prepod

Путь к Файлу: /Гуманітарний Університет / Політична реформа в Україні від проектів до реалій.doc

Ознакомиться или скачать весь учебный материал данного пользователя
Скачиваний:   0
Пользователь:   prepod
Добавлен:   11.04.2015
Размер:   143.5 КБ
СКАЧАТЬ

Миколаївський державний гуманітарний університет ім. П. Могили

 

 

Кафедра політичних наук

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Політична реформа в Україні від проектів до реалій

З дисципліни:

« Актуальні проблеми українського суспільства»

на тему:

«Політична реформа в Україні: від проектів до реалій.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка 531-м групи

Шпаренко Г.М.

Перевірив:

К.і.н., доцент

Курілло В.Є.

 

 

 

 

 

 

 

 

Миколаїв – 2006

 

План

Вступ

Розділ 1. Політична реформа у проектах і перспективах:

1.1 Основні  передумови реформування політичної системи в Україні.

1.2 Процес підготовки проекту політичної реформи.

Розділ 2. Об’єктивні реалії впровадження політичної реформи. 

2.1 Політична реформа як можливий шлях врегулювання відносин між гілками влади.

2.2 Основні проблеми політичної реформи.

Висновок

Список літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Реформування політичної системи як один з необхідних елементів ефективного функціонування усіх гілок влади стало об’єктивною необхідністю ще з прийняття Конституції, яка в своєму змісті не забезпечувала ефективну співпрацю парламенту, уряду та президента. Тому поступово почали з’являтися розмови щодо проведення політичної реформи.

Загалом, коло проблем політичної реформи складалось з трьох наступних елементів: формування уряду парламентом; функціонування парламентської більшості (а отже, й парламентської опозиції); реформа виборчої системи.

На початку 2001 року президент Л.Кучма, відповідаючи на ініціативи опозиції щодо перетворення України на парламентсько-президентську республіку, для якої характерне формування уряду парламентом, а не главою держави, назвав таке гіпотетичне перетворення трагедією. Підставою такої оцінки була названа строкатість політичних сил у Верховній Раді, що провокує постійні парламентські кризи, тоді як для виходу із суспільної кризи потрібна сильна виконавча влада. Перспектива впровадження парламентсько-президентської системи тоді була окреслена главою держави в межах 20-50 років.

Однак, вже через місяць після згаданого висловлювання у травні 2001 року, в інтерв’ю російському телеканалу НТВ президент Л. Кучма пов’язав майбутнє політичної системи з парламентськими процесами формування політичної коаліції і затвердженням на цій основі прем’єр – міністра.

В 2002 році було офіційно розпочато проведення політичної реформи.

Як можна побачити, вже в питанні необхідності та доцільності проведення даної реформи існувала полярна зміна поглядів. В подальшому ця ситуація не лише зберіглась, але й посилилась. Це призвело до того, що впроваджена реформа не посприяла виходу з політичної кризи, а лише значним чином поглибила її.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Політична реформа у проектах і перспективах:

1.1Основні  передумови реформування політичної системи в Україні.

Головною причиною необхідності такого перетворення стала недосконалість правової системи, на що акцентувала відсутність у державі єдиного правового простору, загального правопорядку і єдиної законності, девальвація ролі законів, нехтування загальних правових принципів і норм, правові колізії і протиріччя між різноманітними нормативними актами, роздробленість, мозаїчність і хаотичність правової  регуляції,   корпоративний   характер різних правомочностей і правових статусів. Замість декларованих у Конституції загальних прав людини і громадянина і на противагу принципу загальної правової рівності в реальному житті домінує дух корпоративізму, діє безліч нормативно встановлених владою прав-привілеїв, спеціальних правових режимів,  різного роду правових винятків і пільг на користь окремих    груп,    професій,    соціальних верств, територій тощо. Все це стало наслідком того, що «законодавча влада не спромоглася створити цілісну і якісну правову базу економічних та соціальних перетворень, а виконавча — не забезпечила достатньо ефективної реалізації навіть прийнятих законів. Не було створено належних умов для постійного і конструктивного    діалогу     влади     і    держави     з суспільством, у якому «законсервувався» ідейний та політичний розкол»[2, c.78].

Основна причина недосконалості політичної системи України полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а груповими інтересами. Саме тому політична система лише частково забезпечує реалізацію своїх функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у сучасну плюралістичну політичну систему, не спрацьовують саморегулюючі механізми ринкової економіки і громадянського суспільства.

Разом з тим досвід нашої країни свідчить  про те, що для проведення реформ існують значні морально-ідеологічні перешкоди, причому частина їх є актуальною як для еліти, так і для суспільства в цілому. Насамперед можна констатувати неприйняття ціннісних установок і стандартів західного демократичного суспільства. Причини такого неприйняття, щоправда, дещо відмінні — основна частина еліти виступає проти проведення радикальних перетворень із небажання поступитись реальними владними надбаннями заради абстрактних, непотрібних їм особисто, далеких і не зовсім зрозумілих демократичних цінностей. Водночас і суспільство в цілому поки що не тільки не розуміє, для чого конкретно йому потрібні ці демократичні свободи, але й не бажає їх введення, тому що пристосувалося жити в своєрідному «перехідному стані». Всі ознаки вказують на те, зазначає В.Полохало, що соціум «середнього» українця сьогодні, по суті, не потребує яких-небудь реальних демократичних змін, а отже — і не становить соціальних ресурсів останніх[9, c.20].

Істотним недоліком політичної системи України є недорозвиненість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму в політиці.

 

Визначальну сутність мала й існуюча в Україні модель президентсько-парламентської республіки, сутність якої полягає у тому, що система розподілу і взаємодії гілок влади має в цілому асиметричний і незбалансований характер — з очевидним перекосом на користь повноважень Президента та його домінуючої ролі в розв'язанні державних справ і одночасно явними слабкостями інших гілок влади щодо їх стосунків з президентською владою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Процес підготовки проекту політичної реформи.

Ідея реформування Основного Закону заявила про себе практично відразу за прийняття Конституції. Бо вже в 1997 році було зроблено перші спроби внесення змін і доповнень до неї і такі наміри безупинно посилювалися. Спочатку у представників політичної і наукової еліти. А далі у дедалі ширших, уже й громадських колах. Тобто реформаторські настрої переставали бути справою лише політиків і навіть партій, істотніше виявляли свою необхідність, бо існувала нагальна потреба встановлення ефективного балансу влади, посилення відповідальності, а отже дієздатності у процесі всіх суспільних перетворень у державі. Звичайно, потенціал чинного Основного закону в цьому далеко не вичерпаний. В Конституцію закладено скоріше не баланс, а контрастність виконавчої та законодавчої владних гілок. Адже уряд практично не контролювався парламентом, а парламент не відчував своєї відповідальності за дії уряду. Зрозуміло, такий стан уже не міг задовольняти ні Президента, ні Верховну Раду, ні громадськість України. Тим паче, що за роки, які минули після прийняття  Основного Закону, був нагромаджений чималий досвід взаємин владних структур, були практичні уявлення по те, які зміни потрібні, щоб державний механізм функціонував ефективніше, повнішою мірою реалізовувалась модель демократичної, правової держави. [4, c.3]

Політична реформа має глибокий зміст та багато складових. Було визначено, що вона має передбачати перебудову державних суспільних інститутів відповідно до загально визначених демократичних доктрин. Для цього слід налагодити  дійовий   механізм   взаємодії уряду і парламенту та їх спільної відповідальності за стан справ у суспільстві; переглянути обсяги повноважень органів державної влади; посилити контрольні функції парламенту; уточнити процедури формування та відставки уряду; врегулювати проблеми створення та діяльності парламентської більшості; гарантувати суспільству можливість узурпації влади, а також захистити опозиційну меншість від всевладдя більшості.

В 2000  році було проведено всеукраїнський референдум народної ініціативи, який мав конституційний характер. Це викликало вир дискусій довкола форми і змісту цієї реформи. Почали з'являтися і більш ґрунтовні законопроекти про внесення змін до Конституції. Проте тривалий час не було спільного концептуального бачення такої реформи. [5,c.1]

З жовтня 2002 року Президент України створив комісію з проведення конституційної реформи. Проте її діяльність з різних причин виявилася малоактивною. Зрештою, незабаром самі парламентарії поставили питання так, щоб саме Верховна Рада працювала над цією проблемою.

Хоча такі питання, як зміни основи конституційного ладу України, питання конституційного регулювання виборів, референдумів, інших форм прямої демократії, а також порядку внесення змін до самої Конституції України (розділи 1, 3, 13 Основного Закону) мають бути затверджені на всеукраїнському референдумі, як того вимагає Конституція України.[5, c. 4]

Наприкінці 2002 року у Верховній Раді була створена і розпочала діяльність тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проектів законів про внесення змін до Конституції України, співголовами якої були О.Мороз та А.Васильєв. Однак вже при  підготовці відповідних законопроектів виникло багато проблем з питань неоднозначності і багатоаспектності політичної реформи, полярності поглядів на тактику її проведення, нестачею фундаментальних і прикладних наукових розробок з проблеми внесення змін до Конституції України, браком системного науково-правового осмислення проблеми.

Відповідно, дана проблема вирішувалась без необхідного наукового супроводу та системних досліджень у цій сфері. Далися взнаки відставання конституційно-правової науки від практики державного будівництва.

З огляду на це проводились засідання української сторони та представників Венеціанської комісії «За демократію через право» наприкінці лютого 2003 року в КиЄві, де йшлося про проблеми конституційної реформи. Також у лютому відбувся «круглий стіл» «Конституційна реформа: Україна в пошуках нових балансів влади», організований громадською організацією «Лабораторія законодавчих ініціатив» за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.[4, c.3]

У цих заходах взяли участь зарубіжні експерти, народні депутати України, науковці, представники засобів масової інформації. У перебігу дискусії сторони дійшли закономірного висновку про те, що сама Україна, ґрунтуючись на зарубіжному та вітчизняному досвіді, має визначатися з алгоритмом реформування політичної системи, шляхами демократизації державної влади.

До Верховної Ради України з питань політичної реформи надійшло шість законопроектів про конституційні зміни. Під час третього скликання вже було одинадцять таких документів. З початку четвертого скликання (вже під новими номерами) з’явилось ще п'ять проектів.

   Один проект було прийнято як закон (№ 0895). Він стосувався покладення на Рахункову палату повноважень зі здійснення парламентського контролю за формуванням та виконанням державного та місцевих бюджетів у частині фінансування повноважень місцевих державних адміністрацій та делегованих місцевому самоврядуванню повноважень органів виконавчої влади стосовно доходів і видатків. Але цей закон не підтримав Президент України Л. Кучма.[5, c.4]

Інші конституційні проекти були присвячені питанням дострокового припинення повноважень народного депутата України; переглядові обсягу депутатської недоторканності; визначення додаткових підстав для усунення Президента України в порядку імпічменту; розширення повноважень Верховної Ради України і її комітетів та спрощення законодавчої процедури; посилення парламентського впливу на формування та діяльність уряду; формування двопалатного парламенту; зменшення чисельності депутатського корпусу та визначення додаткових підстав для розпуску парламенту Президентом; ліквідації інституту президентства; визначення в Конституції пенсійного віку; формування Президії Верховної Ради України та створення органів народного контролю, підпорядкованих парламенту, тощо. Було отримано також сім висновків Конституційного Суду України на зазначені законопроекти.

Однак, слід зазначити, що ряд законопроектів, які приймались в ході проведення політичної реформи, мали не лише суперечливий зміст, але й викликали значні протиріччя щодо того, хто саме має розробляти дані законопроекти. Яскравим прикладом цього був законопроект №0999. Законопроектом № 0999 визначено випадки припинення повноважень Кабінету Міністрів України достроково і з ініціативи Верховної Ради — прийняття нею резолюції недовіри, і внаслідок прийняття відставки Кабінету Міністрів Президентом України. До того ж в обох випадках визначено, що Кабінет Міністрів, який пішов у відставку, продовжує виконувати свої повноваження до початку робот новосформованого, але не довше 60 днів.[5, c.4]

Цей законопроект передбачав, що повноваження Кабінету Міністрів припиняються  внаслідок складення ним повноважень перед новообраною Верховною Радою України в день її першого сесійного засідання. Проте зазначеної норми стосовно продовження в цьому випадку виконання попереднім складом Кабінету Міністрів своїх повноважень до початку роботи новосформованого в законопроекті немає. За таких умов на практиці може виникнути ситуація, коли з дня складення Кабінетом Міністрів повноважень перед новообраною Верховною Радою і до дня початку роботи його нового складу Кабінет Міністрів, на який згідно зі статтею 116 Конституції України покладено, зокрема, повноваження щодо забезпечення державного суверенітету, виконання Конституції та вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, фактично буде відсутній, оскільки продовження виконання повноважень попереднім складом Кабінету Міністрів стає неконституційним.

 Текст  цього законопроекту демонстрував істотну прогалину у законодавстві. На дане положення, зокрема, звернув увагу КСУ. Ця обставина не виключала в майбутньому наявності обставин, що могли б  стати приводом для чергової конституційної кризи, усунути яку можна буде лише шляхом внесення змін до Конституції України.

Ситуація з розглядом конституційних законопроектів могла б принципово змінитися після того, як Президент України Л.Кучма 6 березня 2003 року вніс до Верховної Ради для попереднього вивчення і обговорення свій законопроект про внесення змін до Конституції та оприлюднив свій указ про всенародне обговорення законопроектів, що стосувались політичної реформи.[10, c. 33]

Глава держави виходив з того, що оскільки цим законопроектом передбачаються істотні зміни Основного Закону, його положення стосуються засад конституційного ладу держави, зачіпають інтереси всіх верств українського суспільства. Всенародне обговорення мало тривати до 15 травня 2004 року.

Відповідно до цього вималювалося два шляхи опрацювання конституційних змін: 1) парламентський; 2) запропонований Президентом — всенародне обговорення проекту і лише після того — його безпосередній розгляд і прийняття парламентом, після чого — винесення на Всеукраїнський референдум (законопроект передбачає внесення змін до розділу третього Конституції України, що й зумовлює необхідність проведення референдуму). У зв'язку з цим виникало питання, чи повинні зазначені процеси рухатися паралельно, чи їх слід комбінувати. Однак, не існувало концептуальної визначеності щодо того, який із законопроектів має бути покладено в основу узгодженого варіанта конституційних змін — парламентський чи президентський.[5, c.4]

Тож, відповідно з цим, було вирішено, що саме парламент має визначитися стосовно того, які ідеї слід закласти в тексті конституційних змін і якою буде модель парламентсько-президентської республіки.

Політична реформа у своєму розвитку проходила багато етапів, однак остаточне впровадження вона все ж таки набула наприкінці 2004 року.

Сьогодні, розглядаючи прийнятий Закон, можна констатувати: в ньому існує багато не лише суперечливих моментів, але й значних прогалин, що можуть в будь-який момент привести до значної політичної кризи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Об’єктивні реалії впровадження політичної реформи. 

2.1 Політична реформа як можливий шлях врегулювання відносин між гілками влади.

Говорячи про політичну реформу, об’єктивно постає питання: чи зможе вона стати консолідуючим та узгоджуючим механізмом між Президентом, парламентом та урядом. Однак, виходячи навіть з неґрунтовного перегляду основних положень нововведеного закону видно, що подібні взаємовідносини лише значним чином ускладнюються.

Проаналізуємо деякі положення Конституції. Згідно зі статтею 85 Верховна Рада України давала згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра, кандидатуру якого вносить глава держави. Таким чином, парламент мав повне право не дати згоди на    призначення    глави    уряду,    політична орієнтація якого не відповідає політичному розкладу у Верховній Раді. Відповідно до статті 106 кандидатури на посади членів Кабінету Міністрів та інших глав центральних органів виконавчої влади, а також глав регіональних державних адміністрацій затверджував Президент України, але за поданням Прем'єр-міністра. На перший погляд, Прем'єр-міністр зовсім не обмежений консультаціями з парламентськими фракціями, які передували наданню парламентом згоди на його призначення, у політичному виборі кандидатур на зазначені посади. Проте Верховна Рада має важелі впливу на Прем'єра. Згідно зі статтею 85 Конституції вона затверджує Програму діяльності новоствореного Кабінету Міністрів. Тому сумнівно, що Прем'єр - міністр  подаватиме кандидатури на посади членів уряду, які кардинально суперечать досягнутим із фракціями домовленостям. Крім того, Верховна Рада може оголосити вотум недовіри Кабінету Міністрів, що призведе до його відставки, за винятком періоду в один рік після затвердження Програми діяльності уряду. Тобто з цього боку Прем'єр також має враховувати політичні настрої народних депутатів. Далі розглянемо такий аспект: Президент може відправити в будь-який момент у відставку будь-якого главу центрального органу    виконавчої  влади    або    місцевої    держадміністрації. Але призначення нового всеодно здійснюється за поданням Прем'єр-міністра, і тут задіяні всі зазначені чинники. Те саме стосується і права Президента в будь-який момент відправити у відставку весь Кабінет Міністрів, але ж призначати нового Прем'єра без згоди Верховної Ради він також не може.[13, c.13]

Можна зауважити, що згідно зі статтею 115 Основного Закону термін повноважень Кабінету Міністрів збігається з терміном повноважень Президента, а не парламенту. Тобто зміна політичного розкладу у Верховній Раді в результаті виборів не спричиняє відставки Кабінету Міністрів, навіть якщо політична орієнтація уряду не відповідає цьому розкладу. Але ж так само ніхто не перешкоджає новообраній Верховній Раді відправити уряд у відставку шляхом винесення вотуму недовіри.

Отже, якщо брати до уваги формальний бік справи, згадані статті Конституції несли певний потенціал для еволюції форми правління в Україні у бік парламентсько-президентської або навіть парламентської республіки. [15, c.14]

 Але тут є, звісно, застереження.

Перше. Конституція не регламентує випадків, коли Верховна Рада відмовляє Президенту в наданні і згоди на призначення Прем'єр-міністром тієї кандидатури, яку він вносить на розгляд.  У цьому контексті, скажімо, Основний Закон Російської Федерації більше деталізує цю ситуацію, оскільки передбачає, що в разі відмови Державної Думи президентським кандидатурам протягом трьох разів поспіль вона розпускається главою держави. Це, власне, і є однією з причин трактування форми правління в Російській Федерації як такої, що має більший, ніж Україна, ухил у бік президентсько-парламентської республіки. В Україні ж Верховна Рада може відмовляти Президенту скільки завгодно, так само Президент може необмежену кількість разів подавати кандидатури, а в проміжку між цим, користуючись нормами Кодексу законів про працю, призначати виконуючих обов'язки Прем'єра та міністрів. До речі, абсолютно не зрозуміло, як у такому разі реалізовувати положення Конституції про те, що Президент призначає глав державних адміністрацій за поданням глави уряду.

У цьому контексті цікавий досвід Греції. Згідно із статтею 37 Конституції цієї країни, якщо в результаті виборів до парламенту жодна партія не має більшості місць, Президент доручає з'ясувати можливість формування уряду керівникові партії, що набрала відносну більшість. Якщо тому це не вдається, глава держави робить відповідне доручення лідеру тієї партії, яка посідає друге місце за кількістю мандатів.

Друге. Як відомо, вотум недовіри, який Верховна Рада висловлює уряду, є деструктивним. Тобто нову кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра знову ж таки вносить Президент, і так само вступає в дію чинник не регламентованості ситуації, коли Верховна Рада скільки завгодно може не підтримувати президентських протеже.

Третє. З Конституції зовсім не випливає чи повинен Президент затвердити ті кандидатури на посади в центральних органах виконавчої влади чи місцевих адміністраціях, які містяться в поданнях Прем’єра, чи може відхиляти стільки кандидатур, скільки йому буде подано на затвердження.

Четверте. Не зрозуміло, що буде відбуватися в разі, якщо новостворений Кабінет Міністрів не подає на затвердження  Верховної Ради Програму діяльності. І в сучасній історії України вже був такий випадок, коли уряд, який очолював В.Пустовойтенко і який існував більше двох років, не проходив процедури затвердження своєї програми в парламенті.

П’яте. Хоча Конституція у статті 106 і передбачає можливість розпуску Президентом парламенту, реалізувати це положення надзвичайно складно. Фактично глава держави не має реальної можливості вплинути на парламент в разі недієздатності останнього чи у випадку політичної кризи.[19, c.16]

Можна навести безліч фактів існування юридичних проблем, однак навіть з вищезазначеного зрозуміло, що особливості президентсько-парламентської форми правління в Україні, з одного боку, визначаються не лише діючими законодавчими нормативами, а й відсутністю таких, які б регламентували різні моменти політичного процесу. Тож аналіз ситуації спонукає зробити висновок:

Говорити про те, що сьогодні Україна є президентсько-парламентською або парламентсько-президентською республікою, базуючись виключно на законодавчих положеннях, неможливо. Лише подальше законодавче розв’язання зазначених та інших існуючих юридичних колізій дасть можливість  зробити висновок про те, до якої існуюча в Україні форма правління ближче – до президентсько-парламентської чи парламентсько-президентської. Об’єктивною підставою таких подій є те, що в Україні ще далека від свого остаточного сформування демократична суспільна система як система суспільного самоврядування.

Цей висновок, який ґрунтується на дослідженні конкретних політичних процесів в Україні, узгоджується і з результатами теоретичних розробок політологів та безпосередніх  досліджень досвіду інших країн. На думку дослідників, будь яка система «біполярного режиму» функціонує, кожного разу тяжіючи або до більш парламентської, або до більш президентської моделі, де президент може користуватись іншим впливом, ніж це передбачається положеннями Конституції. Що ж стосується тверджень про те, що Україна була саме президентсько-парламентською республікою, то її автори базувались не стільки на законодавчих положеннях, скільки на реальній організованості та силі суб’єктів політичного процесу: президентські структури були набагато більше консолідовані, ніж парламент та партійний політикум, а головне – ніж структури громадянського суспільства.

Як писав О.Ющик у період перебування на посаді радника Голови Верховної Ради ІІІ скликання О.Мороза, «Верховна Рада не встигає за динамікою змін у суспільних відносинах і тому змушена «штампувати» неякісні закони, що суперечать один одному або залишають «прогалини» в правовому регулюванні. Це підриває авторитет законодавчого органу…і об’єктивно сприяє авторитарним тенденціям виконавчої влади».[8, c. 38]

За таких умов розв’язання всіх цих суперечностей відбувалось шляхом «договірного процесу» незалежно від того, здійснюється він у кулуарних чи публічних формах. Відтак слід в цілому негативно розцінити ті положення Закону «Про Кабінет Міністрів України» (прийнятий на основі законопроекту І.Коліушика) – на першу редакцію Президент наклав вето; наприкінці 2002 року закон було прийнято в новій редакції, на яку також накладено вето, що вимагають обов’язкового проведення консультацій Президента України з фракціями перед внесенням на розгляд парламенту кандидатури Прем’єр-міністра та консультацій Прем’єра з фракціями перед поданням на затвердження глави держави кандидатур міністрів. Ці положення не погані самі по собі. Статті про проведення консультацій при призначенні уряду є в законодавчих документах деяких країн. А в Португалії, де існує змішана система виборів, навіть Конституція зобов'язує президента вдатися до попереднього обговорення кандидатури на посаду прем'єра.[12, c.4]

З одного боку, в Україні ці консультації і так відбуваються, без них зазначені "білі плями" в законодавстві   можуть призвести   до   постійних політичних криз. Але головне не лише це, а те, що, з іншого боку, вони абсолютно не сприяло ліквідації цих "плям", оскільки не розв'язало жодних існуючих юридичних колізій. Адже встановлення  юридичної   або   навіть   політичної відповідальності за недотримання цих положень неможливе, вони ні до чого не зобов'язують сторони. І зовсім незрозуміле, що робити, коли консультації не приводять до консенсусу щодо кандидатур прем'єра або міністрів. А до того ж якщо різні фракції заявлять претензії на одну і ту саму посаду? І так далі. Отже, проблема не в консультаціях, а у відсутності консолідованої політичної сили або коаліції політичних сил, яка  здатна була 6  на  законодавчому  рівні закріпити ті юридичні норми, що вирішили б ці суперечності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Основні проблеми політичної реформи

Отже, відповідно з прийняттям Закону «Про внесення змін і доповнень в Конституцію України» від 8 грудня 2004 був започаткований новий етап розвитку української державності, зокрема, еволюції її політичної системи – відтепер Україна має визначатись як парламентсько-президентська республіка.. Відбулись значні зміни і у виборчому законодавстві, відповідно до якого відтепер вибори проводяться на пропорційній, а не пропорційно-мажоритарній основі. Однак, незважаючи на такі глибинні перетворення, залишився досить значний ряд невирішених проблем. Серед них можна виділити наступні:

1.І президентська, і парламентська республіки, і змішані форми є формами правління в демократичній політичній системі. Утвердження тієї чи іншої форми правління відображає не рівень розвитку демократії, а історичні особливості політичного розвитку держави.

2. Політична демократія можлива за необхідних соціальних передумов: розвинутого громадянського суспільства, суспільного самоврядування, існування організованих структур, які виконують роль посередників між громадянським суспільством та органами державної влади. Відповідно парламент лише тоді може стати провідною ланкою в системі політичного управління, коли суб'єкти, що формують його, здатні стати агрегаторами не лише вузькокорпоративних, а й інтересів різних соціальних груп, загальнонаціональних інтересів. [13, c. 12]

3. Перехід від однієї до іншої форми правління в умовах демократичного суспільства означає не перерозподіл існуючого, а нагромадження нового політичного капіталу. На перші ролі в політичному процесі виступають ті суб’єкти, які виявилися здатними здійснити таке нагромадження. А отже, гіпотетична зміна режиму президентсько-парламентської республіки на парламентську або парламентсько-президентську є результатом зростання спроможності парламенту краще реалізувати національні інтереси, забезпечувати сталий та ефективний розвиток політичної сфери суспільства.

 Водночас, слід  зауважити, що тут існує і зворотній вплив. Він полягає в тому, що вивільнення соціальних сил, які народжуються поза обов’язковим державним опосередкуванням, є принципово неможливим в умовах існуючого політичного механізму. Тому, коли ці суперечності досягають пікових величин, відбувається політична криза.

4. За відсутності розвинутої демократії, а саме - розвинутого громадянського суспільства, демократичних інститутів (органів суспільного самоврядування, демократичних політичних партій), сталих демократичних традицій як у суспільстві в цілому, так і сталої демократичної політичної культури зміна форми правління перетворюється на кулуарний перерозподіл існуючого політичного капіталу і не має нічого спільного з процесами демократизації. Багатопартійна автократія так само небезпечна, як і одноособове правління. Більше того, вона не здатна забезпечити стабільний розвиток політичної системи і має яскраво виражену тенденцію до виродження в однопартійну автократію або ж у відверту політичну диктатуру.

5. Закріплена у вітчизняному законодавстві форма правління не може бути названа однозначно ані президентсько-парламентською, ані парламентсько-президентською республікою. Законодавству притаманна неврегульованість низки істотних моментів розвитку політичного процесу. Лише ліквідація цих "плям", урегулювання існуючих колізій, яке відбуватиметься одночасно з розвитком суспільної демократії, дадуть підстави для оцінки форми правління в категоріях президентсько-парламентської або парламентсько-президентської республіки.

6. Перевага, яку мали в політичному процесі України  структури президентської та виконавчої влади порівняно із законодавчою владою, існуючими політичними партіями, низький рівень впливу останніх на прийняття найважливіших політичних рішень були зумовлені характером соціально-економічних реформ. Останній полягає й досі у пріоритеті перерозподілу вже створених об'єктів державної власності порівняно зі створенням нової власності, неостаточною сформованістю основних соціальних груп (за винятком тих прошарків, які зміцнюються переважно на транзакціях з державою), низьким рівнем розвитку громадянського суспільства, невкоріненістю політичних партій у соціальних групах і відповідно їх слабким організаційним та ідейним розвитком, нездатністю партій виступати агрегаторами громадської думки внаслідок їх нерозвинутості, неспроможності партій сформувати політичну коаліцію, яка була б здатна взяти на себе відповідальність за демократичне політичне управління в суспільстві.

7. За цих умов і та форма правління, що існувала в Україні, яку називали  президентсько-парламентською, і та парламентсько-президентська республіка, до якої перейшли, є результатами переважно кулуарною переговорного процесу між провідними політичними елітами.

Відповідно перехід від однієї до іншої форми правління фактично зводиться до кулуарного перерозподілу політичного капіталу. Цей перехід використовується як засіб маніпулювання суспільною свідомістю. Поставити його в залежність від інтересів громадян країни практично неможливо.

8. Водночас  політичний процес, що відбувався, відчув на собі вплив такого чинника, як результати всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року. З позиції інтересів демократичного розвитку закріплення в законодавстві результатів референдуму є на сьогодні єдиним ефективним засобом впливу суспільства на зазначений процес кулуарних домовленостей між політичними елітами.

9. Лише кроки до консолідації політичних сил суспільства можуть зробити прозорішими і демократичнішими  як  суспільну дискусію щодо доцільної форми правління, так і саму еволюцію останньої. Політична коаліція визріватиме в міру формування в самому суспільстві передумов демократизації політичного процесу, перетворення організованих політичних сил (партій) на агрегаторів інтересів соціальних груп і загальнонаціональних інтересів. Водночас політичні чинники мають можливості для певного стимулювання цього процесу. Сьогодні в українському політикумі існують різні погляди на механізми такого стимулювання. Серед них адміністративний тиск, консолідація в процесі розробки проектів законодавчих змін тощо. [13, c. 14]

Усе це дає підстави погодитися з точкою зору політолога В. Карасьова на проблему вдосконалення політичне системи. Навіть якщо піддати сумніву його твердження про те, що весь світ вступає у фазу пост партійної політики, слід погодитися з тим, що в умовах, коли "політична інтеграція здійснюється через індивідуальне сприйняття персональним форм та інструментів", а "телевізійний імідж для легітимізації та політичної інтеграції сьогодні вже означає більше, ніж ідеологічна відданість та партійні симпатії", некритичне запозичення європейського досвіду може призвести до непродуктивних рішень, зокрема панування партійних інтересів, примусової партизації, дрібнопартійності тощо. Натомість ним пропонується у формулі "парламентсько-президентська республіка" зробити наголос на останньому слові, тобто республіці як "організації та інтеграції публічної сфери як сфери виробництва суспільних благ на принципах лібералізму та демократії", а саме: зміцнювати республіканські інститути, долати кризу пострадянської державності, патрон-клієнтелістських схем незалежно від того, буде це президентська або парламентська моделі, вбудовувати українську політичну систему в глобальні, наднаціональні інститути, демократизувати медіа форми політики, забезпечувати розвиток креативних та асоціативних підстав громадянського суспільства . [3, c.75]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Політична система в Україні знаходиться в стані активних перетворень ще з моменту прийняття Конституції у 1996 році. Саме після прийняття останньої почали виникати питання і пропозиції щодо змін та коректив її основних положень, зокрема з питання розподілу повноважень між різними гілками влади. Визначальним поставало питання – якою має бути Україна – парламентсько-президентською чи президентсько-парламентської республікою; хто має здійснювати контроль за діяльністю уряду. Вважалось, що вирішення цих питань зможе значним чином вплинути на структурні перетворення в політиці та покращити умови співпраці між парламентом, Президентом і урядом. Однак після прийняття Закону «Про внесення змін і доповнень до Конституції України», можна з впевненістю констатувати: дані структурні перетворення не привели до значного зрушення у процесі прийняття не лише законів, але й призвело до того, що після виборів до Верховної Ради уряд не могли сформувати майже протягом трьох місяців, як втім, і парламентську більшість, що суперечить чинному законодавству.

Непродумані кроки на шляху щодо змін Конституції можуть спричинити ситуацію, що призведе до політичної кризи. Також слід зазначити, що політична реформу намагаються спростити до лише конституційної, не розглядаючи ряд інших важливих питань, зокрема такого як проблема місцевого самоврядування. В останньому, зокрема, досі існує два підходи щодо розуміння місцевого самоврядування: як щодо ролі місцевих громад, так і щодо держави. Невирішеність цього питання заважає розв’язанню проблеми адміністративно-територіального устрою і проблеми юрисдикції місцевого самоврядування.

Іншою значною проблемою є те, що сама концепція політреформи не мала необхідного наукового обґрунтування, а вирішення усіх поставлених проблем за короткий строк неможливо. Тут слід враховувати також лобіювання інтересів різних політичних партій, що не лише значно ускладнює сам процес законотворчості, але й призводить до того, що на практиці прийняті закони або є неефективними, або суперечать один в одному. Отже, не має і принципового значення для населення чи є Україна парламентсько-президентською, чи президентсько-парламентською республікою, оскільки рівень життя від цього не покращується.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список літератури:

1.Бабич Н. Обрезание власти.// Бізнес. – 2004. - №50. – С. 6-9

2. Бідзюра І. Держава в умовах розгортання системних реформ. // Політичний менеджмент. – 2004. - №3. – С. 77-86.

3. Бідзюра І. Етапи і перспективи системних реформ в Україні. // Політичний менеджмент. – 2004. - № 1. – С. 75-82.

4.Васильєв А. Конституційний аспект політичної реформи. // Голос України. – 2003. - № 59. – 27 бер. – С. 3.

5. Васильєв А. Конституційний аспект політичної реформи. // Голос України. – 2003. - № 60. – 28 бер. – С. 1, 4.

6. Гаврилюк В. Політична реформа в Україні. // Голос України. – 2005. – 14 груд. – С.3.

7.  Галай Ю. Парламентсько-президентська республіка та політичні  партій. // Персонал. -  2006. -  № 7. – С.19-23.

8. Голышев В. Становление и проблемы развития парламентаризма в Украине. // Персонал. – 2003. - № 4-5. – С.38-39

9.  Добродумов П. Про реформу політичної системи в Україні . //Право України. – 2003. - № 5. – С.19-23.

10.Долежан В. Реформа державної влади: шляхи і варіанти реалізації. // Право України. – 2002. - №12. – С.33.

11. Йовенко Я. Третий лишний. // Бізнес. – 2005. - №18-19. –С. 38-41.

12.Кампо В. Форма правління: зміна акцентів. // Юридичний вісник України. – 2003. – 13-19 вер.  – С.1, 4.

13. Кресіна І., Пергуда Є. Політична реформа: проблема і перспективи. // Віче. – 2003. - №4. – C. 12-15.

14. Литвин В. Здійснення політичної реформи  - жорсткий іспит на професійну придатність Верховної Ради: виступ 2 вересня 2003 р.// Віче. -  2003. - №9. – С.3-8.

15. Мацюк Н. Проблеми адекватності політичний реформи і перехідний період. // День. – 2006. -  5 вер. – С. 4-5.

 16. Мокрык Д. Парламент – Президент. Украина- из огня да в полымя? // Закон и бизнес. – 2005. – 6-12 серп. – С.3.

17. Оніщук М. Пролог чи післямова. // Голос України. – 2004. – 2 липня. – С.2

18. Петров О. Суб’єкти політичного менеджменту в регіоні. // Політичний менеджмент. – 2004. - № 12.

19. Селіванов В .Демократичний вимір Конституційної реформи в Україні: сучасне розуміння. // Право України. – 2003. - № 9. – С. 15-23.

20. Ткачук В. Особливості дослідження та моделювання політичних процесів в Україні . // Людина і політика. – 2004. - № 4. – С.34-39.

21. Яременко Н . Конституційна реформа: пошуки компромісу тривають.// Голос України. – 2004. – 28 трав. – С.2

 

 

 

Наверх страницы

Внимание! Не забудьте ознакомиться с остальными документами данного пользователя!

Соседние файлы в текущем каталоге:

На сайте уже 21970 файлов общим размером 9.9 ГБ.

Наш сайт представляет собой Сервис, где студенты самых различных специальностей могут делиться своей учебой. Для удобства организован онлайн просмотр содержимого самых разных форматов файлов с возможностью их скачивания. У нас можно найти курсовые и лабораторные работы, дипломные работы и диссертации, лекции и шпаргалки, учебники, чертежи, инструкции, пособия и методички - можно найти любые учебные материалы. Наш полезный сервис предназначен прежде всего для помощи студентам в учёбе, ведь разобраться с любым предметом всегда быстрее когда можно посмотреть примеры, ознакомится более углубленно по той или иной теме. Все материалы на сайте представлены для ознакомления и загружены самими пользователями. Учитесь с нами, учитесь на пятерки и становитесь самыми грамотными специалистами своей профессии.

Не нашли нужный документ? Воспользуйтесь поиском по содержимому всех файлов сайта:



Каждый день, проснувшись по утру, заходи на obmendoc.ru

Товарищ, не ленись - делись файлами и новому учись!

Яндекс.Метрика