prepod

Путь к Файлу: /Гуманітарний Університет / Проблеми становлення політичних партій.doc

Ознакомиться или скачать весь учебный материал данного пользователя
Скачиваний:   0
Пользователь:   prepod
Добавлен:   11.04.2015
Размер:   118.0 КБ
СКАЧАТЬ

Міністерство освіти і науки України

Миколаївський державний гуманітарний університет

ім. Петра Могили

 

 

 

кафедра політичних наук

 

 

 

 

Реферат

на тему:

„Проблеми становлення політичних партій та багатопартійної системи в сучасній Україні. Проблеми політичної опозиції: склад,

роль, напрями та способи діяльності”

 

 

 

 

 

Виконала: студентка 531м групи

Іванова С.В.

Перевірив: доц. Курілло В.Є.

 

 

 

 

 

Миколаїв-2006

 

План

 

Вступ

1. Становлення політичних партій та багатопартійності в Україні

2. Характерні риси українських політичних партій

3. Проблеми політичної опозиції в сучасній Україні

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Сучасну демократичну державу не можливо собі уявити без політичних партій та опозиції. Вони не просто репрезентують інтереси різних соціальних груп, вони їх обґрунтовують ідеологічно – у вигляді програмних вимог по відношенню до владних структур та державної політики, викристалізовуючись при цьому як  інститут демократичної політичної системи.

Політичні партії є особливим інститутом: пронизуючи всі ланки структури влади, вони чинять вирішальний вплив як на їх формування, так і на їх функціонування. Без політичних партій неможливо ані вироблення і формування державної політики, ані мобілізація ресурсів на її здійснення, ані процеси прийняття рішень по її реалізації, ані забезпечення такої реалізації. Більш того, без політичних партій неможливо забезпечення демократії як такої, оскільки свобода діяльності політичних партій – запорука демократії. Активна діяльність політичних партій, їх відкрита конкуренція в боротьбі за голоси виборців, за політичні і соціальні пріоритети, плюралізм наданих ними політичних курсів і програм, їх зустрічна взаємокритика, поважливе ставлення до опозиції тощо – все це є підґрунтям демократії.

Як справедливо зазначають німецькі дослідники Й.Тезінг та В.Гофмайстер: “Демократія без політичних партій не є дієздатною демократією, оскільки партії є головними інститутами політичної системи”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Становлення політичних партій та багатопартійності в Україні

В кінці 80-х – на початку 90-х рр. 20 ст. в Україні виникла безпрецедентна за часи радянської влади політична ситуація: стали створюватися нові партії, почала формуватися багатопартійність, а Комуністична партія втратила свою монолітність і стала розпадатися.

Серед причин, які призвели КПРС (КПУ) до кризи, було слабке прогнозування нею суспільного розвитку. Партійне керівництво втратило контроль за процесами перебудови, продовжувало захищати стару політичну систему і не встигало за змінами в суспільстві. А ЦК Компартії України практично не був політичним органом, а швидше органом управління народним господарством [9, с. 242].

КПУ фактично розкололася, в партії виникають осередки „Демократичної платформи”. Поява „Демократичної платформи” засвідчила, що правляча партія почала розпадатися. В грудні 1990 р. на базі „Демократичної платформи” було створено Партію демократичного відродження України (ПДВУ). Це в червні 1990 р. було організовано Українську народно-демократичну партію. Всього протягом 1990 – 1991 рр. в Україні стало діяти майже 20 політичних партій [9, с. 244]. Майже всі партії не в змозі були визначити свою соціальну базу і, власне, не мали такої. Деякі партії створювалися „під лідера”, а їх актив складали колишні учасники дисидентського руху і колишні члени Компартії.

З самого початку партійній системі України була притаманна різка ідеологічна поляризація. На парламентських виборах 1994 р. відновлена після заборони Компартія протистояла націонал-демократам на чолі з народним рухом України, хоча в цілому на виборах домінувала „партія безпартійних”, більшість представників якої були вихідцями зі старої номенклатури. Ідеологічне протистояння Компартії і Руху тривало і на виборах 1998 р. Наслідки президентських виборів 1999 р. вплинули на активізацію діяльності політичних партій (в 2000 р. в Україні було зареєстровано понад 90 партій різного спрямування). Після касетного скандалу 2000 р. провідною віссю політичного конфлікту стало протиборство президентських політичних сил і антипрезидентської (антикучмівської на той момент) момент [17, с. 217].

Фрагментованість партійної системи виражається у великій культурі партій, що претендують на представництво різних соціальних інтересів, і у високому рівні її нестабільності. З 2000-го р. яскраво простежується не стільки репрезентація партіями окремих суспільних прошарків, скільки організація публічного функціонування і легітимації окремих груп політичної, бюрократичної та бізнесової еліти. Партії модифікуються владою і великим олігархічним капіталом для обслуговування вузькогрупових і приватних інтересів. Щонайменше, вони розглядаються як раціональний механізм входження у парламент, і у форматі фракцій, - ведення лобістської діяльності [8, с. 8].

Реальний вплив партій в Україні визначається не стільки електоральною підтримкою, скільки неофіційною наближеністю до влади, а конкретно до Президента [8, с. 9].

В партійній системі України можна виокремити 3 основні табори – лівий (прихильники комуністичних і соціалістичних ідей), націонал-демократичний (помірковані націоналісти) і центристський (політики, що заперечують як ліві, так і праві ідеологічні „крайнощі”).

Найбільшу стабільність демонструє лівий табір. Серйозний удар очікував ліві партії на президентських виборах 2004 р. За лідерів лівих партій проголосувало всього 12,3% виборців. На лице тенденція до зниження їх впливу [17, с. 221].

Правий табір значно підвищив свій електорат з 2002 по 2005 р. за рахунок популярності своїх лідерів – В.Ющенко і Ю.Тимошенко – проведення активної опозиційної лінії. Виборчі блоки Ющенко і Тимошенко були створені не на ідеологічній основі, а на симпатії до їх лідерів. Після політичної кризи і розколу „помаранчевої команди” рейтинг правоцентристських партій, що підтримували „революцію” помітно знизився [17, с. 222]. Це призвело до розколу правоцентристського табору на парламентських виборах 2006 р.

Найбільшу фрагментованість і нестійкість демонструє центристський табір: ідеологічні характеристики партій слабко виражені і демонструють ідеологічну мімікрію. Виявився яскравий лідер – Партія регіонів. Другим центром тяжіння стала Народна партія України [17, с. 223].

В розвитку партійної системи України проявляються суперечливі тенденції. З одного боку, зберігається мозаїчність, регіоналізація, ідеологічна поляризація, враховуючи загальну кількість партій, з іншого боку, партійна система стає більш структурованою.

Лівий табір добре пристосований до залучення протестного електорату, але безпорадний у підходах до реальних питань сучасної політики. Очевидним є острах реальної влади, виказуваний КПУ, і як наслідок цього – формування навичок професійної опозиційності [8, с.12].

Помітний вплив політичних партій на виконавчу владу спостерігається після президентських виборів 2004 р. і перемоги на них Ющенко, який став першим в історії незалежної України главою держави, що визначив для суспільства свою партійну приналежність (як почесний голова партії „Наша Україна”). Абсолютна більшість міністрів уряду Ю.Тимошенко, а потім і Ю.Єханурова, а також керівників місцевих державних адміністрацій представляли політичні партії, що підтримали Ющенко на президентських виборах [17, с. 230 – 231].

Разом з тим мова поки що не йде про посилення представництва партій у владі і збільшення впливу партій на процес вироблення і прийняття політичних рішень [17, с. 231]. Політологи прогнозують тенденцію зростання ролі партій в системі законодавчої і виконавчої влади і збільшення політичної відповідальності після парламентських виборів 2006 р.

Відсутність у партій, представлених в парламенті, ефективних важелів впливу на „велику політику” перешкоджало перетворенню їх у авторитетних і політично відповідальних акторів. Внаслідок багато з них погрузнули у внутрішніх розбратах, боротьбі амбіцій своїх лідерів. Водночас стали виникати т.з. „партії влади”, які створювалися державною бюрократією для політичного прикриття і обслуговування її інтересів [16, с. 91].

Слабкість політично роздробленого парламенту об’єктивно сприяла посиленню позицій президента. Лише в тих випадках, коли останній намагався провести через парламент рішення, які прямо зачіпали інтереси цього інституту, останній міг вчинити опір президентській владі. Так відбулося, наприклад, при укладанні Конституційної угоди і прийнятті Конституції, коли парламенту вдалося відстояти напівпрезидентську модель устрою держави [16, с. 91 – 92].

Після парламентських виборів 1998 р. партійна система України вийшла з системою малих партій. З восьми партій, що подолали 4-хвідсотковий бар’єр, лише КПУ набрала більше 15% голосів виборців (24,65%) [16, с. 95]. Така тенденція простежувалася і на виборах 2002 р. [16, с. 99].

Загалом можна зробити висновок, що нині інституційний дизайн політичних партій України є ще несформованим, процес інституалізації відбувався як під впливом  зовнішніх євро-інтеграційних тенденцій, так і під впливом внутрішньої передвиборчої лихоманки 2006.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Характерні риси українських політичних партій

Виникнення (2000-2004) впливових партійних блоків і чіткий поділ політичних сил на лівий (насамперед комуністи) і правий („Наша Україна” - В.Ющенко) фланги, а також сформування й утвердження владного партійного блоку „За єдину Україну” на чолі з В.Литвином (на той час главою Адміністрації Президента), виникнення провладної Партії регіонів України на чолі з В.Януковичем (на той час Прем’єр міністром  України) значно змінили інституційний дизайн політичних партій України. А взагалі політичні партії в Україні мали такі характерні риси:

ü значна роль у партійній пропаганді та політичній практиці неприкритого популізму, який видається за врахування і захист інтересів народу [3, с. 82];

ü невизначеність соціальної бази політичних партій України (чітко не вказують виразниками інтересів яких груп вони є) [3, с. 82];

ü формування більшості партій навколо лідера чи групи авторитетних осіб, а не на ґрунті захисту та обстоювання тієї чи іншої ідеї [3, с. 82];

ü штучність створення багатьох партій. Нові партії у більшості своїй організовувалися зверху, а процес вибору ними ідеології набув суто штучного характеру. Проте партійні програми, хоча б з технологічних міркувань, усе таки пишуться якщо не для громадян, то, безумовно, з урахуванням їх уподобань. Мала структурованість цих уподобань ускладнює пошук новоствореними партіями своєї електоральної ніші і політичного іміджу. Саме тому в Україні набула поширення практика запозичення і копіювання партій та партійних постулатів, що мають вплив у європейських державах [8, с. 11]. Набувають поширення партії кон’юнктури, які створюються штучно під вибори, і їх ідеології обґрунтовують інтереси якихось політичних сил або політичних фігур для розігрування визначених політичних комбінацій [6, с. 23];

ü аморфність структури партій, низький рівень партійної дисципліни [3, с. 82];

ü регіональний характер значної частини партій, порівняно чітка географічна зорієнтованість партій [3, с. 82];

ü посилення ролі партій під час президентських виборів [10, с. 79]. Перед президентськими виборами кожен кандидат на посаду глави держави залучається підтримкою певних політичних сил, які допомагають йому прийти до влади. Після виборів президент продовжує співпрацювати з цими політичними силами. Тому певні партії є своєрідною „опорою” президента у здійсненні ним повноважень [6, с. 22].

ü найбільш вразливим місцем політичних партій України є їх низька активність і вплив на нижніх рівнях державного управління і самоврядування. Вплив політичних партій на діяльність місцевих рад значно нижчий, ніж на рівні законодавчої влади, що пояснюється слабкістю місцевих партійних осередків [17, с. 228; 3, с. 82]. Вибори 2006 р. призвели до посилення впливу політичних партій в представницьких органах влади на місцях. Проте, це скоріше штучна партизація місцевого самоврядування. Для реального посилення впливу на місцевому рівні політичним партіям України необхідно більше уваги приділяти розширенню лав місцевих організацій і активізації їх діяльності [17, с. 229];

ü гіпертрофована багатопартійність [8, с. 8];

ü кланово-олігархічний характер політичних партій. В Україні фактично відбувся розподіл між великим капіталом привабливих політичних брендів (створених кваліфікованими фахівцями під суто технологічні завдання) [8, с. 12];

ü парламентську діяльність партій в Україні характеризує суперечливість внутрішньопарламентських і внутрішньофракційних відносин, невідповідальність заявлених позицій, у т.ч. програмних документів і зобов’язань перед виборцями, та практичних дій знаходять прояв у широкій практиці відмови від участі у голосуванні [8, с. 15];

ü слабкий механізм внутрішньопартійної демократії. Вирішальне слово в процесі формування виборчих списків, як правило, належить партійним лідерам або верхівці партійного апарату. Широко розповсюджена практика продажу місць у виборчих списках партій (блоків) [17, с. 231];

ü досить слабкий у більшості політичних партій потенціал політичної мобілізації населення. Як правило, партії працюють з населенням тільки під час виборчої кампанії, а в міжвиборний період згортають свою активність [17, с. 238].

Отже, можна констатувати, що партії характеризуються такими основними кваліфікаційними ознаками:

- політична партія – це громадське об’єднання, головна мета якого полягає в участі в політичному процесі заради завоювання й здійснення державної влади в рамках і в межах конституції та чинного законодавства;

- політична партія – це організація, яка об’єднує індивідів на підставі спільності поглядів, визнання певної системи цінностей, що знаходять своє втілення у програмі;

- політична партія – це об’єднання, яке діє на постійній основі й має формалізовану організаційну структуру.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Проблеми політичної опозиції в сучасній Україні

Опозиція є невід’ємною частиною громадянського суспільства. Організаційно опозиція оформлюється у вигляді партійних угруповань, парламентських фракцій, груп тиску. Завдання опозиції полягає у критиці дій правлячої влади, виявленні в державній політиці слабких місць та недоліків і викритті їх, запобіганні перекосові політичного курсу країни на користь певних угруповань. Опозиція напрацьовує альтернативні варіанти вирішення назрілих проблем у суспільстві, вимагає кореляції політичного курсу уряду, порядку денного Верховної Ради України тощо [15, с. 17].

Опозиція в Україні не має тривалих традицій. За СРСР опозиції московському режимові практично не існувало. Опозиція з’явилася з дозволу кремлівської влади лише під час перебудови. Наслідком її нерозвиненості стала ідейна та організаційна незрілість та неструктурованість сьогоднішньої опозиції в Україні.

В Україні головні антикомуністи, колишні демократи, здійснили дуже швидку еволюцію у бік влади. Тому з 1991 року в Україні опозиції не було. Було таке примітивне і банальне гасло: "Яка може бути опозиція, коли потрібно розбудовувати державу". Існують думки, що вперше за всю історію України з'явилася неліва опозиція, в особі Блоку Юлії Тимошенко і СПУ Мороза [10, с. 77].

Деякі дослідники констатують, що українська опозиція заявила про себе на повний голос після вибуху “касетного скандалу” 28 листопада 2000 p. Тодішня опозиція формувалася поступово. Частина лідерів опозиції весь час критикувала Президента України (О.Мороз, Ю.Тимошенко, О.Турчинов), частина перейшла в опозицію згодом (С.Головатий після відставки з посади міністра юстиції України). Більшість учасників протестних акцій постійно декларували конструктивну опозицію до влади, готовність співпрацювати з нею та вести діалог. Частина лідерів не заявляли про свою опозиційність, будучи при цьому потенційно опозиційними (В.Філенко, С.Хмара, В.Чемерис). В основних рисах українська опозиція завершила формування саме після виборів до Верховної Ради України 1998 р.

В країнах усталених демократій юридичне поняття „більшість” нерозривно пов’язане і ототожнюється з політичним поняттям „правляча”, а „меншість” з політичним поняттям „опозиція”; не виникає розбіжностей у поглядах політикуму та науковців на функції „меншості” – контролю, критики і альтернативи (опозиційна тріада).

    Л.Кучма в свій час говорив, що в нас немає опозиції. І це дійсно було так. Конструктивної опозиції бути не могло. Опозиції в нашому „перехідному вигляді” доводилося порушувати основний принцип: вона боролася проти конкретних носіїв влади, а не проти діяльності, методів та важелів побудови певного соціально-економічного проекту [13].

В Україні необхідність визначення правового статусу опозиції вже давно обговорюється в колах політиків і експертів. У період з 1998 до 2004 року на розгляд Верховної Ради було подано 11 відповідних законопроектів.

Інша проблема пов’язана із запереченням багатьма самої можливості визначення статусу політичної опозиції в Україні внаслідок великої кількості партій (приблизно однакової потужності), які беруть участь у парламентських виборах та отримують представництво в парламенті. Ґрунтується таке заперечення на твердженні, що правовий статус опозиції можна визначити тільки у країнах з двопартійною системою, де існує чіткий розподіл на партію, яка виграла парламентські вибори і сформувала уряд, і партію, яка ці вибори програла й опинилася в опозиції.

При порівняльному аналізі законопроектів стає очевидним, що існує суттєва різниця в уявленнях про принципи формування і права політичної опозиції. Можна виокремити два основні підходи до вирішення цього питання. Перший репрезентований проектами народних депутатів від фракції КПУ. В них питання розглядається широко. Йдеться не тільки про парламентську опозицію, але й про політичну опозицію в країні взагалі. Було здійснено спробу прописати права і повноваження так званої публічної громадянської опозиції, до якої віднесли політичні партії, їх коаліції (блоки), громадські організації та їх об’єднання, групи громадян і взагалі окремих громадян, засоби масової інформації. А також права „місцевої представницької” опозиції, яка складається з депутатських фракції, груп та їх об’єднань у Верховній Раді Автономної Республіки Крим і місцевих радах. За межі парламенту, але залишаючись у межах партійної системи, виходить і проект Ю. Тимошенко. В усіх інших проектах закону увага зосереджувалась тільки на визначені статусу і прав парламентської опозиції [2].

Щодо визначення статусу парламентської опозиції, то тут також можна виокремити кілька підходів. Зокрема, опозицією пропонують називати фракцію або групу фракцій, які не увійшли до складу парламентської більшості й уклали угоду про парламентську опозицію, яку підписали не менше двох третин депутатів так званої парламентської меншості.

 В інших проектах визначальною вимогою до парламентської опозиції (яка складається з фракції або групи фракції) є проголошення власної незгоди з політичним курсом Президента України та (або) Кабінету Міністрів України і відсутність представників опозиційних партій у складі Кабінету Міністрів України та на посадах керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади України, у Раді міністрів Автономної Республіки Крим та Адміністрації Президента. Причому в проектах не заперечується можливість існування кількох опозиційних формувань (блоків) у Верховній Раді. Цікаво, що всі інші проекти допускають участь представників політичної опозиції у вищих виконавчих органах влади.

Виходячи з досвіду європейського парламентаризму та українських спроб розробити шляхи вирішення цього питання, можна дійти висновку, що політичною опозицією сьогодні прийнято вважати політичну партію чи групу політичних партій, які не взяли участі у формуванні вищих органів виконавчої влади, ставляться критично до політичної програми, запропонованої діючою владою, та сформулювали власну альтернативну програму дій, а також мають за основну мету конституційними методами досягти влади [15, с. 20 – 25].

Взагалі, опозиція уявляє собою альтернативу існуючій владі. Вона повинна говорить про далекий від досконалості спосіб керування державними справами, про відсутність у тих, хто розташувався коло керма влади, необхідних для ефективного ведення загальних справ якостей і достоїнств. Коротке послання, з яким опозиція словами й справами звертається до громадян України, формулюється так: „Ми не такі, як вони, ми – інші, ми – кращі за них”. Тобто ми інакше станемо вести державні справи, ми позбавлені тих професійних і особистісних недоліків, що притаманні нинішнім правителям, ми маємо достоїнства, якими вони не володіють, ми ретельніше подбаємо про загальне благо.

Розглядаючи опозицію, можна виділити основні її недоліки:

По-перше, в опозиції відчувається дефіцит стратегічного мислення. 

По-друге, опозиція не виявила уміння ефективно вести політичні справи. Таке уміння передбачає, у першу чергу, уміння говорити й домовлятися з тими, хто дотримується думок, відмінних від твоїх власних. Воно неодмінно повинно бути притаманне політичній силі, який прагне досягати важливих й довгострокових цілей.

По-третє, не існує консолідованої опозиційної сили.

По-четверте, у відносинах з опонентами опозиція не пред’явила більш прогресивні зразки. Наша опозиція, як і наша влада, не вміє і не бажає розмовляти, вона діє і ніколи своїх дій не пояснює, вона не схильна домовлятися з тими, хто не поділяє її установок і оцінок, вона орієнтується на політичну однодумність [13].

Функції контролю, критики і альтернативи мають реалізовуватися у можливості меншості створити „тіньовий кабінет”. Опозиція повинна мати право на внесення визначеної кількості питань під час формування порядку денного ВРУ і обов’язковий їх розгляд на пленарних засіданнях, право на співдоповідь з кожного питання, яке обговорюється в парламенті, мати не менше третини часу від загального терміну кожного засідання для участі в дискусіях [14, с. 5].

В Україні „меншості” потрібно відмовитись від посягань на керівництво в парламенті та його структурах, на місцях в уряді й центральних органах виконавчої влади.

Практика „пропорційного” поділу парламентських та урядових портфелів між більшістю і меншістю в Україні суперечить правовим засадам демократії і створює шкідливу ілюзію „часткової” влади або „впливу” на владу, чим вводять в оману виборців і компрометують меншість [14, с. 5].

На кожному етапі свого розвитку опозиція має свої особливості.  Розрахована заява про офіційний перехід фракцій Народний Союз „Наша Україна” в опозицію може завершитися новим опозиційним „дітищем”, конфедерацією опозиційних (до виконавчої влади) політичних сил з робочою назвою „Європейська Україна”. Аргумент один: члени існуючої коаліції (ПР, СПУ, КПУ) гальмують європейський курс України, задекларований в передвиборчій програмі В.Ющенко. Метою нового опозиційного об’єднання є формування альтернативного (тіньового) Кабміну, члени якого будуть здійснювати моніторинг діяльності дійсного уряду і повідомляти громадськості про його помилки. Поки незрозумілим залишається найбільш інтригуюче питання – як НСНУ буде співіснувати в опозиції з БЮТ. Один з керівників Фракції БЮТ О.Турчинов вважає, що співпраця будуватиметься на основі підписаної угоди про створення демократичної коаліції. Також він висловив надію, що НУ „не змінить завтра своє рішення про перехід в опозицію”, а ідею створення конфедерації опозиційних сил назвав „політичними викрутасами, які не мають нічого спільного з опозиційною діяльністю”.

В парламентських кулуарах між тим ходять чутки, що НСНУ перебуває у фінансовій кризі, т.я. один з основних донорів „помаранчевого” блоку П.Порошенко відмовився підтримувати рідну партію. ЗМІ активно обговорюються чутки, що В.Ющенко збирається створювати нову партію. Очевидно, якщо НУ піде на наступні парламентські вибори, не блокуючись (наприклад, з БЮТ), то вона може з тріском програти.

Слід зазначити, що до певного часу НУ вдавалося легко тримати на „короткому повідку” усіх політичних партнерів і ворогів. Проте всі вони, зрештою, цілком обійшлись без співробітництва з „зірковим” блоком і працюють: хто в коаліції, хто в  опозиції. Одна лише „Наша Україна” сама по собі [12].

В.Ющенко, кажучи про „новітню опозицію”, має на увазі насамперед морально-правову складову. В Україні політики, які сміливо і навіть з викликом заявляють, що переходять у стан „активної опозиції”, мають на увазі реванш чи, доступніше сказати, помсту за вчорашні образи. Тим самим в опозицію слід йти, як мінімум, з альтернативним проектом, прихованими сенсами бачення як ситуації, так і виходу з неї. Тобто з тим таранним інструментарієм, за допомогою якого опозиція може отримати владу. Не конкретних її представників окремо чи всіх разом, а замість їхньої ідеології, систему побудови пропоновану владою політико-господарську піраміду.

Коаліція НСНУ і БЮТ – це дурість, яку важко перевершити. Адже в опозиції кожен бореться за себе. Про це розповідають студентам-політологам на першому курсі. В опозиційній коаліції будь-якої конфігурації завжди виграє більш сильний партнер. Слабшого партнера, з часом повільно, але невпинно, з’їдають – це поетапне самогубство.

Чи справді в "Нашій Україні" є люди, які цього хочуть? Бути в опозиції – це не тільки критикувати уряд, подавати альтернативні законопроекти та якомога частіше ставити підніжку уряду, щоб самому прийти до влади.

Йдеться й про те, щоб надати партії більш чіткого профілю, інколи голосувати й за урядові законопроекти, якщо вони збігаються з власними цілями і принципами.

Хто буде задавати тон в опозиційній коаліції (чи як там назвати цю дивну конструкцію) з БЮТ?

Для „Нашої України” це означає, що деякі „любі друзі” повинні усвідомити, що вони стали тягарем для партії, і мусять зробити відповідні висновки.

Безперечно, наразі партія стоїть перед своїм найбільшим випробуванням. Якщо їй вдасться зберегти єдність і показати себе згуртованою і незалежною силою, її майбутнє виглядатиме краще, ніж у БЮТу чи в Партії регіонів [4].

В Україні між опозицією та владою є третя сила, яка слугує своєрідним демпфером. Це ті політичні сили, які поводяться ситуативно „ні вашим, ні нашим” (щоб влада і опозиція не переходила в рукопашний бій).

Підсумовуючи усе вище сказане, можна навести А.Чирви, який вважає, що справжньою опозицією може називатися та сила, яка здатна побороти „корпоративну образу”, забути про зведення рахунків, розібратися з „інакодумством” всередині себе і налаштуватися на конструктивну роботу з урахуванням соціально-політичної ситуації [18, с. 7].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Проблеми багатопартійності та опозиції відіграють важливу роль в політичному житті сучасної України. Розглянувши ці проблеми, можна зробити наступні висновки.

Можна чекати, що і надалі „опозиція” не запропонує жодних реальних методів боротьби з владою у відкритому просторі на рівних умовах. Відсутність усвідомлення себе як рівних владі, а не ображених – суттєвий недолік опозиції: люди люблять сильних і переможців.

Очевидно, період між парламентськими виборами 2006-го і президентськими виборами 2009-го стане періодом формування і оформлення нової „нової" опозиції, яка діятиме в рамках вже нової політичної системи, із новим баченням політики в цілому, і себе у цій політиці. Саме вона буде дійсно небезпечною для „влади”, оскільки точно знатиме, які прорахунки допускатиме „влада”, і як саме на це реагує суспільство.

Ця „нова опозиція” володітиме маніпулятивними технологіями, вона знатиме, як працювати з людьми, особливо з молоддю, вона краще розумітиме, як слід використовувати пресу. Не виключено, що деякі з учасників нинішньої „опозиції” з часом перейдуть у цю хвилю.

Але поки що доводиться констатувати, що якісної, сильної політичної опозиції в Україні не існує.

Отже, в ході розгляду цього питання було з’ясовано, що в різні періоди розвитку українського суспільства опозиція мала свої особливості. І можна констатувати, що саме на сучасному етапі політичного життя вона має найбільш цікаві риси, ознаки та закономірності прояву.

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Батенко Т. Політична опозиція як ресурс для Президента України // www.ji.lviv.ua/n22texts/batenko.htm

2. Біденко А. Опозиція: нові обличчя, старі методи // www.spa.ukma.kiev.ua/article.php?story=20050610155120392

3. Бойко О. Початок формування багатопартійної системи в Україні: основні етапи, проблеми, характерні риси та особливості // Сучасність. – 2003. - №11. – С. 59 – 89.

4. Ваксмут Р. Чи можна врятувати Нашу Україну // http://pravda.com.ua/news/2006/10/30/49893.htm

5. Вишняк О. Партії в політичній системі України: соціологічний вимір // Вища освіта України. – 2004. - №2. – С. 25 – 29.

6. Галай Ю. Парламентсько-президентська республіка та політичні партії // Персонал. – 2006. - №7. – С. 20 – 23.

7. Гербст Дж. Демократія потребує активної опозиції // День. – 2005. - №130. – С. 3.

8. Дергачов О. Місце політичних партій у здійсненні влади в Україні // Політична думка. – 2002. - №1. – С. 3 – 23.

9. Історія України: Навчальний посібник для 11 класу серед. загальноосвіт. шк. / Авт.-упорядн.: Шевчук В.П., Тараненко М.Г., Левітас Ф.Л., Гісем О.В. – Запоріжжя: Прем’єр, 2000. – 336 с.

10. Кафарський В. Політичні партії і Президент: шляхи співпраці // Віче. – 2006. - №17–18. – С. 77 – 80.

11. Конончук С., Якименко Ю., Пресняков І. Новий законопроект про діяльність політичної опозиції від фракції „Регіони України”: експерти не в захваті // http://poglyad.org.ua/view/35676.html

12. Косенко Н. „Наша Украина” „докатилась” до оппозиции // www.uatoday.net/rus/article/polit/47278

13. Макеєв С. Опозиція й політичні очікування громадян // www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=38310&theme_id=7223

14. Оніщук М. Тріаді для опозиції: нотатки до проекту Закону України „Про опозиційну політичну діяльність” // Голос України. – 2006. - №122 (6 липня). – С.5.

15. Павленко І. Правовий статус опозиції. Досвід розвинутих демократій і українські перспективи // Політичний менеджмент. – 2005. - №5. – С. 16 – 30.

16. Рагозин Н.П. Развитие партийной системы Украины // Полис. – 2004. - №1. – С. 89 – 100.

17. Фесенко В. Сила и слабость партийной системы Украины // Политическая наука. – 2006. - №1. – С. 215 – 242.

18. Чирва А. Опозиція чи реванш? // Урядовий кур’єр. – 2005. - №33. – С. 7.

 

 

Наверх страницы

Внимание! Не забудьте ознакомиться с остальными документами данного пользователя!

Соседние файлы в текущем каталоге:

На сайте уже 21970 файлов общим размером 9.9 ГБ.

Наш сайт представляет собой Сервис, где студенты самых различных специальностей могут делиться своей учебой. Для удобства организован онлайн просмотр содержимого самых разных форматов файлов с возможностью их скачивания. У нас можно найти курсовые и лабораторные работы, дипломные работы и диссертации, лекции и шпаргалки, учебники, чертежи, инструкции, пособия и методички - можно найти любые учебные материалы. Наш полезный сервис предназначен прежде всего для помощи студентам в учёбе, ведь разобраться с любым предметом всегда быстрее когда можно посмотреть примеры, ознакомится более углубленно по той или иной теме. Все материалы на сайте представлены для ознакомления и загружены самими пользователями. Учитесь с нами, учитесь на пятерки и становитесь самыми грамотными специалистами своей профессии.

Не нашли нужный документ? Воспользуйтесь поиском по содержимому всех файлов сайта:



Каждый день, проснувшись по утру, заходи на obmendoc.ru

Товарищ, не ленись - делись файлами и новому учись!

Яндекс.Метрика