prepod

Путь к Файлу: /Гуманітарний Університет / ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ.doc

Ознакомиться или скачать весь учебный материал данного пользователя
Скачиваний:   0
Пользователь:   prepod
Добавлен:   11.04.2015
Размер:   138.0 КБ
СКАЧАТЬ

Загальні проблеми регіональної політики

 

План

1. Регіоналізм і регіональна політика

2. Вільні Економічні Зони

 

І. Регіоналізм і регіональна політика

 

Поняття “регіон” – походить з лат. “regio” – край, область. Воно використовується для означення специфіки (природної, економічної, політичної і т.д.) певної індивідуальної територіальної одиниці.

Нажаль, нашими вченими в даній сфері зроблено мало досліджень (насамперед, мова йде про природній простір, економічний і соціальний розвиток).

На Заході більше уваги приділяється вивченню системного виміру регіоналізму як певного стану громадської думки, як певної політичної культури, ідеології і суспільної психології.

На увагу заслуговують дослідження видатного американського етнополітолога Л.Снайдера. Саме йому належить думка, що термін “регіоналізм” повинен вживатися для позначення стану або процесу “розподілу країни на невеликі адміністративні частини” чи для характеристики утвореної “комбінації кількох держав, що діють як ціле”.

Сутність і характер регіоналізації на рівні однієї держави досить вдало визначив канадський соціолог В.Заславський. Явище регіоналізацї, на його думку, “виявляється у незадоволенні, протестах чи навіть у повстаннях найрозвиненіших частин країни проти центрального уряду, який перерозподіляє державний бюджет на користь менш розвинутих регіонів аби досягти певного вирівнювання розвитку та політичної стабільності”.

У багатонаціональних країнах, з виразними регіональними відмінностями, перерозподіл ресурсів державою створює передумови для виникнення сепаратиських і націоналістичних рухів.

Тому, як зазначають західно-європейські політологи, вирішувати (та й досліджувати) етнорегіональні проблеми “надзвичайно важко” і той, хто цим займається, завжди діє “на межі ризику”. Але займатися розробками слід, бо великою проблемою є втілення регіональної політики на практиці. Пояснюючи таку ситуацію, відомий англійський вчений У. Коннер вказав на те, що центр не поспішає враховувати вимоги регіонів і це може бути використанно для звинувачення його у небажанні задовільнити регіональні інтереси, якщо ж він йде на поступки, то це стимулює нові, більш суттєві вимоги регіонів і так без кінця і краю.

І все ж таки, у цивілізованих суспільствах (в тому числі і в Україні) більшість соціально-економічних, політичних, культурно-мовних та інших вимог мають бути задоволені інакше, регіональні почуття можуть перетворитися на націонал-екстремізм та сепаратизм.

Досвід вирішення таких проблем мають країни, що входять до Європейського Союзу, є членами “Європейського Співтовариства”.

Ці країни дійсно намагаються:

- проводити демократичну економіку;

- впроваджувати децентралізацію, автономізацію на рівні окремої держави, а також ЄС;

- застосовувати принцип субсидіарності, суть якого полягає в тому, що влада має максимально бути наближена до громадян.

 Сьогодні країни ЄС дотримуються, як вже зазначалося, принципу субсидіарності, а саме Співтовариство становить триступеневу систему: регіон (земля, кантон, провінція) – держава – співтовариство. Показовим є те, що на кожному рівні існують свої законодавчі й виконавчі органи, фунції яких чітко розмежовані. При цьому за регіонами закріплені функції, необхідні для здійснення справжнього самоврядування; надаються достатні повноваження, фінансова автономія. Крім того, для них створені умови для активної участі у зміцненні економічної, соціальної, політичної єдності Європи.

Офіційною моделлю ЄС стала “Європа регіонів” (раніше нею була “Європа батьківщин”). Все це було офіційно затверджено в т.зв. “Хартії регіоналізму”, прийнятій Європейським парламентом в листопаді 1988 року.

 

Звернемося до питання що ж собою являє регіональна політика, її цілі та завдання.

Регіональна політика – сукупність заходів, спрямованих на оздоровлення природного середовища та стимулювання ефективного соціально-економічного розвитку регіонів, раціональне використання їх ресурсних потенціалів і пріоритетів, забезпечення сприятливих умов життєдіяльності населення, вдосконалення територіальної організації  суспільства.

Регіональна політика – це сфера діяльності по управлінню політичним, економічним, соціальним і екологічним розвитком країни в простороврму, регіональному аспекті і яка відображає як взаємовідносини між державою і регіонами, так і регіонів між собою.

Цілі і задачі регіональної політики:

- створення і зміцнення єдиного економічного простору і забезпечення економічних, соціальних, правових і організаційних основ державності;

- відносне вирівнювання умов соціально-економічного розвитку регіонів;

- пріоритетний розвиток регіонів, які мають особливо важливе стратегічне значення для держави;

- максимальне використання природних, ресурсних особливостей регіонів;

- запобігання забрудненню навколишнього середовища, екологізація регіонального природовикористання, комплексний екологічний захист регіонів.

Види регіональної політики:

- економічна політика (пов’язана з пом’якшенням регіональних економічних диспропорцій, а в деяких випадках – і з досягненням регіональної економічної рівноваги);

- соціальна політика (сюди входять процеси і форми організації життя людей і суспільного виробництва з точки зору умов праці, побуту і відпочинку людини і розвитку особистості взагалі);

- демографічна політика (означає активне втручання держави як в природній, так і механічний рух населення з метою досягнення специфічних для регіонів цілей);

- екистична політика – політика ефективного використання території конкретного регіону шляхом оптимального розміщення підприємств, комунікацій і місць розселення з урахуванням природних, економічних, архітектурно-будівних і інженерно-технічних факторів і умов;

- екологічна політика;

- науково-технічна політика (в цю сферу потрапляють факти і умови розміщення центрів наукових досліджень, взаємозв’язку між місцями концентрації науково-дослідницьких і конструкторських розробок і розміщенням виробничих сил, територіальної форми поєднання науки і виробництва).

Зростає тенденція до регіоналізації України. Зокрема, через активізацію процесів формування могутніх регіональних політико-економічних груп, які намагаються забезпечити і закріпити своє монопольне панування у власному регіоні та створити сприятливі умови для успішної експансії в інші регіони шляхом зайняття ключових адміністративних позицій у центральних органах державної влади.

Понятття “регіоналізм”, попри всю його багатогранність, в умовах незалежності України стало вагомим конструктором теорії управління. Нині ним позначається природне прагнення регіонів до утвердження власної самодостатності, розширення своїх прав і компетенцій, збереження самобутності.

Новий контекст проблем регіоналізму і регіоналізації пов’язаний значною мірою із сучасними глобалізаційними процесами, які диктують необхідність нових підходів до проблем територіальної організації.

Регіоналізм не становить небезпеки там, де держава дбає водночас і про зміцнення власної незалежності, і про забезпечення регіонам умов для самореалізації. Але він може перетворитися на серйозну небезпеку в разі негнучкості й нереалістичності регіональної політики центру.

Сучасні тенденції розвитку регіонів України відзеркалюють складні, суперечливі загальносистемні зміни, що відбуваються в економіці і суспільстві. Формуються нові умови господарювання, викристалізовуються функції місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. Надзвичайно важливим у цій ситуації є пошук оптимального алгоритму взаємного представництва інтересів Центру і регіонів.

Враховуючи нагальність регіональної проблематики для подальшого просування ринкових реформ, Президент України Л.Кучма своїм розпорядженням у вересні 1999 року створив Комісію з розробки Концепції державної регіональної політики України, до складу якої увійшли відомі науковці, політики, представники виконавчих органів влади та органів місцевого самоврядування усіх рівнів.

Визнаючи принципові засади, “філософію” державної регіональної політики, її пріоритетні напрямки і механізми та етапи реалізації, Робоча група комісії виходила з трьох основоположних позицій.

По-перше, з найповнішого урахування класичних концепцій, що довели свою ефективність в найбільш розвинутих країнах світу і, насамперед, у Західній та Центральній Європі.

По-друге, з глибокого вивчення власного історичного досвіду управління територіями, яке завжди здійснювалося в країні, починаючи з часів Київської Русі.

По-третє, з всебічного аналізу існуючих сьогодні реалій у сфері регіональної політики, яка знайшла своє відображення і в теоретичних розробках українських вчених, і в практиці соціально-політичних і економічних реформ останнього десятиліття. Тому жодним чином не можна погодитись з твердженням про те, що Україна ніколи до цього не мала власної школи регіоналістики і не проводила власної, регіональної політики.

Інша справа, що ця політика давно не відповідає новим ринковим вимогам і відносинам, що утверджуються в нашій країні.

Слід зазначити, що за час роботи Комісії вдалося абсорбувати усе розмаїття існуючих у суспільстві думок, поглядів і підходів до проблем регіональної політики: науковців, політиків, представників місцевих органів влади і органів місцевого самоврядування, зарубіжних експертів. Як наслідок публічних обговорень на семінарах, круглих столах, конференціях, в місцевих державних адміністраціях, в радах різних рівнів документ набув цілісного, системного характеру.

В ньому чітко зафіксовані по-перше, принципи, цілі і завдання, по-друге, пріоритетні напрямки і форми розгортання, по-третє, етапи та механізми реалізації державної регіональної політики.

Державна регіональна політика визначається в Концепції як система заходів, що здіцснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування з етою забезпечення дієздатного управління політичним, економічним та соціальним розвитком держави, регіонів і територіальних громад.

Вона має тісно пов’язуватися з адміністративною владою і управлінням на основі оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.

Державна регіональна політика спрямовується на надання істотного динамізму соціально-економічному розвитку на основі більш повного та ефективного залучення в господарський оборот ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці через розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих органів влади і управління за вирішенням поточних і перспективних проблем територій.

Згідно з проектом Концепції державна регіональна політика має вирішувати завдання у трьох головних сферах: економічній, політико-правовій, соціальній. В економічній галузі має відбутися відчутна активізація господарської діяльності регіонів, повнішого задіяння їхнього ресурсного потенціалу, прискорення ринкових реформ на місцях, забезпечення економічного зростання і вирішення на цій основі гострих соціальних питань.

Політико-правові аспекти наголошують на підвищенні дієздатності влади, включаючи органи місцевого самоврядування, та якісному удосконалення на цій основі системи територіального управління соціально-економічними процесами шляхом розмежування повноважень і функцій між центральними і місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування.

Соціальна політика на місцях передбачає, насамперед, поліпшення якості та розширення набору соціальних послуг, і максимальне наближення їх до споживача у відповідності з принципом субсидіарності.

Вирішення першої ключової проблеми спиратиметься на встановленя твердих правил гри для суб’єктів підприємництва та у фінансово-економічних відносинах між центром і регіонами, упорядкування відносин комунальної власності, місцевих податків і зборів, урахування місцевих інтересів у приватизаційних процесах.

У цьому ж контексті слід розглядати створення в майбутньому самодостатніх економічних регіонів, в межах яких буде забезпечена необхідна мобільність товарів, послуг, капіталів і робочої сили у великих економічних просторах, як запорука їх більш ефективного і повного використання. Особливо це стосується концентрації капіталу в межах регіональних ФПГ, збільшення зайнятості. Пропонується розширити повноваження регіонів у сфері транскордонного співробітництва і зовнішньо-економічної діяльності.

Друге завдання, тобто підвищення дієздатності влади, буде вирішуватись шляхом уточнення функцій та чіткого розмежування повноважень між центральними і місцевими органами влади та органами ісцевого самоврядування на основі децентралізації та деконцентрації владних повноважень, створення через укрупнення, самодостатніх територіальних громад.

“Зміст регіональної політики, - зазначав Л.Д.Кучма – повинен зводитися, в тому числі, і до перенесення значної частини управлінських функцій в регіон”.

Передбачається забезпечення взаємного представництва у відповідних органах місцевої влади інтересів центру та регіональних і місцевих інтересів у вищому законодавчому органі через запровадження Палати регіонів двопалатного парламенту та зміцнення територіальних органів центральної виконавчої влади.

Підвищення дієздатності влади, згідно з Концепцією, потребуватиме здійснення у стислі строки конституційної, парламенської та муніципальної реформ, а також реформування адміністративно-територіального устрою країни.

Поліпшення якості соціальних послуг на основі принципу субсидіарності включає в себе по-перше, уточнення власних і делегованих повноважень місцевих органів влади і органів місцевого самоврядування, ліквідацію дублювання і скорочення зайвих ланок в системі надання соціальних послуг. По-друге, створення самодостатніх територіальних громад – первинних ланок місцевого самоврядування, здатних на належному рівні надавати весь комплекс соціальних послуг в межах своєї компетенції.

Отже, поглиблення і поширення процесів регіоналізації, зростання місця і ролі регіонів у економічному та суспільно-політичному житті окремих країн і цілих континентів є ще одним звідченням визнання ролі національної держави, вступу людства в нову фазу свого розвитку. Долаючи державні кордони, світовий процес регіоналізації починає поширюватися і на Україну. Підштовхувати чи перешкоджати цьому процесові сьогодні, на перехідному етапі розвитку України, є небезпечно. Лишається єдиний шлях – добре продумана, детально розроблена, повільна і плавна регіоналізація на зразок Італії, Іспанії, Мексики, а з часом може й Австрії, Бельгії, Франції і ін. країн.

 

 

 

 

2. Вільні економічні зони

Поняття “вільна економічна зона” асоціюється у масовій свідомості з якимось оазисом в неозорій пустелі, якою є сучасна економіка України – економіка перехідного періоду. Тому дуже важливо уяснити, у чому суть вільної економічної зони, які принципи її створення і функціонування, а також соціально – економічні наслідки. Тим більше, що нарешті, з’явилася правова основа для вирішення данної проблеми – у жовтні 1992 року Верховна рада України прийняла закон “Про загальні основи створення та функціонуваня спеціальних (вільних) економічних зон”. А це означає, що на широкій (хоча ще й необкатаній, вибоїстій) дорозі до цівільного ринку засвітилося зелене світло.

 Історія та типологія вільних економічних зон.  В сучасному вигляді вони виникли на початку 70-х років в країнах південно-східного азіатського регіону. Ці країни називають “азіатськими тиграми” за їх стримкий економічний стрибок за рахунок досягнення великих темпів озвитку.  Але не слід приписувати винахід вільних економічни зон  ХХ століттю, адже першу згадку про вільну економічну зону можна віднести до далекої сивини, коли вона існувала у вигляді портів з територіями, які приєднались до них.   Тут віз і вивіз товарів здійснювався без сплати мита (острів Делос у Стародавній Греції). Це був центр світової торгівлі. Згодом “порто –франко”* виникли на узбережжі Середземномор’я в  кінці XVI ст .

В 1595 році – італійське місто Генуя проголосила статус вільного порту.

В дореволюційній Росії з 1817 року місто Одеса мало пільговий режим порто-франко.

Зараз у світі існує величезна кількість модифікацій вільних економічних зон (ВЕЗ) . Це “зони вільної торгівлі”, “зони спільного підприємництва”, “вільні митні території”, “експертні зони”, “зони переробки експертних товарів”, “промислово-торгівельні зони”, “експертно-виробничі зони”, “безмитні зони”, “вільні зовнішньоторгівельні зони”, “вільні промислові зони”, “вільні банківські зони”, “особливі економічні зони”, “ особливі економічні зони”, “ зони економічного та науково технічного розвитку” та інші.

Експерти ООН характеризують ВЕЗ як обмежені промислові райони, що являють собою частину території країни з безоплатними митними та торгівльними режимами, де іноземні фірми, котрі виробляють продукію головним чином на експорт, користуються деякими податковими і фінансовими пільгами.

ВЕЗ існують в країна і на територіях практично вісіх частин світу і континентах.

Найбільша кількість ВЕЗ дислокована у розвинутих капіталістичних країнах, хоча останнім десятиліттям значне їх зростання відмічене і в країнах, що розвиваються. А загальновизнаним лідером у цьому плані є Сполучені Штати Америки.

     За оцінками експертів, через ВЕЗ здійснюється близько 8 відсотків світової торгівлі. Разом з тим, з чисельних форм залучення зарубіжних інвестицій на ВЕЗ усіх модифікацій припадає менше як 0,5 відсотка загальної суми міжнародних капіталовкладень.

З 1959 року, коли в районі  аеропорта Шеннон ірландській уряд вирішив створити вільтну економічну зону вільного міжнародного підприємництва, почався масовий розвиток сучасних ВЕЗ у всьому світі. Початок  60-х років знаменує собою перетворення ВЕЗ у торгівельно-промислові та технологічні, що було викликано інтернаціоналізацією виробництва і обмін з урахуванням багатоманітності форм виробничо- технічної кооперації.

На відміну від переважно експортної орієнтації ВЕЗ у світовій практиці, у країнах Східної Європи вони отримали експортно- імпортне спрямування.

ВЕЗ другого покоління (початок 80-х років), що з’явилися, зокрема, в Бангладеш і Пакистані, зразу ж зазнали гострої конкуренції з боку вже існуючих побратимів.

В загальному і цілому міжнародна практика створення ВЕЗ визначалося і визначається  кількома факторами :

· Міжнародним розподілом праці, станом світової економіки;

· Структурою і ступенем розвинутості прмислового виробництва, рівнем забезпеченості країни природними ресурсами і робочою силою;

· Бажанням залучити іноземний капітал і , відповідно, наявністю для цього системи економічних стимулів;

· Розташуванням, оснащеністю транспортними артеріями, упорядкованим житловим фондом і ринковою інфраструктурою, характером адміністративних структур конкретних територій.

Як показує світовий досвід, вже складався досить широкий спектр форм вільних економічних зон. Загальними є критерії віднесення територіальних утворень до різних типів зон, класифікація яких враховує:

· місце розташування зон відповідно до географії розмішення щодо державного кордону: внутрішні (у внутрішніх районах країнах) і зовнішні (безпосередньо біля державного кордону)

· характер об’єктів зонування: локальні (точкові), створенні на основі невеликих територій окремих підприємств, транспортних вузлів; комплексні – значні за розмірами територіальні  утворення, адміністративно- територіальні одиниці, які виконують різноманітні функції.

· взаємовідносини з національною економікою приймаючої країни: інтеграційні у механізмі яких закладено принцип тісної взаємодії з суб’єктами господарської діяльності поза зоною і розвиток горизонтальних зв’язків; анклавні.

Є два основних концептуальних підхода до створення ВЕЗ: територіальний – ВЕЗ функціонує як конкретно означена територія, на яку поширюється певний режим; режимний – введення особливого режиму , який надає переваги визначеним фірмам, що розтащовані в будь-якій  місцевості країни, якщо вони відповідають певним крітеріям.

Отже, створення вільних економічних зон є дуже тривала і кропітка робота, адже перш ніж створити зону слід враховати багато факторів.

 Вільні  економічні зони у СНД. У Російській федерації  у середині 1990 року була прийнята постанова  “Про створення зон вільного підприємництва”, згідно з якою такими зонами були оголошені Санкт-Петербург, Калінінградська область, Виборг, Приморський  край, Читинська та Сахалінська області. Було також вирішено узагальнити і винести на орозгляд наступних сесій пропозицій інших регіонів про перехід до статусу вільних економічних зон.. Нагадаємо, що крім вищезгаданих, статус вільних економічних зон було надано також Калінінграду, Кемеровській, Новгородській, бурятській областям, Алтайському краю, Єврейській автономній області та Зеленограду.

За данними Держкомстату Росії, загальна площа усіх 13 вільних економічних зон на території Федерації становить 1,2 мільйона квадратних кілометрів. На цій території проживає близько 18 мільйонів чоловік, тобто 12 відсотків населення.

Участь іноземного капіталу в статутному фонді спільних підприємств розташованих у вільних економічних зонах, перевищує 60 відсотків, тоді як у середньому по Російській Федерації ця частка – 40 відсотків. Ефективність експорту продукції, виробленої спільними підприємствами у вільних економічних зонах, вища за ефективність усього російського експорту на 20 відсотків.

Казахстан практично першим з колишніх республік СРСР прийняв закон “Про вільні економічні зони в Казахстанській РСР”, що регламентує загальні правові та економічні основи організації та функціонування вільних економічних зон, а також регулює відносини господарських суб’єктів, які діють на территорії зони, з державними та іншими органами Казахстану. У постанові про введення в дію даного закону було схвалено пропозиції Мангістаутською, Гур’ївською та Джезказганською областей про створення на їхніх територіях вільних економічних зон. Передбачається створення ВЕЗ також у Східно –Казахстанській області, Приураллі, Караганді, Жайремі.

Прийнятий закон супроводжує пакет нормативних актів, що забезпечують його діяльність. У той же час цей закон передбачає поетапний характер створення у Казахстані ВЕЗ. На першому етапі отримає розвиток спільне використання природних ресурсів на території Казахстану, на другому – передбачається створення могутньої обороної промислової бази з урахуванням останніх технічних та технологічних досягнень, світового досвіду розвитку менеджмента.

Створення ВЕЗ у державах СНД вимагає комплексного вирішення юридичних, валютно-фінансових, економічних, організаційно-технічних, кадрових проблем. Проте у вічному питанні: “Бути чи не бути?” відповідь може і повинна бути позитивною, оскільки розвиток національних спеціальних економічних зон в усьму розмаїтті їх конкретного виявлення сприятиме прискореному освоєнню виробництва високоякісних товарів для внутрішнього і зовнішнього ринків, впровадженню сучасних методів управліннявиробництвом і нових технологій, росту економічного потенціалу окремих регіонів, збільшенню валютних натходжень, реалізації важливих соціальних пограм, подальщій інтеграції у світову економіку.

У свою чергу іноземні контагенти повинні мати чітку інформацію про розміри прибутку на вкладений капітал, види і розміри податків, порядок трансфера валюти за кордон, про рівень заробітків громадян держав СНД, вартість землі, що йде під будівництво об’єктів, і найголовніше – бути впевниним у стабільності політики щодо ВЕЗ на території даної держави.

Зрозуміло, мало проголосити ідею створеннят ВЕЗ, затвердити те чи інше (нехай навіть добре опрацьоване) положення, скласти протоколи про наміри із зарубіжними спаринг-партнерами, дотриміватися законодавчих і нормативних актів. Дуже важливо надати справжній імпульс не так ідеальному, як передусім – матеріальному наповненню вирішення цієї багатограної проблеми. Інакше ми в черговий раз опинимось у скрутній ситуації. Необхідно постійно пам’ятати, що справжню ВЕЗ, покликану виконувати своє функціональне призначення у відповідності зїї спеціалізацією, не створити без такої прози життя, як задоволення елементарних потреб у “хлібі нашому насущому”, забезпечення нормальних умов (на рівні світових стандартів) для праці і відпочинку залучених робочих і спціалістів, підприємців, а також без наявності хочаб середнього рівня транспортних артерій. Без усього цього казка про Ельдорадо залишається нездійсненою мрією.

 

В Україні також створена  відповідна правова база для функціонування спеціаьних економічних зон. 13 жовтня  1992 року прийнято  Закон України “Про загальні положення стволрення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”. Відповідно до цього закону  спеціальна (вільна) економічна зона – це частина території України, на якій встановлюється та діє спеціальний правовий режим економічної діяльності України. На території ВЕЗ вводяться пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних та фізичних осіб.

Ціллю створення ВЕЗ є:

· залучення іноземних інвестицій та сприяння їм;

· активізація спільної з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;

· залучення та впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку;

· поліпшення використання природних соціально-економічних ресурсів України.

У 1994 році Кабміном затвержена концепція створення ВЕЗ в Укураїні. А в 1998 році прийнято ряд законодавчих актів про юридичне закріплення формування ВЕЗ в Україні.

У свій час понад сто інофірм висловити готовність брати участь у реалізації проекту створення на основі міжнародного торгово –промислового комплексу Одеської ВЕЗ.

Ініціатива створення на території області вільної економічної зони виходила від Одеського облвиконкому. Спонукальним мотивом при цьому виступало перш за все зручне географічне положення, багатий досвід зовнішньоекономічних зв’язків, включаючи традиційний товарообіг, розвиток прямих контактів між одеськими та іноземними підприємствами, наявність у місті спільних підприємств і зовнішньоторгівельних фірм, кваліфікованих трудових ресурсів.

Концепція створення ВЕЗ передбачає у перспективі введення власної валюти, заборону на вивезення товарів.

У відповідності з рішенням 10-ї сесії Феодосівської міської Ради народних депутатів з 1 січня 1992 року місто Феодосія оголошене відкритим для відвідування іноземними громадяними і ведення ними підприємницької діяльності. Прагнення депутатів продиктовано бажанням створити умови для встановлення зовнішньоекономічних зв’язків перетворення Феодосії у центр міжнародного туризму. Разом з тим  місцеві влади звернулися до  Верховної Ради України з проханням про надання  Феодосії статусу порто-франко, що передбачає безмитну торгівлю, на десять років.

Як показує закордонний досвід необхідними умовами для створення ВЕЗ повинні бути:

- політична стабільністьв країні та регіоні;

- стабільна та повна законодавча база;

- сприятлеві природно-географічні умови;

- розвиток інфраструктури зв’язку, енергетики, соціальних умов;

- розвиток комунальної інфраструктури обслуговування ВЕЗ;

- спроможність створення кадрового контингенту від керівництва до обслуговуючого персоналу.

Формування нової державної регіональної політики – одна із ключових і системних проблем, не приступивши до розв’язання якої українське суспільство не отримає подальшого просування по шляху реформ. Необхідність змін у державній регіональній політиці диктується кардинальними змінами у структурі власності, впровадженням нових форм господарювання, новими правовими відносинами між суб’єктами суспільних процесів, у тому числі на регіональному рівні. В останні роки інструментом державної політики щодо підтримки регіонального розвитку стало створення вільних (спеціальних) економічних зон, що спрямоване на сприяння зростанню зовнішньоторгівельного обороту, облаштуванню транспортних коридорів, що проходять через Україну.

 

 

 

Питання для роздумів і самоперевірки

 

1. Цілі та задачі регіональної політики.

2. Яка мета створення вільних економічних зон в Україні?

3. Назвіть основні умови створення ВЕЗ?

4. Поясність чому деякі азіатські країни мають назву “азіатські тигри”.

5. Що таке порто-франко?

 

Тести

1. Хто визначив сутність і характер регіоналізації на рівні однієї держави?

a) К. Тербер;

b) В. Заславський;

c) Л. Снайдер.

 

2. Коли Верховна Рада України прийняла Закон “Про загальні основи      створення та функціонуваня спеціальних (вільних) економічних зон”?

a) Жовтень 1992р.;

b) Квітень 1991р.;

c) Січень 1993р.

 

3. Що було прийнято Європейським парламентом в листопаді 1988      року?

a) Закон “Про ВЕЗ”;

b) Закон “Про зону вільного економічної торгівлі”;

c) “Хартія Регіоналізму”.

 

 

Теми рефератів:

1. Історія виникнення розвитку та функціонування ВЕЗ

2. Здійснення регіональної політики в Україні на сучасному етапі

3. Сутність, завдання та функції ВЕЗ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЛОВНИК

 

1. Регіон – походить з лат. “regio” – край, область. Воно використовується для означення специфіки (природної, економічної, політичної і т.д.) певної індивідуальної територіальної одиниці.

 

2. Регіональна політика – сукупність заходів, спрямованих на оздоровлення природного середовища та стимулювання ефективного соціально-економічного розвитку регіонів, раціональне використання їх ресурсних потенціалів і пріоритетів, забезпечення сприятливих умов життєдіяльності населення, вдосконалення територіальної організації  суспільства.

 

 

3. Регіоналізм – розгляд та вирішення економічних, соціальних, політичних та ін. проблем у відповідності з інтересами споживачів того чи ін. регіону.

 

4. Екистична політика – політика ефективного використання території конкретного регіону шляхом оптимального розміщення підприємств, комунікацій і місць розселення з урахуванням природних, економічних, архітектурно-будівних і інженерно-технічних факторів і умов.

 

 

5. Демографічна політика - політика активного втручання держави як в природній, так і механічний рух населення з метою досягнення специфічних для регіонів цілей).

 

6. Економічна політика – політика, пов’язана з пом’якшенням регіональних економічних диспропорцій, а в деяких випадках – і з досягненням регіональної економічної рівноваги.

 

 

7. Соціальна політика - сюди входять процеси і форми організації життя людей і суспільного виробництва з точки зору умов праці, побуту і відпочинку людини і розвитку особистості взагалі.

 

8. Порто-франко – частина території, на якій товари розглядають як об’єкти, що знаходяться поза межами національної митної системи, і тому не мають проходити обов’язковий митний контороль та оподаткування.

 

 

9. ВЕЗ - обмежені промислові райони, що являють собою частину території країни з безоплатними митними та торгівльними режимами, де іноземні фірми, котрі виробляють продукію головним чином на експорт, користуються деякими податковими і фінансовими пільгами.

 

10. Анклав – територія або частина території держави, яка оточена з усіх боків територією іншої держави.

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бистряков І. Регіоналізація як фактор стабілізації національного господарства // Економічний часопис. – 2000. - №9. – с.39-42.

2. Гладкий Ю.Н., Чистобаев А.И. Основы региональной политики: Учеб. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 1998. – 659с.

3. Добронравова Е. Свободные?… Економические? Зоны! // Галинські контракти. – 2000. - №4. – с.8-9.

4. Ибрагимов А. Региональная политика развивающихся стран. – Баку: ЭЛМ, 1992. – 320с.

5. Єпіфанов А.О., Сало І.В. Регіональна економіка: Навч. посібник. – 2-ге вид., К.: Наук. думка, 2000. – 340с.

6. Крисанов Д. Регіональна політика: проблеми та механізми здійснення // Економіка України. – 1998. - №11. – с.94-95.

7. Злупко С. Регіональна політика України: наукові основи, методи, механізми // Економіка України. – 1998. - №9. – с.93-95.

8. Литвин В. Випробування незалежністю // Голос України. – 2002. - №154. – с.2-5.

9. Ковалинин П. Напрямки розвитку та вдосконалення вільних економічних зон // Економіст. – 2001. - №11. – с.54-57.

10. Мандибура В. Вільні економічні зони в Україні // Політика і час. – 1997. - №8. – с.29-35.

11. Пила В., Чмир О. Підсумки і перспективи створення СЕЗ в Україні // Економіка України. – 1999. - №8. – с.26-34. 

12. Пила В. та ін. Про перспективи спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку в Україні // Економіка України. – 2002. - №4. – с.11-16.

13. Обметка С. Н. Специальные економические зоны // Баланс. – 2001. - №41. – с.35-40.

14. Роговий В. Актуальні питання розвитку територій з особливим статусом в Україні // Економіка України. – 2000. - №11. – с.4-13.  

15. Романюк С. Державна регіональна політика: наслідки та необхідні зміни // Конференція “Регіони та центри: шляхи до гармонізації інтересів” – 2000. – 22-23 червня. – с.15-21.

16. Теоретические проблемы региональной политики и региональное реформирование: Актуал. проблемы регионального реформирования (Кн.3). – СПб.: Петрополис, 1994.

17. Філіпенко А. Про концепцію державної регіональної політики // Конференція “Регіони та центри: шляхи до гармонізації інтересів” – 2000. – 22-23 червня. – с.6-10.

 


 

Наверх страницы

Внимание! Не забудьте ознакомиться с остальными документами данного пользователя!

Соседние файлы в текущем каталоге:

На сайте уже 21970 файлов общим размером 9.9 ГБ.

Наш сайт представляет собой Сервис, где студенты самых различных специальностей могут делиться своей учебой. Для удобства организован онлайн просмотр содержимого самых разных форматов файлов с возможностью их скачивания. У нас можно найти курсовые и лабораторные работы, дипломные работы и диссертации, лекции и шпаргалки, учебники, чертежи, инструкции, пособия и методички - можно найти любые учебные материалы. Наш полезный сервис предназначен прежде всего для помощи студентам в учёбе, ведь разобраться с любым предметом всегда быстрее когда можно посмотреть примеры, ознакомится более углубленно по той или иной теме. Все материалы на сайте представлены для ознакомления и загружены самими пользователями. Учитесь с нами, учитесь на пятерки и становитесь самыми грамотными специалистами своей профессии.

Не нашли нужный документ? Воспользуйтесь поиском по содержимому всех файлов сайта:



Каждый день, проснувшись по утру, заходи на obmendoc.ru

Товарищ, не ленись - делись файлами и новому учись!

Яндекс.Метрика