось с тем, чтобы после позабыть его совершенно. Они тогда были, как все поступавшие в бурсу, дики, воспитаны на свободе, и там уже они обыкновенно несколько шлифовались и получали что-то общее, делавшее их похожими друг на друга. Старший Остап начал с того свое поприще, что в первый год еще бежал, Его возвратили, высекли страшно и засадили за книгу. Четыре раза закапывал он свой букварь в землю, и четыре раза, отодравши его бесчеловечно, покупали ему новый. Но, без сомнения, он повторил бы и в пятый , если бы отец не дал ему торжественного обещания продержать его в монастырских служках целые двадцать лет и не поклялся наперед, что он не увидит Запорожья вовеки, если не выучится в академии всем наукам. …

        С этого времени Остап начал с необыкновенным старанием сидеть за скучною книгою и скоро стал наряду с лучшими. Тогдашний род учения страшно расходился с образом жизни: эти схоластические, грамматические, риторские и логические «тонкости» решительно не прикасались к времени, никогда не применялись и не повторялись в жизни. Ни к чему не могли они привязать своих познаний, хотя бы даже менее схоластических. Самые тогдашние ученые более других были невежды, потому что вовсе были удалены от опыта. Притом же это республиканское устройство бурсы, это ужасное множество молодых, дюжих, здоровых людей – все это должно было им внушить деятельность совершенно вне их учебного занятия. Иногда плохое содержание, иногда частые наказания голодом, иногда многие потребности, возбуждающиеся в свежем, здоровом, крепком юноше, все это соединившись, рождало в них ту предприимчивость, которая после развивалась на Запорожье.

        … Ректор и профессоры-монахи не жалели лоз и плетей, и часто ликторы по их приказанию пороли своих консулов так жестоко, что несколько недель почесывали свои шаровары. …»

 

          Форма звіту:

- Таблиця порівняльного аналізу змісту освіти і організації навчального процесу В Києво-Могилянській Академії і університетах Західної Європи.

- Виконання тестового завдання.

- Відповіді на проблемні питання.

- Рішення педагогічних задач.

 

Дати відповіді на проблемні запитання:

1. Реформація і Україна: які лінії впливу Ви можете навести?

2. Які причини виникнення братств і братських шкіл?

3. Які елементи класно-урочної системи навчання вперше в освіті виникли в братських школах?

4. В чому проявлялися принципи демократизму і гуманізму в навчально-виховному процесі братських, січових і козацьких шкіл?

5. Які традиції навчання і виховання періоду Відродження необхідно творчо застосовувати в сучасній школі і педагогіці?

6. Що собою являє “Козацькі читання”?

7. Назвіть ступені козацької системи виховання.

8. Мета фізичного виховання у Запорізькій Січі?

9. Що собою являли полкові школи?

10. Охарактеризуйте основні ознаки навчально-виховного процесу в Києво-Могилянській Академії. Яка роль Києво-Могилянській Академії в ХVІІ-ХІХ ст.

11. Яких ви знаєте видатних учених, громадських діячів, освітніх діячів та діячів культури, стараннями яких Києво-Могилянська Академія завдячує своїм розвитком?

12. В чому суперечність історичного портрету П. Могили?

 

              Індивідуальна  навчально-дослідна робота:

1. Зробіть порівняльний аналіз змісту освіти і організації навчально-виховного процесу в Києво-Могилянській Академії й університетах Західної Європи.

2. Проаналізуйте специфічну систему різноманітних методів навчання і виховання учнів, а також форми організації навчально-виховного процесу в Києво-Могилянській Академії.

3. Проілюструйте свої відповіді на заняттях за допомогою уривків І. Котляревського “Енеїда” і М. Гоголя “Тарас Бульба” та “Вій”, у яких зображені картини міського побуту, пов’язаного з Академією та бурсаками.

4. Напишіть реферати на тему (за вибором):

1) Школа і освіта Запорозької Січі.

2) Народні традиції в козацьких школах. Їх застосування в сучасній школі і педагогіці.

3) Проблема освіти й виховання у працях діячів періоду українського відродження (ХVІІ ст.): С. Полоцького, П. Беринди, М. Смотрицького, І. Галятовського.

4) Організація самоврядування в Києво-Могилянській Академії.

5) Видатні особи – випускники Києво-Могилянській Академії

 

                                        Література:

1. Андрущенко В.Л., Федоров В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995. – 173 с.

2. Антология педагогической мысли Украинской ССР /Сост. Н.П. Калениченко. – М., 1988. – С. 69 – 116.

3. З історії національного шкільництва: Навчально-методичний посібник /В.Ф. Живодьор, А.А. Сбруєва, М.Ю. Рисіна. – К., 1998. – С. 36 – 69.

4. Історія української культури /Під загальною ред. І. Крип’якевича. – К., 1993. – С. 122 – 138,  155 – 166.

5. Історія педагогіки /Під ред. М.В. Левківського. – Житомир, 1999. – С. 122 – 160.

6. Митюров П.Н. Развитие педагогической мысли на Украине в ХVІ– ХVІІ вв. – К., 1968.

7. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ ст.): Нариси /Ред. кол. М.Д. Ярмаченко та ін.-К., 1991. – С. 32 – 72.

8. Хижняк З.І. Києво-Могилянська Академія: суспільно-політичні і ідеологічні передумови виникнення вищої освіти на Україні. – К., 1991.

9. Яблонський В. Вища освіта України на рубежі тисячоліть. – К., 1998. – С. 13 – 23.

10. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: В 3-х т. – К., 1990.

 

                                     Тести до заняття 2.2.

1. Чому наша молодь була полонізованою, навчаючись у латинських протестантських школах?

а) В Україні були відсутні такі школи;  б) Ці школи були суто польськими, а тому  відривали нашу молодь від православної віри;  в) Відсутній опір проти окатоличення.

2. Братська школа, яка була першою створена в Україні

а) Острозька,  б) Київська,  в) Львівська.

3. Чому Острозька школи припинила свою діяльність?

а) Низький рівень викладання;    б) Не було підтримки з боку православних організацій;       в) Після смерті К. Острозького (1608 р.) його нащадки окатоличилися і не були зацікавлені в існуванні школи.

4. В яких школах України вперше запроваджена класно-урочна система навчання:

а) полкових;  б) січових;   в) братських.

      5. В яких школах називали найздібнішого учня аудитором?    

             а) Києво-Могилянська академія; б) школа лірників та кобзарів; в) полкова.

6.Першим ректором Острозької школи був:

а) К. Острозький;  б) Г Смотрицький;  в) І Федоров.

1) Київська братська школа була заснована:

а) у 1615 р.;   б) у 1622 р.;    в) у 1632 р.

       8. Петро Могила обіймав у Києво-Могилянській академії посаду:

            а) ректора;   б) префекта;   в) проректора.

       9. Києво-Могилянська академія мала таку систему організації: 

            а) поділялася на факультети;   б) присвоювалися випускникам учені ступені;   в) мала вісім класів.

        10. Автором першої української граматики був:

        а) М. Смотрицький;.  б) Є Славинецький;    в) П. Беринда.

    11. Назвіть українських просвітителів, які справили значний вплив на розвиток освіти у Московській державі:

             а) І.Ф. Прокопович;  б) Г.Кониський; в) С.Яворський; г) С. Полоцький; д) К. Ставровецький.

 

 

                               ПЕДАГОГІЧНІ  ЗАДАЧІ

1. Головним учителем Січової школи був ієромонах. Крім своїх прямих обов’язків наставника, він піклувався за стан здоров’я вихованців школи, провідував хворих, ховав померлих. Про всі події в школі доповідав кошовому отаманові та пограничному лікареві.

            Збереглося повідомлення наставника школи ієромонаха Леоніда лікареві: ”На надісланий запит оголошую: минулого жовтня місяця в школі січовій 3 чол. захворіли лихоманками,...послабували по 5-6-7 днів і в різні дні померли” І далі: “Оскільки у школі одній немалолюдно і діти збираються з різних місць в одному дворі й укупі всі перебувають, почали ...хворіти на лихоманки і проноси... За порадою пана кошового виїхав був я із своїми школярами на луки на свіжу воду й знаходився до листопада. Померлих поховав зі сповіддю, з рештою повернувся. Усі здорові, окрім одного хлопчика, що на “опух ноги страждає, показав його лікарям, хворих більше немає”.

-- Проаналізуйте обов’язки головного учителя Січової школи ієромонаха і порівняйте їх з сучасними вимогами до вчителя-вихователя. Обґрунтуйте свою відповідь.

 

2. Про шкільну дисципліну: львівський “Порядок шкільний” 1586р. говорить, що вчитель повинен карати “не по-тиранському, а по-наставницькому, не вище міри, а в силу; не буйно, а лагідно і тихо”

-- В чому проявляється гуманізм процесу навчання братських шкіл?

 

 

         Запитання для перевірки знань:

           1. В чому проявлялися принципи демократизму і гуманізму в навчально-виховному процесі братських, січових і козацьких шкіл?

            2. Які традиції навчання і виховання періоду Відродження необхідно творчо застосовувати в сучасній школі і педагогіці?

           3. Назвіть найбільш відомі братські школи ХVІ – ХVІІ століть.

           4. Які елементи класно-урочної системи навчання вперше в освіті виникли в братських школах?

           5. Охарактеризуйте основні ознаки навчально-виховного процесу в Києво-Могилянської академії.

            6.Охарактеризуйте роль Є. Славинецького та С. Полоцького у реформуванні прогресивної педагогічної думки у ХVІІ столітті.

           7.У чому полягає значення діяльності Ф. Прокоповича для розвитку культури й просвіти в Україні?

           8.Які педагогічні принципи, що їх обґрунтовує Ф. Прокопович, Ви включили б до власного педагогічного арсеналу?

           9.Які особливості педагогічної культури ХІV – ХVІІ ст. простежуються в сучасній історії української педагогіки?    

                             

 

                                Змістовий модуль 3

         Тема: Особливості розвитку освіти і педагогічної думки

                       в ІІ половині      ХVІІ ст. –  ХVІІІ ст.

                                          План:

1. Загальний огляд основних доленосних для українського народу подій.

2. Освітня політика царату в Малоросії.

3. Національна освіта в Галичині, Буковині та Закарпатті.

4. Педагогічна думка ХVІІ – ХVІІІ ст.

а) Педагогічна діяльність Ф.Прокоповича.

б) Освітня діяльність і педагогічні погляди Г.С. Сковороди.

                                            Література:

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калениченко. – М., 1988. – С. 128 – 135; 140 – 162.

2. Головаха І.П., Стогній І.П. Філософ-гуманіст Г.С. Сковорода. – К., 1972.

3. Історія педагогіки /За ред. проф. М.В. Левківського. – Житомир, 1999 . – С. 157 – 159; 162 – 171.

4. Історія України в особах ІХ – ХVІІІ ст. /В. Замлинський, І. Войцехівська, В, Галаган та ін. – К., 1993. – С. 354 - 359; 377- 381.

5. Ничик В.М. Феофан Прокопович. – М., 1977.

6. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди. – К., 1972.

7. Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги: Підручник / А.М. Бойко, В.Д. Бардінова та ін.; Під заг. ред. А.М. Бойко – К., 2004. – С. 12 – 36.

8. Прокопович Ф. Духовний регламент. – К., 1823.

9. Сковорода Г. Повне зібр. творів: У 2 т. – К., 1973.

 

          У 1654 р. Лівобережна Україна на правах автономії об’єднується з Московським царством. Але невдовзі автономія була втрачена і Україна стає складовою частиною Російської імперії. На території Лівобережної та частині Правобережної України до 1764 р. діяв адміністративно-територіальний полковій устрій на чолі з генеральною старшиною (гетьманом).

         Частина Правобережної України майже до кінця ХVІІІ ст. продовжувала перебувати піл владою королівської Польщі. Закарпаття було під владою австрійських Габсбургів і Трансільванського князівства. Північна Буковина зазнала гніту від султанської Туреччини і васального князівства Молдови. Запорізькі землі поділялися на військово-адміністративні округи. 

           Розглянемо зміни, які сталися в Україні після договору 1654 р., коли більшість українців були освіченими. Звернемося дот хронології.

         1706 р. Об’єднання козацьких полків Лівобережної і Слобідської України в українську дивізію під командуванням царського генерала.

        1711 р. Переселення українців за указом Петра І з Правобережної України в Лівобережну.

         1715 р. Царським указом скасовано виборність полкової та сотенної старшини.

        1720 р. Указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення текстів, писаних українською мовою, з церковних книг.

        1722 р. Заснування Малоросійської колегії в складі шести московських старшин на чолі з призначеним Петром І бригадиром Степаном Вельяминовим.

        1727 р. Скасування Малоросійської колегії.

        1734 – 1750 рр. Діяльність в Україні “Правління гетьманського уряду”.

        1753 р. Указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії.

        1764 р. Скасування Катериною ІІ Гетьманщини і відновлення Малоросійської колегії на чолі з П. Румянцевим.

        1765 р. Створення на Слобожанщині Слобідсько-Української губернії.

       1769 р. Указ Синоду російської церкві про вилучення в населення українських букварів.

        1772 р. Перший розділ Речі Посполитої, внаслідок якого Галичина потрапила під владу австрійських баронів.

       1775 р. Захоплення Австрією Буковини.

        1755 р. Знищення Запорізької Січі і закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

       1783 р. Запровадження кріпосного права в Росії.

       1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейма про закриття руських (українських) шкіл і усунення з усіх інших шкіл руської мови.

       1791 р. За Яським миром до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром. Остаточно визнавалося приєднання Криму   до Росії.

      1793 р. Другий поділ Польщі, внаслідок якого Правобережна Україна відійшла до Росії.

      1795 р. Третій поділ Польщі, за яким до Росії відійшла Західна Волинь.

      1796 р. Утворення Новоросійської губернії.

      1797 р. Утворення Київської, Подільської і Волинської губерній.

      Ці накази не потребують коментарів. У таких складних умовах найкращі сини і доньки українського народу намагалися зберегти свої національні традиції, захистити освіту від нищівного руйнування завойовників, закладали основи вітчизняної освіти і формували педагогічну думку.

       Видатний український педагог Іван Огієнко визначив ХVІІ ст. в історії української педагогіки як “Золотий вік нашого письменства, нашої культури”. “Київ, - пише він, - став центром української науки, її Афінами, став нашим Парижем, “розумною головою”.

      У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, виражали своє захоплення освіченістю українців. Так, вони писали , що українці “люди вчені”, кохаються у науках та законах, що вони “гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії. У їх там розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду...”.

           З України, з її “педагогічної пансофії”, своєрідного “українського (козацького) педагогічного барокко” брали приклад багато країн світу. Українська педагогічна культура багатотворно впливала на розвиток педагогічної культури інших народів, зокрема московської. Московська держава в освітньому і культурному відношенні значно відставала від України.

        Шкіл на Московщині було мало та й на науку там поглядали скоса, вважаючи її за “плід диявола”.  Навіть у ХVІІІ ст. Москва скніла  в темноті. Західної науки і культури боялися й уникали її. Склалося навіть прислів’я: “Кто по латыни научился, тот с правого пути совратился”. Друкарня на всю Росію тільки була одна, в Москві, і вона постачала лише церковні книжки. Нічого іншого давня московська друкарня не знала. Освічену людину в Москві зневажали. Тому й життя її тут було трудним, а той небезпечним. Наприклад, захожий Максим Грек за те, що був людиною високої західної освіти, опинився в московській в’язниці, де й просидів понад 20 років. Школи справжньої, гарної в Москві ніколи не було. І там навіть не знали, що воно таке.

            Оцінюючи тогочасне життя московське, видатний російський історик, академік О. Пипін писав, що там були “церковный фанатизм, вражда к науке, прямой застой, нравственное одичание и ожесточение...”.

          На Московщині трудилося чимало освічених українців вже в ХІV та ХV ст.  А в ХVІ та ХVІІ й наступних століттях, зваблені вигідними посадами й високою оплатою та офіційними запрошеннями високопоставлених осіб, їх у Росію з України приїхало дуже багато. У числі тих, хто там плідно працював на ниві московської педагогіки, освіти, науки й культури такі видатні вчені, як Є. Славинецький, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін.

          На Московщину з України приїхало чимало вчителів працювати в московських школах, заснованих українцями, надзвичайно багато було завезено українських книжок, підручників, наукових праць, художніх творів.

            У ХVІІІ ст. український вплив на Москву не тільки не зменшився, але зробився ще більшим. Випускники КМА, став ядром “петровської вченої дружини”,  заснували в Москві слов’яно-греко-латинську академію за взірцем КМА.    

        Однією з характерних рис освіти в Україні кінця ХVІІ – ХVІІІ ст. був поступовий перехід до загальнодержавної системи освіти, поява якої стала можливою у кінці ХVІІІ ст. Шкільна освіта в Україні розвивається як одна із складових частин загальнодержавної системи і відповідно до змін, які відбувалися в соціально-економічному житті країни. Так, уже в другій половині ХVІІІ ст. на школи України поширюється русифікаторська політика царського уряду, розпочата ще Петром І, яку підтримувало вище українське духівництво і козацька старшина, що була зарахована царським урядом у дворянство і прагнула зрівнятися з російським дворянством.

         Однією з найпоширеніших форм навчання дітей були початкові школи, які діяли як у Лівобережній Україні, так і в Правобережній. У них діти різних станів населення здобували елементарні знання. Це були так звані “цифірні” школи. Вони були першими загальноосвітніми державними початковими школами з математичним ухилом для дітей дворян, духівництва, урядовців, міщан. У школах навчали грамоті, арифметики, елементарної алгебри, геометрії, тригонометрії. Безплатні цифірні школи готували письменних людей для державних установ, армії та флоту, промисловості та торгівлі, а також до вступу в професійні школи – навігацькі, адміралтейські та ін. Згодом вони зливаються з архієрейськими, полковими та гарнізонними школами і поступово зникають козацькі школи. Цифірні школи існували до 1744р. 

        За даними ревізійних книг, у семі полках Лівобережжя в 1740 – 1744 рр. було 866 полкових шкіл. Майже кожне велике село, не говорячи вже про міста і містечка, мало свою початкову школу. Як правило, ці школи розташовувались у приміщеннях, які належали церквам. Існували вони на кошти батьків.

       Вінцем слави українського шкільництва доби козацько-гетьманської держави стали козацькі та січові школи. Перші з них дислокувались на Гетьманщині, а другі – в Запорізькій Січі. Основним її набутком, провідним засобом національного виховання виступає українська козацька педагогіка.

        Особливість козацьких шкіл та, що вони формували в хлопцеві – козака, а в дівчині – козачку. Бути ними – найвища честь для українців. Не випадково Україну часто називали країною козаків. В січових школах значно більше уваги приділялось військовій підготовці. Грамотність, вміння читати, писати й рахувати була обов’язковою для всіх учнів шкіл.

         За описом С. Сірополка, січова школа, школа при церкві святої Покрови складалася з двох відділів. У першому відділі вчилися козаки як майбутні паламарі, дяки та диякони. У другому здобували молодики – сироти, хрещеники козацької старшини або нещасні діти, яких козаки викрадали у католиків та всяких іновірців, щоб повернути їх з єретиків у православних християн. Їх вчили грамоті, співу, військового ремесла.

        Козацька освіта охоплювала такі ступені: дошкільне сімейне виховання, родинно-громадсько-шкільне виховання, підвищена й вища освіта (в колегіумах, вітчизняних академіях, зарубіжних університетах); військово-спортивне і національно-патріотичне загартування воїна-визволителя з лицарським кодексом честі й звитяги.

        В Запорізькій Січі крім загальноосвітніх існували і спеціальні школи: для підготовки полкових старшин, військових канцеляристів тощо, музична школа. Існувала також Головна Січова школа, яка за змістом і характером навчання прирівнювалась до кращих братських шкіл.

         Одним із поширених типів навчальних закладів були архієрейські школи, які готували священиків і вчителів для нижчих духовних училищ.  З 1737 р. архієрейські школи почали перетворюватись у духовні семінарії.

         Певна роль у поширенні грамоти і початкової освіти належала мандрівним дякам, які переходили з місця на місце, наймаючись вчити дітей читати, писати і рахувати.

         Своєрідною формою поширення письменності було домашнє навчання дітей панівної верхівки,  для яких запрошували, як правило, вихованців Київської академії і колегії.

        На середину ХVІІІ ст. на Слобожанщині та в Запорізькій Січі налічувалося близько тисячі початкових шкіл. В організації виховної роботи, у змісті і методах навчання єдиних принципів не було. Усе цілком залежало від майстерності вчителя і його бажання донести знання дітям.

           Середня освіта. Розвиток торгівлі, потреби виробництва вимагало від царського уряду рішучих заходів не тільки в економіці, політиці, а й в галузі освіти. Тому в 1786 р. було затверджено “Статут народним училищам у Російській імперії”. Згідно з цим документом запроваджувались два типи навчальних закладів: головні й малі народні училища. Головні народні училища були чотирикласні з п’ятирічним терміном навчання. Їх відкривали в кожному губернському місті. У повітових містечках передбачалося відкриття двокласних малих народних училищ. Зміст навчання в них відповідав першим двом рокам навчання в головних народних училищах.

            За роки навчання в головному народному училищі учні вчилися читати, писати, лічити, вивчали історію церкви, короткий катехізис, граматику, малювання; у старших класах вивчали загальну і російську історію, географію, фізику, основи геометрії, елементи природознавства, цивільну архітектуру, механіку, за бажанням – латинську мову.

            Штати педагогічних кадрів мали такий вигляд: у головному народному училищі дозволялося мати 6 учителів, а в малих – 2. Загальне керівництво покладалось на Головне управління училищ – перший загальнодержавний орган освіти.

            Внаслідок шкільної реформи в Україні було відкрито 18 головних ( Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському та ін.) і малих народних училищ ( Каневі, Білій Церкві, Немірові та ін.). З появою нових типів навчальних закладів гостро постало питання про підготовку педагогічних кадрів. В їх підготовці велику роль відіграли колегії відкриті у Чернігові, Харкові, Переяславі. У колегіях, як правило, навчались діти українського дворянства, духовенства і козацької старшини, іноді – багатих міщан.

               Виникненням спеціальних шкіл середнього типу ознаменувалася друга половина ХVІІІ ст. Серед них – співацька школа, яку було започатковано відповідно до наказу 1738 р. в Глухові. В Глухівській співацькій школі навчалося 20 учнів. Крім хорових занять вихованців навчали грати по нотах на скрипці, гуслях   і бандурі. Вона діяла майже 40 років і дала початкову музичну освіту багатьом діячам української культури ХVІІІ ст. Зокрема в ній навчався славетний український композитор Д.Бортнянський. Згодом глухівську музичну школу переведено до Києва, де готували музикантів для придворних музичних оркестрів.

             У другій половині ХVІІІ ст. виникають спеціальні школи середнього типу: госпітальна в Єлисаветграді, артилерійське і штурманське училища в Миколаєві.

              Вища освіта. Протягом ХVІІІ ст. єдиним закладом вищого типу була Київська академія, яка отримала цей статус у  1701 р.

             Національна освіта на західноукраїнських землях  у першій половині ХVІІІ ст. характеризувалася передусім занепадом школи Братські школи або ліквідували, або вони приймали унію, як це зробила Львівська школа. Замість них відкривалися католицькі школи. Польська шляхта докладала максимум зусиль, щоб український народ забув про освіту, а українські поміщики сприяли ополяченню своїх дітей, якщо хотіли дати їм освіту.

         Після поділу Польщі (1772) значно погіршився стан освіти на західноукраїнських землях. Вони потрапили під владу австрійських баронів. Австрійський уряд дозволив польській шляхті брати участь в управлінні краєм. Зрозуміло, що цей захід не сприяв поліпшенню становища українського народу.

             Початкова освіта. Особливо жалюгідним було становище початкової освіти. Шкільною реформою 1774 р., яка тривала до 60 – 70 років ХІХ ст., запроваджувалося два типи початкових шкіл – тривіальні і головні. Тривіальні школи, як правило, відкривали у великих селах та невеличких містах. Вони мали три класи: підготовчій, перший і другий. Головні школи відкривали виключно у великих містах. Вони мали ще один третій клас. Після закінчення цих шкіл випускники з багатих сімей могли вступати до гімназій або реальної школи. У початковій школі учні навчалися письма, арифметики, читання, практичних вправ. Основним предметом був Закон Божій, велику увагу приділяли оволодінню німецькою мовою.

         Середня освіта. На території Східної Галичини (у Львові, Станіславі – нині Івано-Франківськ) до 1772 р. існували єзуїтські колегіуми, гімназії, школи. У 1784 р. всі існуючі школи-гімназії за німецьким зразком були реорганізовані в державні. У 1786 р. спеціальною урядовою комісією було проведено перевірку здібностей учителів гімназій. Залишили тільки тих, хто добре володів німецькою мовою і не був прогресивно настроєним.

             Вища освіта. Галичани могли здобути вищу освіту у Львівському університеті. Університет підтримував зв’язки з КМА, Чернігівським, Харківським та Переяславським колегіумами. У другій половині ХVІІІ ст. в діяльності Львівського університету сталися певні зміни, пов’язані з соціально-економічними та політичними подіями. У 1773 р. Папа Римський під тиском громадськості вирішив ліквідувати орден єзуїтів і керовані ним інститути. Серед них був і Львівський університет. Політика австрійських монархів щодо українського населення була однозначно.: колонізація, онімечення українського народу.

          Незважаючи на складні умови роботи в університеті, прогресивні викладачі намагалися ознайомити студентів із прогресивними ідеями західних і вітчизняних просвітителів, розвивати національну науку.

            Не кращі часи переживали українці Буковини, яка тривалий час перебувала під владою Туреччини. У 1774 р. Буковину захопила Австрія, і на її території було відкрито кілька шкіл з німецькою та румунською мовами навчання. Усі ці школи засновувались для “волохів”, бо австрійський уряд не визнавав того, що “на Буковині існує і народ руський”. Головною метою ставилося “румуньщити мужиків і німчити інтелігенцію”.  

        Отже, жоден з урядів, якому були підпорядковані українські землі, не дбав про розвиток освіти поневоленого народу, а, навпаки, робилося все можливе, щоб українці забули рідну мову, традиції свого народу і були покірними  холопами. 

          Тиск на національну культуру українців в Західній Україні був настільки сильний, що в її надрах визрівав дух протесту, який “у всій красі” постане у ХІХ ст. Тому будемо розглядати формування педагогічної думки в Україні, яка входила до складу Росії, пам’ятаючи, що політика царизму в галузі освіти впливала на формування національної свідомості українців.

           ХVІІІ ст. увійшло в історію, як епоха Просвітництва. Російське Просвітництво мало свої особливості: прагнення звільнити людський розум від панування церковних догм, переосмислити християнське вчення, формування нової високоосвіченої світської особи. І тільки звертання до кращих західноєвропейських зразків розбудови шкільної справи з урахуванням національних особливостей сприяло реалізації поставлених завдань.

          Петровські освітні реформи проводили в основному випускники та викладачі КМА і Слов’яно-греко-латинської московської академії, які мали західноєвропейську освіту.

           Серед тих, хто підтримував освітні реформи Петра І, були Іван Тихонович Посошков, Федір Салтиков, Василь Микитович Татищев – творець багатотомної “Істории Российской”, укладач енциклопедичного словника “Лексикон Российский”, автор цікавих педагогічних праць; Стефан Яворський – просвітитель, педагог, філософ, поет, який складав вірші латинською, польською, російською мовами; Феофан Прокопович.

         З іменем Ф. Прокоповича (1681 – 1736) тісно пов’язаний розвиток педагогічної думки. Народився він у Києві у сім’ї купця. Після закінчення Києво-Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов’ю. Там він виховувався на найкращих зразках класицизму. Але не закінчивши навчання, повертається до України, в 1704 р. знову приймає православ’я, читає курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. в КМА. Там Ф. Прокопович почав впроваджувати принцип відродження та гуманізму в Україні. На своїх лекціях Ф. Прокопович завжди згадував про старокласичну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму, як-от, Еразма Ротердамського. З 1712 р. був ректором колегії, до від’їзду (1715 р.) до Петербурга. У Росії став активним прихильником реформ Петра І, ідеологом самодержав’я. Обіймав високі посади в церковній ієрархії, архієпископ, віце-президент створеного ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого правління церквою.

          Ф. Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду “Епінікон”, де оспівав Полтавську перемогу.

           Ф. Прокопович високо цінував освіту, надавав перевагу знанням над “темнотою”, про що писав у таких творах, як “Владимир”, Разговор гражданина з селянином та пивцем чи дячком церковным”. Він уболівав за зміст навчання, його “Поетика” справила неабиякий вплив на розвиток змісту і методів навчання. Одним з перших почав використовувати під час навчання мікроскоп, телескоп.

          Як просвітитель, Феофан Прокопович пропагував філософські погляди Бекона, Декарта, Локка, був добре обізнаний із системою поглядів Коперніка і вченням Галілея.

          Ф. Прокопович був неординарною людиною. Його просвітницька діяльність і наукова спадщина відіграли помітну роль у розвитку педагогічної думки ХVІІІ ст.

           Почесне місце серед видатних просвітителів цієї епохи належить Григорію Савичу Сковороді (1722 1794). Могутня постать “українського Сократа” привертала до себе увагу багатьох дослідників.

            Г. Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнуха Лубенського полку на Полтавщині в сім’ї малоземельних селян-козаків. Дитинство пройшло серед селянських дітей на лоні рідної природи. Із 7 – 8 років Григорій починає вчитися, за традицією, у дяка, потім – у місцевий церковно-парафіяльній школі, де він був солістом церковного хору. А потім навчається в Київській академії. Саме тут йому поталанило зустріти непересічних людей того часу. Серед них – Феофан Прокопович, який читав курс філософії.

           Г. Сковорода був невтомним учнем, багато читав і добре знав найвидатніших представників різних течій античної культури – Аристотеля, Піфагора, Сократа, Платона. Схоже в цей період гаслом його життя був вислів Плінія: “Втрачений той час, який ти не використав на навчання”.

           Подальшу освіту Сковорода здобував за кордоном: у Будапешті, Відні, Венеції, Флоренції, у Римі.  Після повернення знов навчається в Київській академії, але через два роки розпрощався з нею, не закінчивши навчання і залишився назавжди “студентом”.

        Г.С. Сковорода працював у Переяславському і Харківському колегіумах з перервами, які були викликані його свободолюбними думками. Це призвело до того, що в 1769 р. йому пред’явили безліч звинувачень, у тому числі й підрив основ суспільства, що змусило Григорія Сковороду назавжди залишити викладацьку діяльність. Протягом останніх 25 років він побував у багатьох містах і селах України. Його називали мандрівною академією.

           Г.С. Сковорода пішов з життя 9 листопада 1794 р.

           Педагогічні погляди Г. Сковороди пов’язані не тільки з педагогічною роботою, а й з просвітительською діяльністю. Він критично ставився до тодішньої системи навчання і виховання підростаючого покоління. Григорій Савович був переконаний, що виховання – святий обов’язок батьків, на яких покладається “две суть главные должности” – “благо родить и благо научить” Причому, в основу виховання мають бути покладені традиції українського народу, любов до рідного краю, до мови. Мати, як Берегиня роду, повинна через колискові пісні, обряди, танці знайомити дитину з історичним минулим свого народу і виховувати патріота своєї землі. Батько ж має подавати приклади мужності, витривалості і доброти. А діти зі свого боку повинні бути вдячні батькам за науку, за щедрість їхніх сердець. Але, на превеликий жаль, діти не здатні оцінити душевні пориви батьків. І, можливо, саме тому Г Сковорода вважав, що в дітей необхідно виховувати почуття вдячності батькам, поваги до них. У наш час ця проблема не втратила своєї актуальності, навпаки, ХХІ століття – епоха відчуження між батьками і дітьми, що не сприяє зближенню поколінь, взаємопроникненню їхніх духовних культур, а без цього неможливо говорити про відродження української нації.

        Нині переживаємо період, коли молодь з повагою ставиться до інших культур, схиляється перед ними, і зневажає вітчизняну. Безумовно, це результат виховання. Такий підхід до рідної культури, історії засуджував Г. Сковорода. Він у своїй критиці “Благородний “Єродій” висміював поміщиків, козацьку старшину, дворян, які намагалися виховувати своїх дітей на зразок західноєвропейських магнатів, запрошували іноземних учителів, цуралися рідної мови, традицій свого народу.

          Проблеми виховання особистості розкриваються вченим у його притчі “Благородний Єродій”, вірші “Убогий жайворонок”, збірці “Сад божественних пісень”, байках та численних листах. Заслугою мислителя є обгрунтування ним принципів гуманізму, народності та природовідповідності виховання.

        Відомо, що вперше у педагогіці принцип гуманізму обґрунтовано представниками епохи Відродження. За Г.С. Сковородою, цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця.

          Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтував Я.А. Коменський. Він обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Г. Сковорода значно ширше трактує поняття народності. Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, ментальністю народу.

          Г.С. Сковорода перший в історії української педагогічної думки і освіти висуває ідею природного виховання. Природовідповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці та Ж.-Ж. Руссо. Останній, ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку, панує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед природи, готувати дитину до майбутнього життя.

         На відміну своїх попередників, Г.С. Сковорода висуває ідею “сродного”, тобто природновідповідного виховання. Природні задатки у людей не однакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Він писав: “Природа подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до їх місткості” Він вважав, що формування людини має бути спорідненим із її природою. У байці “Собака та Кобила” педагог-мислитель висловлює думку про те, що природа має вплив на людину, яка не може мати успіху в житті, адже “без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся”

        Під природою людини філософ-просвітитель розуміє обдарування, нахили, одержані від народження. Він стоїть на тому, щоб наділені природою особливості дитини добре знали батьки, вихователі і всебічно розвивали їх шляхом навчання.

         Ідея спорідненості виховання з природою людини пронизує твори Г. Сковороди – байки, притчі, філософські трактати, афоризми тощо (байки “Орел і Черепаха”, “Бджоли і Шершень”, притчі “Вдячний Єродій”, “Вбогий жайворонок” та ін.).

           Великою заслугою Г. Сковороди є те, що він у своїх творах наголошує на необхідності раннього пізнання природи дитини і визначення виховання відповідно до природних обдарувань. У притчі “Вдячний Єродій” педагог стверджує цю думку: “Хто захоче чомусь навчитися, повинен до того зродитися”. У байці “Жайворонок” педагог стверджує, що “багато людей без природи починають великі справи та погано кінчають”, і, навпаки, того, хто правильно визначив свої сили, чекає удача: “Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий”.

         Думки Г.С. Сковороди про роль природи у розвитку людини та спорідненість виховання дітей з їхньою природою мали позитивний педагогічний і соціальний зміст і значно вплинули на подальший розвиток педагогічної думки в Україні і в інших слов’янських державах. Оцінюючи принципи, гуманізму, народності та природовідповідності Г.С. Сковороди з позиції нашого сьогодення, відзначимо, що вони є визначальними у Національній доктрині розвитку освіти та інших документах суверенної Української держави і орієнтиром у виховній практиці.

           Особливу роль у педагогічних творах Г. Сковорода відіграє вчитель. Перш за все, на педагогічній ниві люді повинні працювати лише за покликанням. На думку філософа, вчитель повинен бути чесним, безкомпромісним, любити учня, поважати його особистість, служити добру. Головною метою вчителя має стати формування освіченої, мислячої, чуйної людини. А щоб реалізувати свої плани і досягти успіху, Сковорода давав таку пораду: “Долго сам учись, если хочешь учить других”. Тобто через самоосвіту ти зможеш стати майстром своєї справи. Досягти педагогічних вершин можна лише тоді, коли дружиш із практикою і завдяки їй набуваєш досвіду, “бо опыт есть отец искусству. Отсюда родились все науки, и книги, и хитрости”.

        Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов’язаний з народом. Учитель дбайливий садівник, який активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його наперед наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов’язки, він сам повинен мати “сродность” до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.

              Узагальнюючи, можна засвідчити: подвиг Г.С. Сковороди полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді своїх літературних і педагогічних  творах, в якому її могли розуміти більшість висококультурних, малописемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди знайшли свій подальший розвиток у творах Т.Г. Шевченка, О. В. Духновича, І. Франка, К.Д. Ушинського, Б.Д. Грінченка, А.М, Толстого, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського та інших видатних педагогів минулого та сучасності.

          Отже, у ХVІІІ ст. з’явилася ціла плеяда талановитих просвітителів. Почесне місце серед них посіли кращі сини України, які несли освіту народним масам, пробуджували національну свідомість. Національна педагогічна думка формувалася піл впливом російського Просвітництва, несла свободолюбний дух західноєвропейського Просвітництва, вбирала в себе ідеї громадського національного руху, відгукувалась на національно-визвольну боротьбу пригноблених народів і робила свій вагомий внесок у становлення світової педагогічної думки.

       

                  Запитання і завдання для самоперевірки:

1. Визначте типові прикмети європеїзму в українській педагогіці й школі ХVІІ – ХVІІІ століть.

2. З’ясуйте вплив досягнень педагогіки, науки і культури України на розвиток школи й виховання в Росії.

3. Якою мірою Ф. Прокопович дотичний до історії української педагогіки?

4. Розкрийте специфіку розвитку народної освіти в Лівобережній й Правобережній Україні. Назвіть спільні та відмінні ознаки.

 5. Проаналізуйте основні тенденції розвитку вищої освіти в Україні в ХVІІ – ХVІІІ ст.

6. Поясніть суть ідеї “спорідненої” праці Г. Сковороди.

7. В чому полягає новітність методів навчання Г. Сковороди?

8. Який з українських колегіумів найближчий за змістом освіти до російського університету?

9. Назвіть спільні та відмінні ознаки Західноєвропейського і Українського Просвітництва.

10. У якому році в Україні російським царатом були закриті  всі українські школи?   

 

 

 

 

 

 

Семінарське заняття 2.3.

Тема: Стан освіти в Україні у ХVІІІ - першій половині ХІХ століття

.

        Питання для обговорення:

                                       План.

1. Життя та діяльність Г.С. Сковороди.

2. Принципи та завдання виховання особистості.

3. Розумове виховання дітей.

4. Сковорода про трудове та моральне виховання.

5. Українське шкільництво у ХVІІІ столітті.

6.Загальна характеристика освіти України у першій половині ХІХ ст.

6. Педагогічні погляди О. Духновича, М. Костомарова, М. Драгоманова.

7.  Педагогічна діяльність М.В. Ломоносова.

  

 Форма роботи:

     Робота ініціативних груп за запропонованими питаннями.

     Читання та аналіз творів Г.С. Сковороди.

      Робота із словником педагогічних термінів.

  

 Форма котролю:

      Структурна схема стану українського шкільництва у ХVІІ ст.

      Схеми порівняльного аналізу :

           а)  спільні та відмінні ознаки шкільництва на Лівобережній та Правобережній Україні.

           б) спільні та відмінні ознаки Західноєвропейського та Українського Просвітництва.

        Виконання тестового завдання.

 

Контрольні питання та завдання:

1.У чому особливості освітньої діяльності Г.С. Сковороди?

2.Сформулюйте основні позиції педагогічних поглядів Г.С. Сковороди. Законспектуйте їх у зошиту.

3.У чому полягає взаємозв’язок Г.С. Сковороди з українською етнопедагогікою?

4.На прикладах художніх творів Г.С. Сковороди аргументуйте їх навчально-виховний вплив. У чому самобутність їх моралі?

5.Визначте основні позиції педагогічних поглядів Т. Шевченка, законспектуйте їх.

                                                  Тести

1. Назвіть українських просвітителів, які справили значний вклад на розвиток освіти у Московській державі:

а) П. Беринда; б)І. Вишенський; в) С. Полоцький;  д) Ф. Прокопович.

2. Ф. Прокопович підтримував:

а) філологічний; б) історичний; в) схоластичний

напрям при вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства

3. У якому з колегіумів України працював Г. Сковорода:

а) Полтавському ; б) Чернігівському; в) Харківському.

4. Якою найпоширенішою формою послуговувався Г. Сковорода у викладі власних педагогічних поглядів:

а) оповіданням; б)притчею; г) казкою; д) байками.

5. Який з виховних принципів є центральним у Г. Сковороди?

а) науковості; б) системності; в) народності.

6. Яка якість, на думку Г. Сковороди, має домінувати у вчительській професії?

а) сродность; б) терплячість; в) безкорисливість.

7. У якому році в Україні російським царатом були закриті всі українські школи?

а) 1769; б) 1789; в) 1775.

8. У Глухові існувала школа:

а) січова; б) співаків; в) полкова.

9. Який з українських колегіумів найближчий за змістом освіти до російського університету?

а) Чернігівський; б) Харківський; в) Переяславський.

Самостійна робота

1. Виконати у зошитах:

а) Зробіть структурно-логічну схему стану освіти в Україні (ХVІІІ ст.)

б) Обґрунтуйте ідею Г. Сковороди про те, як підготувати щасливу людину.

 

                                   Написати реферати:

1.Життя та просвітницька діяльність Г. Сковороди.

2.Ідея “сродної “ праці Г. Сковороди.

3.Засоби та прийоми навчання Г. Сковороди.

4.Енциклопедичність М. Ломоносова як вченого.

5.Система освіти на Лівобережній Україні у ХУІІІ ст.

6.Освітня система на Правобережній Україні у ХУІІІ ст..

 

                                  Література:

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР. – М.: Педагогика, 1988.

2. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди. – К.: Вища шк., 1976.

3. Сковорода Г.С. Сочинения. В 2-х т. – М., 1973.

4. Федоренко Д.Т. Т.Г. Шевченко і народна педагогіка //Рідна школа. – 1993. - №3.

      5.Чавдаров С.Х., Грищенко М.М. Тарас Григорович Шевченко і народна освіта. – К., 1961. 

 

 

 

 

МОДУЛЬ ІІІ

            Становлення національної освіти в Україні

                                  (ХІХ – початок ХХ ст.)

 

Змістовий модуль 1

               Становлення школи та педагогіки в Україні у ХІХ ст.

 

                                            План:

1. Впровадження російським царатом уніфікації в освітній галузі.

2. Загальна характеристика освітніх установ України у ХІХ ст.

3. Розвиток педагогічної думки в Україні.

4. Прогресивна педагогічна думка в Малоросії.

                                             Література:

1. Антологія педагогической мысли Украинской ССР /Сост.:Н.П. Калениченко. – М., 1988.-С. 163-208; 221-230; 241-254; 289-293.

2. Веркалець М.М. Педагогічні ідеї Б.Д. Грінченка. – К., 1990.-48 с.

3. Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка.-К., 1973.-С. 278-284.

4. Історія педагогіки /За ред. проф.. М.В. Левківського. – Житомир, 1999. – С. 174 – 183; 214 – 222.

5. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки. – К., 1999. – С. 127 – 220.

6. Нариси історії українського шкільництва 1905 – 1933: Навч. посібник  /За ред. О.В. Сухомлинської – К.: Заповіт, 1996.

7. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні Х – поч. ХХ ст.): Нариси. – К., 1991. – С. 297 – 367.

8. Сисоєва С., Соколова І. Нариси з історії розвитку педагогічної думки. – К., 2003. – С. 99 – 101; 112 – 116; 121 – 134; 143 – 172.

9. Федченко П.М. Михайло Драгоманов. – К., 1991.

10. Чавдаров С.Х. Педагогічні ідеї Т.Г. Шевченка.-К.: Рад. шк., 1953.

 

         Характерна риса розвитку освіти в Україні у ХІХ ст. – це значна кількість освітніх реформ та постанов, законів, які були як прогресивними, так і консервативними.

         Найважливішою подією початку ХІХ ст. у галузі народної освіти були “Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам” та “Статут університетів”, прийняті царським урядом в 1804 р. Вони ґрунтувалися на  таких принципах освітньої системи, як наступність, безплатність і формальна доступність освіти. За цими документами в країні формувалась нова система шкільної освіти в складі 4 навчальних закладів: парафіяльного училища, повітового училища, гімназії та університету.

          Протягом наступних двадцяти років було прийнято безліч законів, які повністю змінили суть освітньої реформи.  Це, наприклад, закон про скасування безплатності навчання; про недоступність навчатися в гімназіях та університетах дітям залежних селян; про введення закону Божого в усіх типах навчальних закладів; про скорочення предметів природничо-математичного циклу; про встановлення нагляду за студентами та ін. По суті продовжувала існувати станова система навчання.

            З приходом до влади Миколи І після повалення повстання декабристів посилюється реакція в галузі освіти, і в 1828 р. приймається “Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам”. 

            За Статутом про початкові та середні школи закріплювалося існування чотирирівневої системи освіти і проголошувався принцип “кожному стану свій рівень освіти”: парафіяльні школи – для нижчих станів, повітові училища – для дітей ремісників, купців та інших “міських обивателів”, гімназії – для дітей дворян і чиновників. Для учнів повітових і парафіяльних училищ, а також 1-3 класів гімназій дозволялось фізичне покарання. Проте з посиленням кризи кріпосницької влади, а також у зв’язку з революційною хвилею в Європі у 1830, 1848 рр., польським повстанням 1830 – 1831 рр. і цей Статут зазнав реакційних змін і доповнень: обмеження навчальних планів гімназій (вилучення античної літератури й історії, зменшення викладання математики, природничих наук); підвищення плати за навчання з метою не допустити в гімназії дітей різночинців; поширення фізичних покарань на всіх учнів гімназії; позбавлення автономії університетів.

          Згідно з Статутами в Україні існувало 4 типи шкіл: парафіяльні та повітові училища, гімназії, ліцеї та університети.              

          За даними статистики у 1856 р. в Україні діяло 1320 парафіяльних та повітових училищ. Одна школа припадала в середньому на 9591 жителя, 1 учень на 188 жителів. Це означало, що більшість дітей шкільного віку лишалося поза навчальними закладами і неминуче прирікалося на неписемність. В Одеському повіті в окремих селах створювались початкові школи для переселенців – німців, поляків, болгарів.

           Навчання в школах велося російською мовою. Українською мовою проводили заняття лише мандрівні вчителі.

           На початку ХІХ ст. почали відкриватися професійні школи, що організовувались різними відомствами. Це – ремісниче училище у Чернігові, школа садівництва у Полтаві, училище для дітей канцелярських службовців у Херсоні, училище виноробства в Криму, школа бджільництва на Чернігівщині, землеробське училище у Харкові, торговельне училище у Херсоні. Загалом професійна освіта перебувала в стані становлення і далеко не забезпечувала потреб економічного та культурного розвитку.

            Найбільше відкривалося платних приватних пансіонів і шкіл для  дітей дворян. Вони готували їх до вступу в гімназії, ліцеї та університети, військові училища. Приватні навчальні заклади створювались окремо для хлопців і дівчат. Концентрувалися вони в Харкові, Києві, Одесі, Ніжині та інших містах.

         Середню освіту можна було здобути в гімназіях. Протягом І половини ХІХ ст. в Україні було відкрито 19 гімназій: в Одесі, Харкові, Києві – по 2, а також в Чернігові, Ніжині, Новгород-Сіверському, Полтаві, Катеринославі, Сімферополі, Херсоні, Житомирі, Кам’янець-Подільську, Вінниці, Рівному, Луцьку, Немирові. Загалом у гімназіях навчалося близько 4000 учнів.

          Дівчата могли одержати освіту в інститутах для шляхетних дівчат, середніх школах духовного відомства – так званих єпархіальних школах, у жіночих гімназіях.

          У дівочих гімназіях навчання було восьмирічним. Хоча єпархіальні школи в основному були семирічними, та своїми програмами вони наближались до дівочих гімназій.

          Свого часу відомими серед жіночих гімназій були Фундуклеївська, гімназія святої Ольги. У Києві в 1838 р. було відкрито Інститут шляхетних дівчат. Курс навчання тривав 6 років, приймали дівчат віком 10 – 13 років із дворянських сімей. Головною метою навчання дівчат було набуття загальних енциклопедичних знань, корисних у побуті. Тому зрозуміло, що велику увагу приділяли вивченню іноземних мов, музиці, танцям, світським манерам, рукоділлю. Плата за навчання була високою -  майже 300 руб. на рік. У 20 – 30 роках в інституті навчалося від 120 до 200 дівчаток.

           Незважаючи на те, що в цілому умови були несприятливі, революційний дух народних мас зробив свою справу. На початку ХХ століття в галузі середньої освіти намітились певні тенденції до збільшення числа навчально-виховних закладів.

          Зокрема, мережа середніх навчальних закладів в Україні у 1914 – 1915  навчальних роках була досить розгалуженою, але нечисленною.

            Продовжити навчання в вищих навчальних закладах могли тільки діти дворян.

          У 1805 р. був відкритий університет у Харкові в складі чотирьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного, юридичного і медичного. З 1805 по 1861 р. в Харківському університеті здобули вищу освіту 2800 студентів. При університеті існували підготовче відділення, хімічна, фармацевтична лабораторії, астрономічна обсерваторія, музей стародавніх речей, анатомічний театр, терапевтична і хірургічна клініки, бібліотека, друкарня. Для забезпечення середніх і нижчих навчальних закладів спеціалістами при університеті було створено педагогічний, медичний і ветеринарний інститути з трирічним терміном навчання.

           У 1834 р. відкривається університет у Києві в складі філософського, юридичного, а з 1842 р. і медичного факультету. Він стає центром науки й освіти.

            На півдні України, в Одесі центром вищої освіти стає Рішельєвський ліцей, заснований в 1817 р., який мав 4 відділи: фізико-математичний, камеральний, юридичних і загальних предметів. У 1828 – 1855 рр. при ліцеї існував інститут східних мов (арабської, турецької і перської), який готував перекладачів для військових і адміністративних установ.

         Гімназію вищих наук відкрито у 1820 р. в Ніжині. Вона належала до числа привілейованих навчальних закладів і готувала молодь до державної служби.

         На західноукраїнських землях, що не входили до складу Росії, в Галичині, Буковині, Закарпатті існувало три типи початкових шкіл: головні та тривіальні. Але значна частина шкіл складалася з однокласних парафіяльних. Це були єдині школи, де не заборонялось викладання українською мовою. Основними же мовами навчання були німецька, польська та угорська. Для здобуття середньої освіти також існували гімназії. Діти українського походження становили третину учнів у цих закладах. Оволодіти вищою освітою можна було у Львівському університеті, Реальній (Торговельний) й Технічний академіях у Львові, Чернівецькому ліцеї.

          Соціально-економічна, політична ситуація, що склалася в Росії і Україні на початку ХІХ ст., сприяла пожвавленню громадського руху за реформи. Виникають таємні організації: союзи революціонерів-демократів із дворянського середовища в 10-20 роках (декабристи); гурт молодих вчених і письменників “Кирило-Мефодіївське братство”; гурток передової молоді в Західній Україні “Руська трійця”. Значне місце в програмних документах цих товариств посідали питання освіти й виховання молоді. Це, насамперед, право на освіту всіх громадян, безстановість, загальнодоступність, безплатність шкіл, навчання в яких проводиться рідною мовою. 

         Ці погляди поділяли представники передової педагогічної інтелігенції, громадськості і культурні діячі: Т.Г. Шевченко, І.П. Котляревський, В.Н. Карабін, В.В. Капніст, О.М. Максимович, О.П. Потебня та ін. Багато з них працювали керівниками навчальних закладів, вчителями, створювали програми, підручники, пропагували прогресивні ідеї видатних античних і європейських мислителів.

          Цінні педагогічні думки містять в собі вірші, повісті, епістолярна спадщина видатного українського поета Т.Г. Шевченка. Він гостро критикує існуючу систему виховання в країні: зміст та методи навчання в церковно-парафіяльних школах; відсутність грунтовної освіти та відірваність від життя навчання в закритих чоловічих і жіночих навчально-виховних закладах; неможливість здобуття освіти для жінки трудівниці; недостатню підготовленість учителів та ін. Водночас він мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання, виховувала б їх у дусі любові до праці. Виняткову роль у правильному вихованні людини Т. Г. Шевченко відводив сім’ї, особливо матері. Вболіваючи за розвиток освіти, він написав буквар, який був виданий в кількості 10 000 примірників під назвою “Буквар Южнорусский”. У тексті букваря є літери, цифри, чимало ілюстрацій, народних прислів’їв, кращі зразки російського та українського фольклору.

        В.Н. Каразін в історію педагогіки увійшов як організатор і натхненник заснування Харківського університету, для якого і склав перший статут. Завдяки В.Н. Каразіну була прискорена освітня реформа 1804р. Одним із перших в Україні Каразін порушував питання про освіту дівчаток з бідних сімей, він ретельно розробляв програму навчання сільських дівчаток у народних школах.

          В історії вітчизняної науки, культури й народної освіти визначне місце посідає учений енциклопедист, історик, літератор, просвітитель і педагог М.О. Максимович. Очоливши в 1834 р. Київський університет, Максимович опинився в центрі громадсько-політичного життя України. Він брав активну участь у виданні культурно-освітніх, літературних та педагогічних збірників, редагував історичні видання, невтомно збирав усну народну творчість. Він відстоював ідею загальнонародного навчання і в педагогічній діяльності опирався на принцип народності, під яким розумів: право кожного на освіту і школу з рідною мовою навчання, побудовану на кращих народних традиціях, в якій би працювали народні вчителі. Складовою частиною педагогічних поглядів Максимовича були ідеї гармонійного розвитку, активізація учнів у процесі навчання, про роль наступності й природо відповідності у вихованні і навчанні, про що свідчить його буквар для народних шкіл України.

          Відомий український письменник І.П. Котляревський займав посаду наглядача Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Всі його педагогічні думки були пройняті духом народності, народними ідеями. Метою виховання Котляревський вважав підготовку громадян, корисних батьківщині і народу, освічених патріотів. Особливого значення надавав моральному та естетичному вихованню, основним засобом якого вважав твори літератури і мистецтва, в зв’язку з чим у своїх вихованців прагнув розвинути смак до літератури, практикував дитячі сценічні вистави.

          Найбільш визначним представником культурно-освітнього руху не Закарпатті був О.В. Духнович (1803 – 1865). Він був автором багатьох підручників для початкової школи – з географії, історії, букваря, російської мови. Він створив “Народну педагогію...” – один  з перших систематизованих підручників з педагогіки для народних учителів не лише Закарпаття, а й всієї України. В цій праці Духнович дає визначення педагогіки, обґрунтовує загальні закони і методи виховання, вимоги до вчителя і його обов’язки, розглядає організацію школи і навчання, шкільний порядок тощо. Духнович, як і Коменський, дотримувався принципу природовідповідності виховання, на основі якого він вимагав враховувати вікові та індивідуальні особливості вихованців, пропонував розподіляти учнів на три групи в залежності від рівня розумових здібностей тощо. В педагогічних поглядах Духновича чільне місце посідає ідея народності виховання, яка полягає у праві кожного українця на школу з рідною мовою навчання, виховання відповідно до культурних та історичних традицій народу, формування почуття патріотизму.

        50 – 60-і роки ХІХ ст. відзначилися великим суспільним рухом, який охопив усі галузі політичного, економічного і культурного життя Росії. Країні необхідні були зміни, які б дали простір для розвитку капіталізму в усіх сферах життя. Частиною суспільного руху того часу був і педагогічний рух. Для нього характерні:

1) критика кріпосницького виховання;

2) боротьба проти станової школи;

3) боротьба за загальну освіту, що дає широкий кругозір;

4) боротьба за освіту жінок;

5) протест проти схоластики, зубрячки, муштри;

6) повага до особи дитини;

7) розробка на прогресивних засадах дидактичних питань;

8) боротьба за автономію вищої школи та ряд ін.

         У цей час виникає кілька педагогічних журналів, утворюються педагогічні товариства, на сторінках багатьох педагогічних видань обговорюються проблеми освіти представниками різних сфер діяльності.

          Найвідомішими представниками педагогічного руху 50 – 60-х років можна назвати К.Д.Ушинського, М.Ф. Бунакова, В.І. Водовозова, М.І. Пирогова, М.О. Корфа. Діяльність останніх двох була пов’язана з Україною.

          Відомий усьому світу хірург М.І. Пирогов (1810 – 1881) працював попечителем Одеського та Київського навчальних округів. На цих посадах він робив усе можливе для поліпшення освітянської справи. Так, він розробив питання про перетворення Рішельєвського ліцею в Університет; сприяв поповненню бібліотек та кабінетів гімназій; ввів відвідування уроків інших вчителів з обміном думок стосовно методик викладання на педрадах; заохочував педагогічні пошуки окремих учителів тощо.  В основу педагогічних поглядів була покладена ідея загальнолюдського виховання. М.І. Пирогов написав багато статей на педагогічні теми (“Питання життя”, Про методи викладання”, “Про публічні лекції з педагогіки” та багато ін.), розробив проект системи шкільної освіти. Що стосується дидактичних питань, то Пирогов наголошував на активних методах навчання, які б пробуджували думку учнів, розвивали їх розумові здібності, прищеплювали навички самостійної роботи. На початкових етапах навчання, на його думку, важливим методом є ігри дітей. Ці ігри сприяють розвитку мислення, почуттів, фантазії.

          Відомий педагог М.О. Корф (1834 – 1883) довгий час очолював Олександрівську земську училищну раду (тепер Запоріжжя). Завдяки йому було відкрито понад 300 земських початкових шкіл. У різних журналах він виступав із статтями про організацію земських шкіл, про зміст і методику навчання в них. Корф обстоював загальноосвітній характер початкової школи. У навчанні грамоти він надавав перевагу звуковому способу. Для початкової школи він видав підручник-читанку “Наш друг”, посібник для вчителів “Русская начальная школа”, в якій детально зупиняється на методиці викладання, принципах навчання. Для вчителів він організовував з’їзди, які сприяли удосконаленню роботи в початкових школах.

          Незважаючи на прийняті освітні реформи, для більшості населення освіта залишалася недоступною. Уряд основну увагу приділяв навчальним закладам середнього та вищого типів – гімназіям, ліцеям, університетам. Саме тут вчилися діти дворян. Видатний український вчений, публіцист, педагог М. Драгоманов (1841 – 1895), проаналізувавши державний бюджет Росії на 1877 р., підкреслював, що на кожну селянську дитину, яка навчається в школі, казна виділила лише 4 копійки на рік, в той час на кожного учня привілейованих шкіл виділялося більше 1 тисячі карбованців. Як бачимо, початкова освіта, розрахована для дітей незаможних, перебувала у жалюгідному стані.

        Найпоширенішим типом навчальних закладів для дітей бідних була церковно-парафіяльна школа. Але і в ній діти не могли вчитись рідною мовою. В 1863 р. царський уряд видає циркуляр, який забороняв українську мову в школі. А в 1876 р. видається закон про повну заборону користування українською мовою у школі і громадському житті. Було заборонено друкувати книги українською мовою, пересилати їх із-за кордону, ставити українські п’єси, співати українською мовою. В книжках заборонялось вживати слова “Україна”, “українець”, цензура виправляла їх на “Малоросія”, “малорос”.

         У цих умовах у багатьох містах України виникають громадські організації української інтелігенції під назвою “Громада”. Члени Громади займалися дослідженням розвитку політичних й економічних обставин, брали участь у роботі органів місцевого самоврядування, сприяли розвитку науки і письменства. Після указу 1876 р. Громада вирішила відкрити за кордоном своє видавництво. З цією метою до Австрії, а потім до Швейцарії виїжджає М. Драгоманов і починає видавати збірники під заголовками “Громада”. Саме в таких умовах поет Чубинський написав вірш “Ще не вмерла Україна”.

         На захист народних традицій виховання виступають відомі українські письменники І. Франко, П.А. Грабовський, М.М. Коцюбинський, Леся Українка та інші.

          Передові вчителі України таємно проводили навчання рідною мовою, створювали підручники, навчальні посібники для народних шкіл. Серед них можна виділити Б. Грінченка (1863 – 1910) – відомого письменника, громадського діяча. Більше 10 років він працював учителем у сільських школах, займав посаду завідуючого відділом народної просвіти в Чернігівській губернській земській управі і через переслідування мусив залишити педагогічну роботу. Працюючи вчителем, він склав підручник “Українська граматика для науки читання і письма”, який відрізнявся від інших тим, що навчання грамоті рекомендується на підставі звукового аналітико-синтетичного методу, запропонованого К.Д.  Ушинським. Грінченко також склав одну з перших українською мовою книгу для читання в початковій школі “Рідне слово”.

         Понад 50 років життя присвятив педагогічній діяльності Т.Г. Лубенець (1855 – 1936). Він написав і видав близько 30 підручників і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів. Лубенець – автор багатьох статей загальнопедагогічного та методичного характеру.

          Широку популярність здобула безплатна недільна жіноча школа у Харкові, яку відкрила відомий педагог Х.Д. Алчевська (1841 – 1920). У цій школі застосовувались передові на той час методи навчання, зокрема запропонований Алчевською метод літературної бесіди, використовувались кращі посібники. Педагогічним колективом школи був створений ряд навчальних посібників для дорослих, серед них виділяється книга “Що читати народові?”, яка включала кращі твори російських і українських письменників. Х. Алчевська брала участь у Паризькій, Антверпенській та Чиказькій міжнародних виставках, а також на Московській та Нижегородській, де експонували матеріали про роботу недільних шкіл Росії, зокрема Харківської. Вона була членом багатьох освітніх товариств та віце-президентом міжнародної Ліги освіти, на конгресах якої виступала з доповідями про роботу своєї школи.

         Отже, українська педагогічна думка формувалась у надзвичайно складних соціально-педагогічних умовах. Передова інтелігенція доклала чимало зусиль до реалізації ідеї української національної школи, педагогіки і освіти.

                             Питання для самоперевірки:

1. Які чинники впливали на формування освітньої політики царату в Україні?

2. Які типи шкіл існували в Росії і в Україні у ХІХ столітті?

3. Де були відкриті перші традиційні українські школи?

4. Проаналізуйте особливості розвитку вищої освіти в Малоросії та західноукраїнських землях?

5. Які думки про освіту і виховання висловлював у своїх творах Т.Г. Шевченко?

6. В чому особливості “Букваря Южнорусского” Т.Г. Шевченка?

7. Які основні дидактичні правила виховання та освіти виділяє М. Корф?

8. Який внесок у розвиток народної освіти зробили Х. Алчевська і Т. Лубенець?

9. Які основні ідеї виховання і навчання пропонував О. Духнович?

10.  Обґрунтуйте ідею загальнолюдського виховання в працях М.І. Пирогова.

 

 

 

Змістовий модуль 2

 

         ЛЕКЦІЯ

              К.Д. Ушинський – основоположник наукової педагогіки

 

          Життя і педагогічна діяльність Ушинського

         Великий вітчизняний педагог, один з основоположників педагогічної науки і народної школи з Росії Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1870) народився в м. Тулі 2 березня 1824 р. Його батько – Дмитро Григорович –  багато років перебував на військовій службі, брав участь у Вітчизняній війні 1812 року, вийшовши у відставку і здобувши дворянське звання за багаторічну службу в армії, працював службовцем у різних установах Тули, Полтави. Олонця, Вологди, Петербурга та повітовим суддею в м. Новгороді-Сіверському Чернігівської губернії. Мати його – Любов Степанівна – походила з родини відомого письменника В.В. Капніста. Дитячі роки Ушинський провів у м. Новгороді-Сіверському, де вчився в гімназії. У 1840 р. К. Ушинський вступає до Московського університету на юридичний факультет. У 1844 р. блискуче закінчив його і був залишений там на два роки для підготовки до професорської діяльності. У 1846 році він був призначений виконуючим обов'язки професора юридичних наук Ярославського юридичного ліцею, звідки був звільнений як «неблагонадійний» і довгий час не міг знайти роботи. У 1849—1854 рр. він працював дрібним службовцем у Міністерстві внутрішніх справ, але ця робота його не задовольняла ні матеріально, ні морально. Деяке задоволення давало йому в цей період співробітництво в журналах “Современник”, “Библиотека для чтения”, в яких він публікував реферати статей та переклади з іноземних мов.

           У 1854 році Ушинський дістав посаду викладача російської мови та інспектора класів у Гатчинському сирітському інституті, де широко проявились його організаторські й педагогічні здібності. у 1857—1858 рр. в “Журнале для воспитания” Ушинський опублікував статті: “Про користь педагогічної літератури”, “Три елементи школи”, “Про народність у суспільному вихованні” (1858), “Шкільна реформа в Північній Америці” та ін. У 1859 році його було призначено інспектором класів Смольного інституту шляхетних дівчат, де він працював до 1862 року, будучи водночас і редактором “Журнала Министерства народного просвещения”, в якому 1860—1862 рр. опублікував статті: “Праця в її психічному і виховному значенні” (1860), “Недільні школи”, “Питання про народні школи”, “Рідне слово” (1861), “Проект учительської семінарії”. У Смольному інституті він намагався ліквідувати занадто суворий режим для вихованців та поліпшити їх навчання й виховання. Разом з Ушинським в Смольному інституті працювали відомі російські педагоги В. І. Водовозов, Д. Д. Семенов, Л. М. -Модзалевськиіі, Я.П. Пугачевський та ін. Розвиток самостійності мислення, знайомство з життям, активна розумова діяльність незабаром стали ознакою нового способу навчання. У Смольному відбулися разючі зміни.

        Не тільки викладачі, але й учениці швидко зрозуміли, що новий інспектор критично ставиться до старих методів навчання і виховання в інституті. У 1862 році Ушинський змушений був залишити роботу в Смольному інституті: начальниця інституту і законовчитель звинуватили його в «політичній неблагонадійності”. Несправедливе ставлення з боку начальства підірвало й без того поганий стан його здоров'я. Він тяжко захворів, але їхати лікуватися за кордон в нього не було коштів. Побоюючись громадського осуду за погане ставлення до Ушинського, Міністерство освіти відрядило його за кордон для вивчення досвіду жіночої освіти,   а  насправді   це  «відрядження»   було  замаскованим   політичним засланням. За кор- доном Ушинський зустрівся і подружився з М. І. Пироговим, який давав йому поради в лікуванні. Там він пробув п'ять років. Лікуючись, багато працював, вивчав досвід жіночої освіти в ряді країн, досліджував стан початковою навчання, написав свої педагогічні твори: “Педагогічна подорож до Швейцарії” (1862), “Рідне слово” і “Дитячий світ” – підручники для початкової школи, два томи книги “Людина як предмет виховання” та ін.                        Перебуваючи за кордоном, Ушинський дуже сумував за Батьківщиною, він писав: “Страшно стає, як подумаю, що через рік чи два мої зв'язки з Руссю порвуться, і залишусь я десь у Женеві, як острівець, що загубився серед океану”.

         У 1867 році Ушинський повернувся на Батьківщину, але був вже зовсім хворий. Проте навіть і в такому стані він багато працював: закінчував деякі свої твори, збирав матеріал для нових, зустрічався з учителями, давав їм поради. В останні роки він багато робить для утвердження педагогічної науки, розвиваючи нові ідеї про виховання.

       У 1870 р. після трагічної загибелі   старшого сина здоров’я Ушинського різко погіршується. Він покупає дім у Києві, переводить дітей із Смольного інституту у Київську гімназію. Восени К.Д. Ушинський іде для лікування легенів у Крим, але по дорозі тяжко захворів. Помер К Д. Ушинський  22 грудня 1870 р. в Одесі. Його труну проводжали на залізницю станцію, звідки її відправляли на похорон до Києва, вчителі і учні одеських гімназій, викладачі всіх середніх і вищих навчальних закладів, громадські діячі, люди різних станів. Учитель Одеського народного училища Т. Росиков сказав, прощаючись: “Ось труна людини, котра все життя своє принесла на користь співвітчизникам... Твоїми працями почала створюватися на Русі розумна школа: ти перший осушив дитячі сльози, котрі струмками лилися в колишніх рутинних школах; ти заставив дітей полюбити і школу, і грамоту. Сотні тисяч учнів знають твоє ім’я, сотні тисяч читають і люблять твої книги, створені з глибоким знанням дитячої природи. Усвідомте ж усі, хто прийшов віддати останній борг цьому плідному працівникові, усвідомте, що ви проводжаєте в могилу людину, для якої благо ближнього було завданням життя; усвідомте, цінуйте і не забувайте його праці, його думки і прагнення”. Поховано його в Києві, на березі Дніпра, на території Видубецького                                                                               монастиря. У промові на відзначення пам’яті Ушинського 22 грудня 1895 р. Д.Д. Семенов сказав: “Якщо весь слов’янський світ гордиться Я.А. Коменським, Швейцарія – Песталоцці, , Німеччина – Дістервегом, то ми, росіяни, не забудемо, що серед нас жив і вчив К.Д. Ушинський”.

       Сім’я Ушинського, дружина і діти, виконували заповіт батька про пожертви на розвиток освіти і культури рідного краю. На кошти сім’ї побудовані і утримувалися чотири народні школи: дві в Києві та дві в Глухівському та Новгород-Сіверському повітах – Богданці та Овражевці. Дружина пожертвувала 15 тисяч карбованців у літературний фонд для письменників і 10 тисяч на стипендію імені Ушинського для Новгород-Сіверської гімназії. Діти теж заповідали кошти на учительські інститути, семінарії. І хоча сім’я Ушинські жили досить скромно, на пожертви виділяли значні суми.

        В Україні і Росії зроблено багато для того, щоб увічнити пам'ять великого педагога. Широко відзначаються його ювілеї, видано великим тиражем його твори в одинадцяти томах, його ім'я присвоєно Ярославському і Одеському педагогічним інститутам (зараз державний університет), встановлено студентські стипендії його імені, кращих представників освіти і педагогічної науки нагороджують срібними медалями К. Д. Ушинського.

       Йому по праву і сьогодні належить почесне місце у педагогічній науці.

 

               Педагогічна наука і мистецтво виховання

      Педагогіка чи наука або мистецтво виховання? Це питання підіймає К.Д. Ушинський у багатьох своїх працях.  Головна педагогічна праця К. Ушинського “Людина як предмет виховання /Досвід педагогічної антропології/” стала обґрунтуванням педагогічної науки на сучасних наукових засадах. Цього до Ушинського не досяг жоден педагог. Велика заслуга Ушинського полягає в тому, що науку про навчання та виховання—педагогіку—він розглядав у тісному взаємозв'язку з такими науками, як філософія, історія, психологія, анатомія і фізіологія людини та ін., а також з педагогічною практикою. Педагогічна наука може розвиватись тільки тоді, вказував Ушинський, коли вона збагачуватиметься передовим педагогічним досвідом.

       Він вимагав єдності педагогічної теорії і практики, взаємного їх збагачення, оскільки в педагогічній справі немає нічого гіршого, як відрив школи від життя, теорії від практики і практики від теорії. Щоб правильно навчати і виховувати людей, треба знати історію людства та історію виховання (історію педагогіки), всебічно знати їх самих, їх природу, задатки і психіку. Тільки при додержанні таких умов педагогіка буде наукою, а вихователі оволодіють мистецтвом виховання. “Якщо педагогіка,— писав Ушинський,— хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед знати, її також у всіх відношеннях”. Велика заслуга Ушинського полягає в тому, що педагогіку він розглядав у тісному зв'язку з психологією, часто підводив психологічні основи у розв'язанні педагогічних проблем Це мало особливо велике значення, оскільки за тих часів панували ідеї метафізичної та емпіричної психології.

      У розвитку педагогіки і психології велике значення мала праця Ушинського “Людина як предмет виховання”, в якій докладно розглянуто багато важливих питань: розвиток почуттів, сприймання, пам'яті, уваги, уявлення, мислення, емоцій, мови тощо. Виступаючи проти теорій Гербарта, Гегеля, Спенсера та ін., які однобічно, абстрактно, з метафізичних позицій трактували психіку людини, він, навпаки, психічне життя людини, зокрема дитини, розглядав у русі її відношень до зовнішнього світу інших людей. 

      Як педагог і психолог Ушинський великого значення надавав розвитку активності дітей у процесі навчання та виховання, вказував на методи і способи психічного їх розвитку: правильний режим життя, виховання волі та інтересів, набування трудових навичок, умінь і звичок, подолання труднощів тощо. Високо оцінюючи значення трудового народу в історії суспільства, він вважав, що й виховання підростаючого покоління повинно відбуватися в його інтересах з обов'язковим врахуванням специфічних особливостей кожного народу. Тільки в сукупності практики і теорії виховання в різних народів може створитись загальнолюдська педагогічна система            виховання, як наука і мистецтво.

       Ушинський зазначав, що всяка практична діяльність, спрямована на задоволення духовних потреб людини, є великим мистецтвом, а педагогіка як наука є вищим, мистецтвом, оскільки вона задовольняє найбільшу з потреб людини і людства в цілому — їх прагнення до вдосконалення. Педагогіка, як мистецтво, з точки зору К.Д. Ушинського, своєю основною метою визначає творче, найбільш вдале застосування в практиці теоретичних положень. Він писав: “Педагогіка – мистецтво, мистецтво саме велике і складне, саме високе і саме необхідне зі всіх мистецтв”. Велика заслуга Ушинського полягає в тому, що він розглядав педагогіку як науку і мистецтво у зв'язку з досягненнями вітчизняної матеріалістичної філософії та інших наук про природу людини, про фізичне, розумове і моральне її вдосконалення.

 

                  Ідея народності виховання

        Однією з найважливіших соціальних і педагогічних проблем Ушинський вважав ідею народності виховання, яку він трактував досить широко. Термін «народність» він розумів, як історію того чи іншого народу, його історичний розвиток, географічні й природні умови, в яких живе народ, економічні, соціальні, культурні, національні та інші особливості народів Спільною особливістю всіх народів Ушинський вважав виховання людей. У статті “Про народність у суспільному вихованні” він дав високу оцінку всім народам Ро сії, народність вважав основою виховання підростаючого покоління в дусі патріотизму, любові до батьківщини та свого народу.

        Ушинський був першим громадським діячем, який підняв проблему народності у вихованні, дав глибоке і переконливо теоретичне обгрунтування і реальне втілення у практику.

       Народність виховання в Ушинського не має нічого спільного з поняттям народності  як прояву  великоросійського шовінізму,  патріархальності  й

релігійності; у нього це важливий засіб всебічного вивчення історії своєї батьківщини, засіб патріотичного виховання підростаючого покоління. У виховуванні патріотичних почуттів дітей і молоді велике значення.

       Ідея народності виховання в Ушинського свідчить про його боротьбу за розвиток вітчизняної національної педагогіки і школи, а також про критичне використання позитивного досвіду зарубіжної педагогіки. Розвиток освіти і виховання на основі народності повинен сприяти підготовці патріотів держави, які б сумлінно виконували свої громадські обов'язки і поважали інші народи.

      Народ, на його думку, є джерелом усіх багатств матеріальної і духовної культури, а тому треба вивчати історію, географію, економіку, мову, літературу, мистецтво та інші науки. Народна творчість (поезія, пісні, музика, образотворче мистецтво та ін.)— джерело культури народу. Однією з ознак народності є і мова, найкращий виразник духовності культури кожного народу. У своїй статті “Рідне слово” Ушинський у барвистих і хвилюючих тонах писав про значення рідної мови: “Мова народу — найкращий цвіт усього його духовного життя, який ніколи не в'яне і вічно знову розпускається. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народний дух в думку, в картину і звук, небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори, долини, її ліси й ріки, її бурі і грози — весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові—в спадщину потомкам. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за другим плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості,— одним словом, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике, історично живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова,— народу нема більше” .

        Висока оцінка Ушинським рідної мови і його боротьба за створення шкіл, де б навчання проводилося рідною мовою народів Росії, мала не тільки велике педагогічно-методичне значення, але й політичне. Його виступи в цьому питанні були використані прогресивними силами Росії для боротьби проти русифікаторської політики царського уряду щодо народів, які жили на окраїнах Росії.

         Ідея народності у вихованні ще за життя Ушинського набула велику громадську підтримку.

 

            К. Д. Ушинський про виховання

       Виховання, за К.Д. Ушинським, визначає сенс життя, це серцевина людської гідності і людського щастя. Першорядним завданням виховання є моральне виховання. Моральне виховання Ушинський розглядав як складову частину гармонійного розвитку людини, як важливий засіб патріотичного виховання та підготовки людини до життя. Питання морального виховання дітей і молоді, на думку Ушинського, мало особливо велике значення, навіть більше за фізичне і розумове, оскільки в ньому було найбільше хиб і здійснювалося воно не в інтересах народу. Моральне виховання людей треба починати з малих років і здійснювати постійно і систематично. Мета його — розвивати в дітей кращі риси і почуття: патріотизм і гуманізм, любов до праці і дисциплінованість, чесність і правдивість, почуття обов'язку і відповідальності, власної гідності і громадського обов'язку, скромність, твердість волі і характеру та ін. Найважливішим завданням морального виховання дітей і молоді, на його думку, має бути виховання у них палкої любові до батьківщини і народу. З почуттям огиди ставився Ушинський до таких негативних людських рис, як псевдопатріотизм, кар'єризм, егоїзм, деспотизм, лицемірство, лінощі, прагнення до наживи та ін. Розглядаючи завдання і засоби морального виховання учнів, він гостро критикував такий “засіб” дисциплінування, як залякування і фізичні покарання, водночас вказував на необхідність посилити вимоги до них щодо дисципліни і поведінки, але застосовувати при цьому правильні педагогічні               методи.

       Основними методами і способами морального виховання дітей і молоді Ушинський вважав переконання, запобігання неправильній поведінці, педагогічний такт учителя, заохочення і покарання, але не тілесні, особистий приклад учителя, а також батьків і старших, правильний режим, навчання тощо. Але найкращим засобом морального виховання, на його думку, є фізична праця, за допомогою якої формуються кращі моральні якості дітей і молоді, але за умови правильного поєднання її з працею розумовою.

       У своїй статті “Праця в її психічному і виховному значенні” Ушинський вказував на велике значення фізичної праці не тільки у вихованні дітей та молоді, а й у розвитку суспільства взагалі. “Виховання, якщо воно бажає щастя людині,— писав Ушинський,— повинно виховувати її не для щастя, а готувати до трудового життя”. Виховне значення фізичної праці, в тому числі і для морального виховання дітей, він розумів конкретно, виходячи з практики завдань школи і сім'ї: самообслуговування дома і в школі, допомога батькам по господарству, праця в саду і на городі, допомога вчителям у виготовленні наочного приладдя і та ін. Привчаючи дітей до праці, слід виховувати у них уміння долати труднощі, водночас стежити за тим, щоб діти не перевтомлювались, діставали насолоду від фізичної праці. Праця людини, писав Ушинський, також необхідна для її душевного здоров'я, як чисте повітря для її фізичного здоров'я. Без праці людина не може йти вперед, не може і залишатися на одному місці: “Праця — не гра і не забава; вона завжди серйозна і  важка”.

       Для людини у дитячому і юнацькому віці головний інтерес у життя має складати навчання. Вчителю треба пам’ятати, що його зобов’язання полягає у привчанні  вихованців до розумової праці, розвитку в них звички до праці. Серйозна, діяльнісна праця завжди важка, стверджує Ушинський у статті “Праця в її психічному і виховному значенні”, і пропонує засоби, здібні розвивати звичку до праці:

1. Не вчити, а тільки допомагати учню вчитися. Треба учню залишати стільки праці, скільки він спроможний подолати, а наставнику слід допомогти засвоїти навчальний матеріал, надати можливість відчути насолоду від своєї праці.

2. Не надривати сил дитини у розумовій праці. Але й не давати їм засипати.  Розумова праця важка, мріяти – легко і приємно, думати – важко.

3. Привчати до праці поступово. Для того, щоб учень був спроможній легко і без шкоди для здоров’я витримати розумову працю, треба діяти обережно, потрохи збільшувати навантаження, привчаючи його до розумових зусиль. Разом із звичкою до праці з’явиться і любов до неї, і жадоба праці.

4. Змінювати види трудової діяльності. Відпочинок від розумової праці складається зовсім не у тому, щоб нічого не робити, а втому, щоб змінити справу. Фізична праця є сприятливою після праці розумової. У дитячому віці такою зміною діяльності є гра.

      

               Дидактика К.Д. Ушинського

           Розробляючи основи наукової педагогіки, К.Д. Ушинський створює повноцінну, всеосяжну теорію навчання – дидактику, в якій розкриває усі основні питання навчання з опорою на психологію дитини. Свої дидактичні погляди він виклав, головним чином, у працях “Керівництво до викладання рідного слова”, “Педагогічна подорож по Швейцарії”.

      За часи Ушинського  одним із самих гострих і спірних було питання про зміст шкільного навчання, широко обговорювались дві теорії:  формальної і матеріальної освіти. Одні вважали, що достатньо розвивати розум дитини, щоб підготувати її до життя. А інші стверджували, що  головне – повідомити суму корисних знань, а розумові здібності розвинуться самі собою. К.Д. Ушинський розкритикував обидві крайності. Він писав, що неможливо набивати голову учня не зв’язаними один з одним корисними знаннями. Неможливо обмежитися тільки тими знаннями, які можна  використовувати на практиці. Наприклад, знання з давньої історії можуть благодійно діяти на характер, образ мислення і навіть вчинки учнів. Якщо ж учень зазубрив тільки “цілі ворохи” безпосередньо корисних знань, то його голову можна порівняти “зі скринею  скупаря, де некорисно й для нього самого і для світу сховані багаті скарби”.

      Також небезпечно захоплюватися розвитком розуму, не турбуючись про набуття позитивних знань. К.Д. Ушинський писав, що кожна наука розвиває людину саме своїм змістом, а думка про те, що є науки, які “особливо розвивають пам’ять, розум або уяву, не більш як породження колишній схоластичної психології”.

       Необхідними для вивчення в школі К.Д. Ушинський вважає ті, які дають різноманітні знання про природу і суспільство, сприяють всебічному розвитку і підготовлюють до життя. Матеріалами, необхідними для такого розвитку є рідна мова, географія, історія вітчизни, природознавство, математика, література, тобто ті дисципліни, яким у той час в школі надавали менше значення.

        При вивченні граматики рідної мови, зауважував Ушинський, не повинно бути крайностей — надмірного захоплення або недооцінки її, потрібна певна, чітка система, а головне—свідоме вивчення граматичних правил літературної мови, вміле застосування усних і письмових вправ. Ушинський високо цінив проведення бесід з учнями як важливий засіб розвитку їх мови і мислення. У навчанні грамоти (читанню) учнів він відстоював звуковий (аналітично-синтетичний) метод, за яким подав перші уроки письма і читання в своїй книжці “Рідне слово”. Елементи природознавства, географії та історії в початкових класах, на думку Ушинського, треба вивчати в процесі пояснювального читання на уроках. Надаючи великого значення вивченню іноземних мов, Ушинський радив починати вивчати їх тільки тоді, “коли рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини”. Для вивчення рідної та іноземної мов велике значення має художня література, але її треба вміло підбирати, відповідно  до віку та інтересів  учнів.

       У висновках статті "Рідне слово" сформульовані основні вимоги педагогічно обґрунтованої системи вивчення іноземних мов у співвідношенні з мовою рідною. “Вивчення іноземних мов не повинно ніколи починатися надто рано і аж ніяк не раніше того, коли буде помітно, що рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини... тим ретельніше вивчають з дітьми іноземну мову”

      Щоб правильно навчати дітей, розвивати їх розумові здібності, говорив він, треба добре знати їх індивідуальні та психологічні особливості, загальнопедагогічні дидактичні принципи навчання. У навчанні треба передбачати: зміст і дозування навчального матеріалу, посильність його для учнів, послідовність і систематичність вивчення, розвиток свідомості, діяльності й активності учнів, міцність засвоєння знань, виховуюче навчання та ін. Усі ці дидактичні принципи навчання детально розроблено в його творах. Велику увагу приділяв Ушинський розвитку пам'яті у дітей у процесі навчання, радив всіляко розвивати два види пам'яті — пасивну  (мимовільну) і активну (довільну), а для цього слід частіше повторювати навчальний матеріал, уникати механічного «заучування напам'ять», тобто зубріння. Головну увагу необхідно приділяти розвитку активного виду пам'яті, що має велике значення в розумовому розвитку і практичному житті. Навчальний матеріал для запам'ятовування треба підбирати відповідно до віку учнів, використовуючи при цьому всі попередні їхні знання, набуті ще в дошкільному віці. Перевантажувати учнів заняттями не можна, особливо в молодших класах: перевтома учнів у процесі навчання — шкідлива, але навчання не може бути й розвагою.

        Для засвоювання знань велике значення має наочність. Ушинський підкреслював, що діти “мислять формами, фарбами, звуками, відчуттями”, отже, корисно вдаватися до всіх наочних засобів навчання з тим, щоб органи чуттів дітей брали безпосередню участь у сприйманні навчального матеріалу. Ушинський писав: “Ви навчаєте дитину яким-небудь п'яти невідомим їй словам і бачите, що вона мучиться над ними довго і даремно, але зв'яжіть з малюнками двадцять таких слів і — дитина засвоїть їх швидко”. Надаючи великого   значення   розповідям   педагога   по   малюнках,   він   водночас застерігав, що їх треба проводити так, щоб дрібниці в цих малюнках не затемнювали головного, щоб розповіді і малюнки були цікавими для учнів, легко запам'ятовувались. Предметом таких розповідей може бути все, що доступне розумінню учнів. Уміле використання наочності на уроці допомагає учням краще пізнати навколишній світ—природу і життя людей.

      Проте Ушинський виступав проти надмірного захоплення наочністю в навчанні, не переоцінював її значення, радив розумно і в міру користуватись                                                                                         нею.  Прикладом умілого використання наочності в навчанні можуть бути його книжки для дітей — “Рідне слово” і “Дитячий світ”.

       Будучи прихильником класно-урочної системи навчання, він велику увагу приділяв розробці методики роботи вчителя на уроці, радив запроваджувати різноманітні, найефективніші методи і способи навчання: пояснення нового матеріалу, повторення пройденого, вправи, письмові і графічні роботи учнів, індивідуальні і фронтальні заняття учнів, проведення обліку знань учнів тощо.

      Кожний урок, на думку Ушинського, повинен мати, освітнє і виховне значення. Щоб привчити учнів до самостійної роботи і виховати в них інтерес до навчання, треба багато працювати з учнями, допомагати їм у навчанні, розвивати мислення, виховувати працездатність.

 

               Проблема професійної підготовки вчителя

               у педагогічній спадщині К.Д. Ушинського

        Передова громадськість Росії називала Ушинського вчителем російських учителів. Такої назви і пошани він заслужив своєю педагогічною діяльністю і своїми педагогічними творами. Він високо цінив роль і значення вчителя в суспільстві, у вихованні дітей і молоді, був глибоко переконаний, що в освіті, навчанні і вихованні учнів педагог відіграє головну роль, що “особистість вихователя означає все у справі вихованням”. Через те Ушинський ставив до вчителя і великі вимоги. Справжній учитель повинен любити педагогічну професію, бути добре обізнаним з науковими основами психології і педагогіки, досконало знати свій предмет, володіти методикою навчання та виховання учнів.

        Ушинський був незадоволений системою і практикою підготовки вчителів у царській Росії, дбав про її поліпшення, особливо вчителів початкових шкіл. У своїй статті “Проект учительської семінарії” (1861) він накреслив цікавий і змістовний план створення в Росії вчительських семінарій у невеликих містах і навіть селах, вважаючи, що туди треба приймати насамперед молодь — вихідців із селян, які добре знають сільське життя і охоче готуватимуться до роботи в сільських школах. У своєму проекті вчительських семінарій Ушинський передбачив вивчення таких навчальних предметів: російська мова і література, історія, географія, природознавство, арифметика, креслення, малювання, каліграфія, співи, ручна праця, психологія, педагогіка, методика початкового навчання. Для проходження педагогічної практики семінаристами при кожній учительській семінарії має бути своя зразкова початкова школа, а в разі потреби педагогічну практику семінаристи зможуть проходити і в інших школах.

       Після закінчення семінарії випускники її повинні пройти річне педагогічне стажування, і тільки після цього їм присвоюється звання вчителя. Випускники семінарії — стажисти повинні підтримувати зв'язки із своїми викладачами, з якими могли б радитися в деяких педагогічних питаннях.              Учительські семінарії, на думку Ушинського, повинні стати педагогічними центрами в тій місцевості, для якої вони готують учителів. В них треба створювати вищі педагогічні курси для осіб, які мають вищу освіту і хочуть працювати вчителями, але яким бракує педагогічної підготовки.

       Для підготовки вчителів середньої школи і викладачів педагогіки в учительських семінаріях Ушинський радив відкривати педагогічні факультети при університетах. Разом із цим К. Ушинський обстоював гостру необхідність відкриття й функціонування педагогічних факультетів при університетах, “фактичне значення такого педагогічного або взагалі антропологічного факультету було б велике. Педагогів кількісно потрібно не менше, а навіть ще більше, ніж медиків, і якщо медикам ми ввіряємо наше здоров'я, то вихователям ввіряємо моральність і розум дітей наших, ввіряємо їхню душу, а разом з цим і майбутнє нашої вітчизни”.

      Звичайно, справжній учитель, на думку К.Д. Ушинського, — це той, хто постійно сам вчиться, займається самоосвітою, знайомиться з найновішою педагогічною літературою, підвищує й удосконалює свою кваліфікацію. Саме ця думка пронизує його статтю "Про користь педагогічної літератури".

      Для підвищення педагогічної і методичної кваліфікації вчителів, на його думку, велике значення мають учительські з’їзди та курси, які він радив влаштовувати під час літніх шкільних канікул; він сам брав участь у роботі таких з’їздів, наприклад, у м. Сімферополі.

        І сьогодні не втратили свого значення міркування мудрого педагога про науку і мистецтво виховання, про відповідальність професії вчителя, її непересічну роль у забезпеченні соціального прогресу.

       Значення К.Д. Ушинського в розвитку педагогічної думки колосальне. Він став основоположником, творцем глибокої, стрункої педагогічної системи.

      Ушинський був великим вітчизняним педагогом, фундатором народної школи, великим другом дітей, автором чудових книжок-підручників для учнів і педагогічних творів для вчителів, реформатором системи підготовки нових учителів. Він мав великий вплив на розвиток освіти, школи і педагогічної думки народів Росії (України, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Казахстану, Чувашії та ін.), а також зарубіжних слов'янських країн (Болгарії, Польщі, Чехії). Під його благотворним впливом активно працювало багато його послідовників, а саме: І. М. Ульянов, І. Я. Яковлєв, М. Ф. Бунаков, М О Корф, Д. І. Тихомиров, В. І. Водовозов, Д. Д. Семенов, В. П. Острогорський, П. П. Вахтеров, Т. Г. Лубенець, X. Д Алчевська, Я. С. Гогебашвілі та ін.

     Будучи українцем, К. Ушинський пишався своєю національною належністю, написав фундаментальну працю з українознавства, яку, на жаль, ще не надруковано.

      Видатний український педагог обстоював природне право кожного народу мати свою національну школу, національну систему виховання. Він критикував зросійщення українських дітей, обстоював необхідність навчання їх українською мовою.

      Послідовниками Ушинського в Україні були Т. Лубенець, Б. Грінченко, X. Алчевська, Ю. Федькович, С. Русова, Г. Ващенко. Спадщина К.Д. Ушинського стала важливим джерелом у становленні видатних вітчизняних педагогів А.С. Макаренка і В.О. Сухомлинського.

       Педагогічні ідеї великого педагога нині успішно втілюються під час розбудови самостійної Української держави, у відродженні й розвитку національної школи, освіти, української системи виховання, української педагогіки.

 

                             Семінарське заняття 3.1.

Тема: Педагогічні погляди К.Ушинського, Л.Толстого, М. Пирогова

 

Питання для обговорення:

1. Загальна характеристика суспільно-педагогічного руху 60-х років ХІХ ст.

2. К.Д. Ушинський і видатні педагоги, його сучасники.

3. К. Ушинський про педагогічну науку та завдання виховання.

4. Дидактика К. Ушинського. Підручники.

5. Реалізація ідей К.Д. Ушинського про народність виховання в умовах реформування освіти в Україні.

6. Ідея загальнолюдського виховання М. Пирогова.

7. Ідея вільного виховання Л.Толстого.

 

Форма роботи студентів:

       -   Підготовка докладів за питаннями плану.

       - Складання тезового плану і короткої анотації праці К.Д. Ушинського “Людина як предмет виховання”.  Конспектування передмови до книги, акцентуючи увагу на проблемах: педагогіка як наука і мистецтво, мета виховання, педагогіка в широкому і вузькому розумінні, зв’язок педагогіки з іншими науками.

       -  Складання таблиці:

П.І.Б. педагога, характерист.

історичного

етапу

Мета і завдання педагогіч.

системи

Основні принци-

пи пед.

системи

Форма

організації

педагог.

процесу

Освітньо-

виховні засоби

Зміст

освітньо-

виховного

процесу

 

           - Порівняння поглядів Я.А. коменського, Й.Г. Песталоцці, К. Д. Ущинського на сутність принципу наочності. Заповнення таблиці:

Принцип наочності за Я.А. Коменським

Принцип наочності за Й.Г. Песталоцці

Принцип наочності за К.Д. Ушинським

 

 

 

 

 

 

 

Форма контролю:

– Контрольна робота на тему: “Порівняльний аналіз авторських педагогічних концепцій двох педагогів” (за вибором студентів) за такими параметрами:

1) мета, завдання і основні принципи виховання учня;

2) особливості організації педагогічного процесу в школі;

3) характеристика одного з напрямків виховання (за вибором студентів): розумове, моральне, фізичне, трудове, естетичне і т.д.

          

– Визначення авторства запропонованих цитат:

1) “Якщо заспіває школа – заспіває країна”.

2) “Виховання повинно просвітити свідомість людини, щоб перед її очами лежала чітка дорога добра”.

3) “Для дитини гра – дійсність, і дійсність значно цікавіша за ту, що її оточує”

4) “Усі, хто готується бути корисними громадянами, повинні спочатку навчитися бути людьми”

5) “Всі труднощі виховання випливають з того, що батьки, не тільки не позбавляються від своїх недоліків, виправдовуючи їх в себе, хочуть не бачити ці недоліки в дітях”

6) “...виправляти самого себе і є найкращий засіб виховання своїх і чужих дітей”

7) “... тільки свобода вибору з боку учня того, чому і як вчити, може бути основою всілякого навчання”.

8) “Школа тільки тоді досягне свого значення, коли випускник буде розуміти, що таке справжня наукова істина, коли йому буде вказано, що таке наукова істина, і коли він навчиться випрацьовувати її із себе самого , свідомо і самостійно”.

9) “Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна попередньо пізнати її також в усіх відношеннях”

 

Індивідуально-дослідні завдання:

1. К.Д. Ушинський про моральне виховання.

2. Педагогічна система К.Д. Ушинського.

3. К.Д. Ушинський про сімейне виховання.

4. Ідея народності в творах К.Д. Ушинського.

5. К.Д. Ушинський про дидактичні принципи навчання та шляхи їх організації.

6. К.Д. Ушинський про методи і форми навчання.

7. Система народної освіти у працях М.І. Пирогова.

8. Педагогічна діяльність Л.М. Толстого.

 

 

                            Запитання для самоперевірки:

1. Які педагогічні вимоги висунув громадсько-педагогічний рух 60-х років в Україні?

2. На прикладі біографії К. Ушинського покажіть його велич як українського педагога.

3. Охарактеризуйте найбільш відомі вам праці К.Д Ушинського.

4 .Розкрийте суть висуненого К. Ушинським принципу народності.

5. Яка роль рідної мови в реалізації ідеї народності?

6. К. Ушинський про значення рідної мови в житті, розвитку і навчанні кожної дитини.

7 .Дайте оцінку основних положень дидактики К. Ушинського.

8. Проаналізуйте підручники “Дитячий світ” та “Рідне слово”.

9. Визначте провідні напрямки виховної системи К.Ушинського та їх роль в сучасній освіті.

10. . Які вимоги ставив К.Ушинський до вчителя і його професійної підготовки?

11. Назвіть послідовників К.Ушинського в Україні та інших країнах.

 

            Завдання для самостійної роботи:

1. Складіть план і коротку анотацію праці К.Д. Ушинського “Людина як предмет виховання”.

2. Випишіть цитати з творів К.Д. Ушинського “Про моральне виховання”.

3. Випишіть поради К.Д. Ушинського щодо підготовки вчителя.

4. Зробіть порівняльний аналіз підручників К.Д. Ушинського і сучасних для молодших школярів.

5. Скласти систему народної освіти за М. Пироговим.

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

1.Гончаров Н.В. Педагогическая система К.Д.Ушинского. – М.: Педагогика. 1974.

2. Лордкипанидзе Д.О. Педагогическое учение К.Д. Ушинского. – М., 1987.

3.Олійник М. Родовід. //Рад. школа. – 1989. - №7.

4.Педагогічні ідеї К.Д Ушинського. – К.: Вища шк., 1974.

5.Струминский В.Я. Основы дидактики К.Д. Ушинского. – М., 1987.

6.Ушинський К.Д. Вибр. пед. твори: В 2-х т. – К.:Рад.шк.., 1983. (статті “Про народність у громадянському вихованні”, “Праця в її психічному і виховному значенні”, “Педагогічна антропологія”, “Людина як предмет виховання”).

7.Антология педагогической мысли Украинской ССР.

 

 

 

 

 

 

 

            КОЛОКВІУМ (перевірка знань ІІ і ІІІ модулів)

 

1. Поясніть суть ідеї “спорідненої” праці Г. Сковороди.

2. Розкрийте принципи виховання за Г. Сковородою.

3. Який підручник М. Ломоносова має непересічне значення для російського етносу?

4. Спільні та відмінні ознаки шкільництва на Лівобережній та Правобережній Україні.

5. Які риси відрізняли систему народної освіти в Україні в кінці ХІХ на початок ХХ ст.?

6. Які типи шкіл існували в Росії та Україні в цей період?

7. Де були відкриті перші “інститути шляхетних дівчат”?

8. Коли починають зникати традиційні українські школи ?

9. Що вчинила Катерина ІІ для того, щоб провести реформу школи?

10. Визначте сутність процесу виховання за теорією О.В. Духновича.

11. Народна педагогіка О.В. Духновича.

12. Що вважав джерелом вивчення історії М.І. Костомаров?

13. Чого постійно вимагав М.П. Драгоманов, надаючи великої уваги принципу народності у вихованні?

14. Які вимоги ставив М.П. Драгоманов до вчителя?

15. Освітні установи України І половини ХІХ ст..

16. Характерні ознаки суспільно-педагогічного руху 60-х років ХІХ ст..

17. Основні напрямки педагогічної діяльності К.Д. Ушинського.

18. К.Д. Ушинський про застосування в навчанні  та вихованні народної педагогіки.

19. К.Д. Ушинський про гармонійний розвиток особистості.

20. Вплив К.Д. Ушинського на розвиток школи і педагогіки інших народів.

21. Ідея загальнолюдського виховання в працях М.І. Пирогова.

22. М.І. Пирогов про систему народної освіти.

23. Л.М. Толстой про моральне виховання.

24. Ідея вільного виховання в працях Л.М. Толстого.

25. Основні думки про освіту і виховання у працях Т.Г. Шевченка.

26. Особливості “Букваря Южнорусского” Т.Г. Шевченка.

27. Значення “Граматики” П. Куліша для розвитку освіти.

28. Який внесок зробила видатна українська поетеса Л. Українка у розвиток народної освіти?

29. Педагогічні погляди та просвітницька діяльність Х. Алчевської.

30.Поясніть, чому на початок ХХ сторіччя Галичина посіла чільне місце в культурно-освітньому національному житті України.

 

 

 

 

 

Наверх страницы

Внимание! Не забудьте ознакомиться с остальными документами данного пользователя!

Соседние файлы в текущем каталоге:

На сайте уже 21970 файлов общим размером 9.9 ГБ.

Наш сайт представляет собой Сервис, где студенты самых различных специальностей могут делиться своей учебой. Для удобства организован онлайн просмотр содержимого самых разных форматов файлов с возможностью их скачивания. У нас можно найти курсовые и лабораторные работы, дипломные работы и диссертации, лекции и шпаргалки, учебники, чертежи, инструкции, пособия и методички - можно найти любые учебные материалы. Наш полезный сервис предназначен прежде всего для помощи студентам в учёбе, ведь разобраться с любым предметом всегда быстрее когда можно посмотреть примеры, ознакомится более углубленно по той или иной теме. Все материалы на сайте представлены для ознакомления и загружены самими пользователями. Учитесь с нами, учитесь на пятерки и становитесь самыми грамотными специалистами своей профессии.

Не нашли нужный документ? Воспользуйтесь поиском по содержимому всех файлов сайта:



Каждый день, проснувшись по утру, заходи на obmendoc.ru

Товарищ, не ленись - делись файлами и новому учись!

Яндекс.Метрика