prepod

Путь к Файлу: /Гуманітарний Університет / Ватикан Реферат.doc

Ознакомиться или скачать весь учебный материал данного пользователя
Скачиваний:   0
Пользователь:   prepod
Добавлен:   11.04.2015
Размер:   132.5 КБ
СКАЧАТЬ

 

План

 

Вступ

 

1. Політичний вплив папства кінця ХІХ –  80-х рр. ХХ століття.

1.1. Політика папства за часів Лева ІІІ – Бенедикта XV

          (1878 – 1922 рр.)………………………………………………………………2

1.2. Ватикан і фашизм. Утворення держави Ватикан……………………………..4

1.3. Антикомуністична  спрямованість політики Ватикану.

       Другий    Ватиканський Собор 1962  - 1965 рр. ……………………………..11

1.4. Крах колоніальної системи та місіонерська політика Ватикану……………13

 

2. Політика Ватикану у 80-і рр. ХХ століття – на початку ХХІ століття.

2.1. Політичні вибори у світлі соціальної науки сучасної                                  католицької церкви……………………………………………………………18

2.2. Католицька церква в Україні. Ретроспектива та сучасні погляди                       на політику і вибори…………………………………………………………...21

2.3. Політична роль сучасного Ватикану………………………………………….23

 

Висновки

 

Список використаної літератури…………………………………………………………27

 

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Політичний вплив папства  кінця ХІХ – 80 роки  ХХ століття

 

 

1.1. Політика папства за часів Льва ІІІ – Бенедикта XV

(1878 – 1922 рр.)

 

 

Після об’єднання Італії і приєднання до неї Риму (1870) був покладений кінець світській владі Папи Римського. Лев XIII намагався пристосувати свій курс до умов тогочасного політичного ладу. Папа був прихильником самої активної участі католиків у політичному житті. Він допускав можливість співробітництва з парламентськими і навіть республіканськими режимами за умови, щоб, як відзначалося в енцикліці  “Лібертас” (“Воля”) від 20 липня 1888 р., “не були порушені нічиї права і головним чином щоб були враховані інтереси церкви”. Він заохочував створення католицьких профспілок, що виступали з позицій класового співробітництва, і різного роду світських клерикальних організацій.[1]

Головною задачею католицької церкви Лев XIII вважав боротьбу з соціалізмом. У 1891 р., коли Італія була охоплена масовим страйковим рухом, Лев XIII опублікував енцикліку «Рерум новарум» («Про нові речі»), що вважається одним з основних програмних документів католицької церкви в області соціальної політики. Енцикліка починається з осуду соціалізму, що проголошується «фальшивими ліками» проти соціальних негараздів”. Перший параграф енцикліки прямо озаглавлений: «Соціалізм шкодить робітникам» 1

Енцикліка «Рерум новарум» з ентузіазмом була  сприйнята західними країнами, також вона стала ідеологією тогочасних розвинутих держав і основою проти бунтів незадоволених прошарків.

Після смерті Льва XIII на папський престол 4 серпня 1903 р. був обраний кардинал Джузеппе Мельчіор Сарто, що прийняв ім'я Пія X. Його Понтифікат тривав 11 років. У перші ж роки свого правління Пій X започаткував кілька акцій, спрямованих на упорядкування церковних справ. Він реформував курію — це церковний уряд, що неймовірно збільшився після ліквідації папської держави.

Хоча Пій X не мав пристрасті до політики і дипломатії, йому проте довелося мати справу з політичними і дипломатичними проблемами, стосовно яких він повинний був зайняти визначену позицію, виробити політичну лінію церкви.

Так, Пій X продемонстрував, що церква готова встати на захист інтересів крупних власників і заможних прошарків, якщо їм загрожує небезпека. Коли в Росії в 1905 р. розпочалась революція Папа опублікував енцикліку «Полоніе популум» («Польський народ»), у якій призивав польських віруючих і католицьке духівництво надати підтримку царській владі. Він призивав їх уникати всілякого бунта, усіма силами «намагатися зберегти мир і справедливість».

З часів французької революції 1789 р. папський престол рішуче заперечував проти відділення церкви від держави. У XIX ст. Ватикан вів справжню війну проти латиноамериканських держав — Мексики, Еквадору, Венесуели, Бразилії, уряди яких виступали за відділення церкви від держави. Папство наполягало на праві церкви контролювати не тільки систему актів цивільного стану, але і систему освіти, здійснювати духовну цензуру, одержувати урядові субсидії, не платити податки і користатися також і  іншими привілеями.

Пій X у ряді енциклік рішуче засудив прийнятий у  Франції в 1905 р. закон про відділення церкви від держави. Папа призвав французьких католиків і духовенство не підкорятися владі. У спішному порядку Ватикан прилічив Жанну д'Арк, спалену в 1431 р. за рішенням інквізиційного трибуналу, до лику блаженних. Пій X використовував цю обставину для мобілізації французьких прихильників Ватикану проти уряду. Папа сподівався, що йому удасться змусити уряд Франції відмовити від антиклерикального курсу.

20 серпня 1914 р. перший папа XX в. помер, а 3 вересня на папський престол конклав обрав маркіза Джакомо Делла Кьєзу, що прийняв ім'я Бенедикта XV. Він був досвідченим  політиком і зумів у складних умовах світової війни і післявоєнного часу якщо не збільшити авторитет і вплив католицької церкви, то, у всякому разі, зберегти їх на колишньому рівні. Співчуваючи центральноєвропейським державам, Бенедикт XV дотримувався формального нейтралітету, що після І Світової війни принесло йому визначені дивіденди, породило легенду про нього як про «апостола миру».1

Лютнева революція в Росії була зустрінута у Ватикані зі змішаними почуттями. З одного боку, там розраховували, що з падінням царату ослабне зв'язок православ'я з урядом і це дозволить розширити на території Росії вплив католицької церкви. З іншого боку — побоювалися, що революція прийме згодом більш радикальний характер, потягне за собою інші народи і нанесе церкві такої ж, якщо не більший, утрата, як ніколи французька революція.

Події в Росії спонукали Бенедикта XV створити 1 травня 1917 р. особливу конгрегацію по справах східних церков, що повинна була домагатися підпорядкування католицизму всіх християнських церков на Близькому Сході, на Балканах, в Африці, а також російської православної церкви. Відповідні кадри для цієї роботи повинен був готувати заснований папою Інститут східних досліджень, у число учнів якого дозволили приймати і православних.

Дуже активно виявив себе Бенедикт XV на місіонерському поприщі. Після першої світової війни конгрегація пропаганди віри стала посилено розширювати свою діяльність в Азії, на Близькому Сході, в Африці. Папа призивав місіонерів дотримуватись в першу чергу інтересів церкви, а не своїх урядів, виховувати кадри духовенства місцевого походження, ставитися з великою повагою до національних культур і звичаїв. Така орієнтація покликана була зміцнити авторитет католицького місіонерства серед місцевого населення і тим самим зробити його діяльність ще більш корисної для колонізаторів.

22 січня 1922 р. Бенедикт XV помер. 6 лютого 1922 р. папою був обраний архієпископ Мілану кардинал Акіллє Ратті, що прийняв ім'я Пія XI.

 

 

1.2. Ватикан і фашизм. Утворення держави Ватикан

 

 

 

Пій XI був закоренілим противником комуністичних рухів. На його думку, тільки «сильна» влада може успішно боротися з більшовизмом. Муссоліні, з погляду папи, уособлював саме такий ідеал державного діяча. Пій XI був упевнений, що з приходом до влади фашистів йому удасться домогтися примирення з італійською державою, тому папа вітав передачу влади Муссоліні.

Муссоліні у свою чергу робив усе можливе, щоб завоювати довіру папи й ієрархів католицької церкви і через них заручитися в парламенті підтримкою католицької Народної партії.

11 лютого 1929 р. між Ватиканом і урядом Італії були підписані Латеранські угоди. Кардинал Гаспаррі представляв папу, Муссоліні — короля Італії. Акт підписання відбувався не у Ватикані, а в Латеранському палаці. Звідси і назва документу. У результаті заключення Латеранського договору на політичній карті світу з'явилася нова держава — держава-місто Ватикан площею в 44 гектара. Таким чином, була відновлена світська влада папи (правда, у незначних масштабах). Отримали права екстериторіальності заміська папська резиденція Кастель Гандольфо і 20 палаців на території Риму. У договір входив також конкордат, що регулював відносини між церквою і державою в Італії. Відповідно до конкордату Ватикан одержав право розпоряджатися за своїм розсудом італійським духівництвом. Санкції церковного суду, у тому числі відлучення, позбавлення сану й інші канонічні покарання, зобов'язували італійські влади позбавляти карних і цивільних прав.

Велике значення для Ватикану мало і фінансове врегулювання претензій папства до Італії. Муссоліні виплатив папі як компенсацію за нанесений ніколи Ватикану італійською державою матеріальний збиток величезну суму в 1750 млн. лір, чи 90 млн. доларів за тодішнім курсом. Керівники фінансів Ватикану, діючи за вказівками Пія XI, використовували отриманні  доходи головним чином для захоплення нових позицій у фінансовому світі, але частина капіталу була також інвестована в промислові підприємства.

Була складена навіть і свого роду конституція, у якій указувалося, зокрема, що ватиканське підданство не спадкове, а в кожнім окремому випадку надається особисто папою. Піддані Ватикану не платять податків, не несуть військової служби, але зате зобов'язані відвідувати всі богослужіння і дотримувати всі церковні ритуали. Створив Ватикан власні збройні сили, що складаються з дворянської гвардії, швейцарської гвардії і жандармерії. Вони охороняють ватиканські палаци, несуть вартову службу у входів у Ватикан, супроводжують машину папи в його поїздках, зустрічають і проводжають іменитих гостей і дипломатів.

Таким чином, Ватикан це держава в державі. Вона має правлячого государя, двір, дипломатичні представництва.

У своєї соціальний енцикліці «Квадрагезімо анно» («У рік сороковий»), опублікованої в 1931 р. у зв'язку з 40-річчям «Рерум новарум» Льва XIII, папа ще раз піддав анафемі соціалізм, комунізм і рекомендував установити мирну систему взаємодії трудівників і власників.

14 березня вийшла енцикліка німецькою мовою «Міт бреннендер Зорге» («З полум’яною турботою»), у якій давався аналіз положення католицької церкви в Німеччині і її взаєминах з нацистським урядом. Деякі католицькі автори називають її антинацистською енциклікою. Енцикліка «Дівіні редемпторіс» («Божественна спокута»), опублікована п’ятьма днями пізніше  мала  підзаголовок «Про атеїстичний комунізм». Вона відрізнялася антикомуністичною спрямованістю: комунізм у ній віддавався анафемі, а віруючим заборонялося звертатися до комуністичних ідей. 

Пій XI негативно відносився до експансіоністських планів Гітлера. У міру того як гітлерівська військова машина набирала силу, Пій XI усе наполегливіше шукав зближення з Францією й іншими західними демократіями, які у свою чергу прагнули  заручатися підтримкою Ватикану в їхніх відносинах з Гітлером.

Преса пророкувала неминучі зіткнення між Ватиканом і Гітлером, але нічого подібного не відбулося.

12 березня 1939 р. на папський престол був обраний статс-секретар Пія XI Еудженіо Пачеллі, що прийняв ім'я Пія XII. Світ стояв на порозі війни.

Новий світовий конфлікт  пророкував важкі випробування і для церкви.

Керуючи зовнішньою політикою Ватикану при Пії XI, Пачеллі зарекомендував себе вмілим політиком і дипломатом. Тому всі «сильні світу цього» вважали, що в потрібний момент зможуть знайти з ним спільну мову, заручитися його підтримкою.2

Зійшовши на папський престол, Еудженіо Пачеллі дійсно залишався в основному дипломатом. У центрі його уваги завжди стояли питання світової політики.  У перший рік свого понтифікату Пий XII дійсно прагнув запобігти вибуху війни в Європі, домогтися миру між капіталістичними державами.

У 1941 р. Гітлер, Муссоліні і їхні союзники розв'язали війну проти Радянського Союзу. Окупована Європа була покрита концтаборами, у яких загинуло понад 10 млн. чоловік, серед яких було чимало і віруючих католиків, а також священиків-антифашистів. Пій XII продовжував мовчати.

Поява на післявоєнній політичній арені впливових демохристиянських угруповань, що черпали ідеологічне натхнення в католицьких доктринах, верховним охоронцем і тлумачем яких виступав Ватикан, надала Пієві XII в міжнародних справах політичної ваги і впливу, про які він до війни навіть і не мріяв. Ватикан почав справляти помітний вплив на хід політичних подій. З ним були змушені рахуватися правлячі кола не тільки Західної Європи, а й Сполучених Штатів, зацікавлені у зміцненні свого впливу в Європі. 1

В роки «холодної війни» Ватикан оголосив декрет конгрегації священної канцелярії (інквізиції) від 13 липня 1949 р., що відлучав від церкви віруючих за прийняття комуністичного вчення і його пропаганду, за членство в компартії, співробітництво з нею, за читання і поширення її преси.

 Ватикан прийняв рішення відкрити секретні архіви, у яких зберігаються документи передвоєнного періоду. У такий спосіб церква має намір зняти всі підозри з Папи Римського Пія XII, якого обвинувачують в антисемітизмі і проведенні профашистської політики, передає агентство Reuters.

Зокрема, Пачеллі обвинувачують у підписанні конкордату з Німеччиною в 1933 році. Гітлер тоді заявив, що Ватикан визнав нацистську Німеччину. У свою чергу, Пачеллі назвав договір свідченням того, що нацисти мають намір поважати закони церкви1. ( http://lenta.ru/world/2003/02/13/vatican/)  Делегація прибула у Ватикан, щоб обговорити репресивну політику Третього рейха у відношенні не тільки до католиків, але і євреїв. 2

Звіт німецьких архіпастирів про цю зустріч був обнародуваний у лютому 2003 року. Звичайно, осуду піддався й антисемітизм, однак багато хто дотепер дорікає Пія XI, а ще більше - Пія XII у тому, що вони не виступили проти винищування євреїв. Існує думка, що політика Ватикану по цьому питанню відрізнялася пасивністю і малодушністю. 2

Насправді ж Католицька Церква зовсім не була байдужої до трагедії євреїв. Проте рішучих дій Ватикан дозволити собі не міг, оскільки прагнув укласти конкордат із Третім рейхом. Це зовсім не означало згоди з нацистською політикою. Навпроти, Католицька Церква завжди намагається укладати конкордати саме з тими режимами, що представляють для неї загрозу. Однак Гітлер витлумачив усе по-своєму і 14 липня 1933 року, через тиждень після підписання конкордату, заявив у рейхстазі, що цей документ "надає особливого значення боротьбі з міжнародним єврейством". 2

Після того як католицький єпископат Нідерландів виступив проти масової депортації євреїв, що готувалася, окупаційні влади відправили в Освенцім біля ста євреїв-католиків. З цього стає зрозуміло, чому Пій XII  мовчав з обережності: Ватикан і без того був добре обізнаний про масштаби гонінь проти євреїв. У "таємному архіві" зберігається анонімний документ 1943 року, присланий швидше за все з берлінської нунціатури. У ньому говориться про чотири мільйони євреїв, убитих у Польщі і про концтабори поблизу Любліна (Треблінка) і Брест-Литовська

Звичайно, документи з "таємного архіву" спростовують багато обвинувачень на адресу Ватикану, але вони не дають остаточної відповіді на питання, чому Пій XI і Пій XII так і не засудили геноцид євреїв при Гітлері.

Церква вважає, що Пий XII не вступив у конфлікт із фашистами, побоюючись репресій стосовно католиків, що жили в Німеччині й в окупованих країнах. "Ми ніколи не довідаємося, що сталося б, якби він виступив відкрито. Він був дипломатом, а не пророком", - говорить отець П’єр Бле, головний фахівець Ватикану по історії Другої світової війни.

Папа Іоанн Павло II назвав Пія XII "великим Папою" і заявив, що документи спростують усі несправедливі звинувачення12.

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Антикомуністична спрямованість політики Ватикану.

Другий Ватиканський Собор 1962 – 1965 рр.

 

 

 

 

Іоанн XXIII, очевидно, вирішив нічого не змінювати в політичному курсі Ватикану. 25 березня 1959 р. конгрегація священної канцелярії опублікувала декрет, що знову забороняв католикам контактувати з марксистами, голосувати за  комуністів чи осіб, що співробітничають з ними.

Енцикліка «Матер ет магістра» найдовша в історії церкви, в ній 25 тис. слів. Він відзначає зростання участі громадян у керівництві державними справами та дедалі більшу роль держави в управлінні економікою, у розв'язанні соціальних проблем сучасності. Іоанн XXIII не залишає також без уваги занепад колоніалізму та виникнення нових держав, появу ряду міжнародних організацій.

Другою важливою особливістю енцикліки було те, що в ній, на відміну від подібного роду документів доби Пія XIІ, не було прямих випадів проти комунізму.         Зокрема, енцикліка не містила засудження Кубинської революції. Більше того, енцикліка, щоправда з застереженнями, дозволяла католикам «вступати у відносини з особами, що мають інші погляди на життя». Під такими особами малися на увазі комуністи, контакти з якими з 1949 р. заборонялися католикам під загрозою відлучення. Дозволяючи тепер ці контакти, вона закликала віруючих бути пильними, не вступати в розлад з самими собою, ніколи не йти на компроміс щодо релігії та моралі.

25 січня 1959 р. папа оголосив про своє рішення скликати найближчим часом всесвітній собор.

В залежності від політичної кон'юнктури Римська церква проповідувала "союз трону і вівтаря" у європейських монархіях, а у швейцарських  кантонах чи у Північної Америке була цілком на стороні демократії. Німецький соціолог К.Шмитт ставив у заслугу Ватикану те, що він виступив "тактичним союзником соціалізму, що рядові ка-толики вважали виплодком пекла", і "у той час, як усе ще бачили в більшовиках банду злочинців, католики уже вели з ними ділові переговори".

     Другий Ватиканський собор був створений для оновлення католицької церкви та пристосування її  до змінившихся світових умов. Ватикан засудив гонку озброєнь, виступав за вирішення політичних конфліктів мирним шляхом, а також визнавав можливим співпрацю з країнами соцтабору.

Сьогодні можна стверджувати що, приймаючи на озброєння нову стратегію, у тому числі стосовно "Церкви-сестри", Ватикан діяв не як Церква, а як суб'єкт світової політики. Нова стратегія, будучи інструментом міжнародно-політичної боротьби, полягала в заміні моделі конфронтації "Захід-Схід" моделлю втягування Сходу в діалог на ціннісному і політичному полі Заходу.1

 

 

1.4. Крах колоніальної системи та місіонерська

 політика Ватикану

 

Найбільшого розвитку місіонерство набуло у  часи   геополітичних   експансій великих держав,  сприяючи створенню й зміцненню колоніальних імперій.1    

Розквіт місіонерства в Католицькій церкві пов'язаний головним чином з християнізацією "варварських" держав Європи, хрестовими походами, колонізацією в XVI ст. Африки та Америки, а також з діяльністю католицьких чернечих орденів у XVII ст. в Японії, Індії та Китаї.  Католицькі місіонери з найпотужніших чернечих орденів (францисканці, капуцини, кармеліти, єзуїти, лазаристи) енергійно діяли також в азіатській Туреччині, Сирії, Месопотамії, Персії та на Аравійському півострові.

Початок місіонерської діяльності єзуїтів в Японії під керівництвом Франциска Ксаверія був також досить успішним.

Православний Схід, дійсно, є самою головною ділянкою на римсько-католицькому місіонерському фронті. Тому одночасно з великою наснагою, що спостерігається в області місіонерської діяльності, початої в минулому столітті при папі Григорії XVI (1831—1846), особлива увага приділяється і «звертанню» православних. Особливо Пій XI вірив, що йому призначене Провидінням здійснити об'єднання Церков. Це була уніатська ідея цього Папи-місіонера, «Papa missionario», чи «Папа-об'єднувача».

Відомо, що в інтересах Ватикану на Сході під час першої світової війни перемога центральних держав була вигідніше, ніж перемога союзників. Бенедикт XV думав, що Німеччина й Австро-Угорщина забезпечать тріумф римо-католицтва над Православ'ям. Розрив зносин між Ватиканом і французьким урядом, унаслідок проведеного закону відділення Церкви від держави (1904—1905), зблизив Ватикан з Німеччиною. Перемога союзних держав — Франції, Англії і Росії, до яких приєдналася Італія, що знаходилася в натягнутих відносинах з Ватиканом, і «схизматична» Румунія — означала для папи перемогу Православ'я за допомогою Росії, перемогу англіканства за допомогою Англії і перемогу антиклерикалізму за допомогою Франції. Усі ці сили були ворожі римо-католицтву.

Але коли революція в Росії привела до падіння царату і до зміни політичного режиму (1917) в Ватикані розраховували, що одночасно з царатом, політичним заступником Православ'я, зникла зі шляху найважливіша перешкода до об'єднання Церков. Бенедикт XV почав тоді дуже інтенсивну діяльність у цьому напрямку.

Щодо західних країн, то орден єзуїтів відігравав серйозну роль у світовій політиці. Єзуїти прагнули ставати духівниками королів, міністрів, феодальної знаті, примушуючи останніх усе частіше вдаватися до сповіді, яка, на їхню думку, була важливіша, ніж каяття. Єзуїтська інтерпретація сповіді не лише змушувала грішників каятися, а й відкривати свої наміри, радитися щодо майбутніх планів та прислухатися до порад свого духівника.

Останній період понтифікату Пія XII збігся з розвалом колоніальних імперій, утворенням нових незалежних держав в Азії й Африці, з піднесенням національно-визвольного руху в Латинській Америці. Зокрема Пій XII заснував Латиноамериканську єпископальну раду (РЄЛАМ). Папа закликав віруючих і церковників Латинської Америки боротися з чотирма «смертельними небезпеками», які начебто їм загрожують: марксизмом, протестантизмом, спіритизмом і секуляризмом (світським впливом на суспільне   життя).

За антикомунізм і підтримку курсу «холодної війни», який провадили тоді правлячі кола США, Пія XII називали «атлантичним папою». Це зовсім не означало, що він був маріонеткою Вашингтона. Його ставлення до США було складним. З одного боку, він вітав антикомуністичну орієнтацію правлячих кіл США, з другого — боявся впливу американського протестантизму, який мав у своєму розпорядженні фінансові ресурси і загрожував позиціям Ватикану не тільки в таких традиційних католицьких зонах, як Латинська Америка, але й у ряді країн Західної Європи. Хоча папа був не від того, щоб заручитися фінансовою підтримкою американської католицької ієрархії, він вважав церковників США потенційними модерністами, готовими поступитися інтегристськими принципами, піти на поступки протестантам.

З багатьох африканських країн, що завоювали незалежність, місіонерів вигнали  разом з колонізаторами. Щоб остаточно не втратити Африки, Ватикан був змушений спішно створювати церковну ієрархію з африканців, Папа Римський змушений був здійснити туди візити.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Політика Ватикану в кінці 80-х років ХХ століття –             на початку ХХІ століття

 

2.1. Політичні вибори і режими у світлі соціальної науки сучасної католицької церкви

 

Основу католицького розуміння природи державної влади становить відомий та спільний для всіх християн євангельський постулат, сформульований святим Павлом у листі до Римлян: "Нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, встановлені Богом" (І Рим. 13:1-6).

Ця засада згодом була розвинута соціальною наукою Католицької Церкви, котра набула офіційного статусу після 1891 року, коли Римський Папа Лев XIII оприлюднив енцикліку. Цим документом Апостольська Столиця вводила в обіг багато нових на той час думок про соціальні проблеми та шляхи їх розв'язання; в тому числі Святіший Отець поставив питання про об'єктивні причини існування держави як специфічної форми людської спільноти: "Недостатність власних сил, пізнана з досвіду, схиляє і спонукує людину до того, щоб вона поєднувалася з іншими і шукала у них допомоги. Св. Письмо говорить: "Двом ліпше, ніж одному; вони бо мають ліпшу користь із своєї праці. Бо як упадуть, один одного підніме. Горе ж одному, як упаде, і нема нікого, щоб його підвести" (Проповід. 4:9-10). Даючи волю цій вродженій схильності, людина стає членом державної спільноти; крім того, вона охоче з'єднується зі співгромадянами узами ще й інших об'єднань. Ціль, намічена державою, стосується всіх громадян, тому що нею є загальне благо, брати участь у якому мають право всі разом і кожний окремо, у відповідній пропорції. Звідси держава називається республікою, тому що поєднує людей для загального добра"1.

Церква в особі Римського Папи Івана Павла II проголосила в 1991 році, що "для забезпечення нормального розвитку людської діяльності, як духовної, так і матеріальної (оскільки важливими є обидві), необхідна здорова теорія Держави. Тому в одному з пунктів енцикліка представляє таку організацію суспільства, що ґрунтується на трьох владах - законодавчій, виконавчій і судовій, - в ті часи це було новим у вченні Церкви. Цей порядок відображає реалістичне бачення соціальної природи людини, котра вимагає відповідного законодавства для захисту загальної свободи. Тому бажано, щоб кожна влада була врівноважена іншою владою й іншими сферами компетенції, які б утримували її в належних межах. Саме в цьому полягає принцип "правової Держави", у якій найвищу владу мас закон, а не сваволя людей". 1

В сучасному світі, згідно з соціальною наукою Католицької Церкви, основним джерелом влади виступає народ. При цьому виникає велика проблема, оскільки народ одночасно є суб'єктом і об'єктом публічної влади. В таких умовах публічна влада (яка в політології зазвичай носить назву виконавчої) завжди має спокусу і певні можливості зловживати наданим їй народом правом примусу, а відтак деформувати суб'єктно-об'єктний статус народу як носія влади в напрямку порушення паритету і надання народові статусу об'єкта владних відносин. Тому Католицька Церква вважає: "Справжня демократія можлива тільки в правовій Державі і на базі виваженої концепції людської особистості. Вона вимагає виконання неодмінних умов, конче необхідних для опіки як над окремими індивідуумами через виховання й формування в дусі справжніх ідеалів, так і над "суб’єктністю" суспільства через створення структур для співучасті і спільної відповідальності". 1

Однак Католицька Церква нині, на відміну від попередніх століть, не бере на себе тягар сталого опікуна держави, що викликало свого часу необхідність створювати "етику для цезаря": "Не будучи ідеологією, християнська віра не вважає, що вона могла б відобразити у вигляді твердої схеми дуже неоднорідну суспільно-політичну дійсність, і визнає, що людське життя в історії реалізується різними способами, котрі в жодному випадку не є ідеальними. Отже, методом Церкви є повага до свободи за незмінного визнання трансцендентного достоїнства людської особистості".

Тому свою роль Ватикан вбачає не в диктаті, а у своєрідній корекції суспільно-політичних процесів: "Церква поважає справедливу автономію демократичного порядку і не має підстави для висловлювання згоди з тим чи іншим адміністративним або конституційним рішенням. Вклад у цей порядок Церкви полягає в такому розумінні достоїнства особистості, яке у всій повноті передає таємницю Сущого Слова". Отож стає очевидним, що політична спільнота і публічна влада засновані на людській природі, а тому належать до Богом даного устрою, хоча визначення правління і правителів залишається свободній волі громадян".

ВИБОРИ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОЇ НАУКИ ЦЕРКВИ

Шлях, яким здійснюються владні функції кожної людини як Божого творіння, в кожній країні зумовлюється конкретним культурним, суспільним, цивілізаційним досвідом кожної окремої територіальної спільноти. Однак у новітніх ідеях соціальної доктрини Церкви превалює думка, що в сучасних умовах саме демократія є найвдалішим способом втілення в суспільні відносини владних повноважень: "Церква належним чином оцінює демократію як систему, котра забезпечує участь громадян у політичних рішеннях і гарантує їм можливість обирати і контролювати власні уряди, а також - якщо потрібно це зробити - замінювати їх на інші мирними засобами... Не може демократія сприяти появі обмежених керівних груп, які для своїх приватних інтересів чи з ідеологічними цілями привласнюють владу в Державі".1

Суть демократії полягає в добровільному, усвідомленому й загальному делегуванні кожною окремою людиною частини своїх владних функцій, набутих за природним правом від Бога. Метою такого тимчасового "передання" влади є спільне благо всього соціуму (або, в умовах національних держав, політичної нації). Технічно таке делегування відбувається шляхом волевиявлення кожного члена спільноти. При цьому Церква вважає, що виключно тільки вільне волевиявлення спроможне забезпечити опосередковану або безпосередню участь особистості у розв'язанні публічних проблем і досягненні спільного (загального) блага: "Вповні відповідає людській природі, щоб було винайдено такі політично-правні устрої, які запевняли б усім громадянам щораз кращу і вільну від усякої дискримінації дійсну спромогу брати свобідну і дійову участь і в установлюванні основних законів політичної громади, і в правлінні публічними ділами, і в визначуванні компетенцій та меж різних установ, і в визначуванні правителів. Отож нехай усі громадяни пам'ятають про своє право й, одночасно, про обов'язок вживання свого виборного права на загальне благо. Церква за гідне похвали й уваги вважає діло тих, хто посвячується публічним справам, щоб послужити людям, і переймається відповідальністю такого служіння".

Власне, тому свідомий католик не повинен самоусуватися від вирішення суспільних проблем, адже служіння Богу здійснюється не тільки в молитвах та монастирських келіях, а й у щоденній праці або іншій діяльності, спрямованій на благо ближнього. Громадяни повинні, наскільки це можливо, брати активну участь у громадському житті. Форми цієї участі можуть змінюватися. "Слід схвалювати спосіб дії народів, у середовищі яких найбільша частина громадян бере участь зі справжньою волею в суспільному житті".

Одночасно дуже цікавою є думка Церкви про те, що не тільки в образі держави людина мас бачити ідеальний механізм регулювання суспільного життя. Як тільки держава починає домінувати над власними громадянами, одразу можна говорити про зародження тоталітаризму. Важливою складовою будь-якого соціуму мають стати елементи так званого "громадянського суспільства", яке сприятиме самоорганізації громадян. "Деякі угруповання - такі як родина чи громадянське суспільство - більш безпосередньо відповідають природі людини. Вони їй потрібні. Щоб сприяти участі якомога більшого числа людей у соціальному житті, треба підтримувати створення асоціацій і установ, заснованих на принципі виборності, "з економічними, культурними, соціальними, спортивними, розважальними, професійними, політичними цілями як у політичних співтовариствах, так і у світовому плані". Ця "соціалізація" відображає також природну тенденцію людей поєднуватися для досягнення цілей, що перевершують індивідуальні можливості. Вона розвиває корисні якості особистості - зокрема, здатність ініціативи і почуття відповідальності. Вона допомагає гарантувати права особистості". 1

Оскільки тема громадянського суспільства та його місця у процесах формування відкритого демократичного суспільства в Україні останнім часом с досить резонансною у вітчизняних медіа, гадаю, однозначна позиція Католицької Церкви може стати в нагоді деяким українським вченим-суспільствознавцям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Католицька церква в Україні. Ретроспектива та сучасні погляди на політику і вибори

 

 

 

Соціально-політичні відносини в українському суспільстві з кінця ХІХ-початку XX ст. традиційно входили до сфери інтересів Галицької митрополії УГКЦ. Зокрема, певну увагу цим питанням в окремих своїх працях приділяв митрополит Андрій Шептицький. 1899 року, вступаючи на єпископський престол Станиславівської єпархії, митрополит Андрій оприлюднив пастирське послання, в якому закликав вірних: "Християнин може і повинен бути патріотом! Але його патріотизм не сміє бути ненавистю!.. Стережіться й між собою ненависті та роздору! - Стережіться лишньої партійности!"1 Цей заклик до консолідації згодом трансформувався у послання "Як будувати рідну хату?" (1942 р.), в якому митрополит визнавав демократію однією з найкращих форм суспільного устрою для України, одночасно застерігаючи, що демократія, за умов нехтування моральними та християнськими нормами, легко може перетворитися на тиранію. І бажаний шлях для українського народу може, на думку митрополита Андрія, бути тільки один: "Чим більше громадян має участь у владі і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами". Необхідність моральності політичного життя особливо була наголошена митрополитом Андрієм у коментарі до пастирського послання іспанських єпископів, оприлюдненого в Галицькій митрополії УГКЦ у грудні 1937 року. Владика Шептицький у вступному слові аналізує причини, через які Іспанія була охоплена виром громадянської війни, наслідком чого згодом стала фашистська диктатура Франко. Однією з головних причин, на думку митрополита, була фальсифікація виборів: "При виборах [1936 року] дістали християнські партії біля півмільйона голосів більше, ніж противники. Уряд, що тільки про людське око був демократичний і народний, так пошахрував вибори та так різними й хитрими засобами ішов до запевнення перемоги комуністам і їхнім приклонникам, що запевнив їм велику більшість у парламенті... й 18 липня 1936 р. почалась та кривава домашня війна, що досі ще триває". Безсумнівно, це послання й слово владики Андрія мало стати пересторогою для українців, повинно було застерегти їх від помилок, які й до сьогодні є чи не найпекучішою проблемою української демократії.

Як бачимо з наведених документів, Українська Католицька Церква в особі свого найвидатнішого митрополита надавала великого значення консолідації нації шляхом раціонального розвитку політичної структурованості українського суспільства та шляхом розвитку системи справедливих і чесних виборів. Тому не випадково нинішній єпископат УГКЦ та Блаженніший Любомир кардинал Гузар, Верховний архієпископ Львова для українців греко-католиків, особливу увагу приділили парламентським виборам в Україні у березні 2002 року. У своєму зверненні з нагоди виборів кардинал Гузар наголосив: "Українська Греко-Католицька Церква не висуває кандидатів і не уділяє особливого благословення будь-якому із них для участі у виборчому процесі".

Однак, за словами представників прес-центру Святоюрської гори, це не означає, що УГКЦ відмежовується від актуальних суспільних та політичних проблем, які турбують громадян України. Не вділяючи благословення окремим кандидатам, УГКЦ благословляє всіх тих, хто готовий з чистим сумлінням взяти на себе відповідальність за вирішення важливих державних питань. Таким чином, УГКЦ хай і відмежувалася від безпосередньої інтеграції до політичних змагань, але більше уваги приділила духовній стороні передвиборчого марафону. З цією метою за ініціативи Глави УГКЦ духовенство й миряни Львова протягом березня відправляли молебні "за чесний і успішний перебіг виборів". Спеціально для цих молебнів кардинал Гузар уклав особливу молитву.

Римо-Кагалицька Церква в Україні, єпископська конференція та митрополит Львівський Мар'ян кардинал Яворський також сповістили про офіційне ставлення РКЦ до передвиборчих перегонів і взагалі виборів 2002 року. У зверненні до християн України, зокрема, йдеться: "Ми дякуємо Господу за Його дар і усвідомлюємо нашу відповідальність перед прийдешніми поколіннями. Дорога, якою далі піде Україна, залежить від нашого вибору, тому Конференція Римо-Католицьких Єпископів України звертається до Вас із закликом взяти активну участь у виборах. Ми заохочуємо Вас вибирати кандидатів згідно зі своїм сумлінням, кандидатів гідних і чесних - тих, яким залежить на благу нашої Батьківщини. Україна -багатонаціональна і багатоконфесійна - повинна стати прикладом толерантності, злагоди та високої громадської свідомості. Ми повинні залишити нашим нащадкам квітучу, щасливу, заможну державу, яка займе гідне місце у спільноті розвинутих європейських держав". Цей толерантний та зважений текст звертає на себе увагу відсутністю будь-якої вузькоконфесійної заангажованості, поміркованістю та широтою поглядів римо-католицького єпископату України та спрямованістю на досягнення громадянської злагоди в українському суспільстві.

Отже, можемо констатувати, що Католицька Церква обох обрядів в Україні наразі почала більш активно відкликатися на події суспільно-політичного життя, звертаючи особливу увагу вірних на їхній громадянський обов'язок, який (за умови чесного та високоморального його виконання) може навіть розцінюватись як один з кроків на земному шляху до спасіння.1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Політична роль сучасного Ватикану

 

 

 Католицька церква зробила безповоротний вибір на користь екуменічного діалогу (Коли вживається термін "екуменічний діалог", то звичайно маємо на увазі стосунки між Католицькою церквою з іншими християнськими церквами та спільнотами всього світу). Отець Іван Павло II рішуче наголосив на обов'язку Католицької церкви розвивати діалог з Православними церквами, з Англіканською церквою та церковними спільнотами, які постали після

У вересні 1978 року несподівано помер папа Іван Петро І.  Світ з подивом прийняв звістку про те, що новим Папою с вперше обраний син слов'янського народу — краківський кардинал Кароль Войтила, який прийняв ім'я Івана Павла ІІ. Він став першим за 455 років Папою непальського походження (і наймолодшим — за останні 132 роки). Він прийняв подвійне ім'я на знак того, що буде продовжувати пінію своїх попередників — Папи Івана XXIII, який організував II Ватиканський Собор, і Папи Павла IV, який довів Собор до завершення.

Сьогодні можна без перебільшення сказати, що Папа Іван Павло II — найпопулярніша людина в усьому світі. Якщо раніше про діяльність Вселенського Архієрея було відомо в переважній більшості лише католикам, то тепер його бачать і чують в усіх куточках світу. Ватикан, втративши свої територіальні володіння, немовби взамін цього отримав вагомий авторитет по всьому світу, і якщо раніше звернення  адресувалися лише католикам, то зараз — "всім людям доброї волі". Це — ознака часу.1

Іван Павло II без сумніву, найбільший мандрівник із усіх Пап. Він здійснив 137 міжнародних поїздок, понад сто подорожей по Італії, а також, пам’ятаючи про свій титул Єпископа Риму, відвідав 287 римських парафій. Підраховано, що Папа Римський проїхав понад 1 млн. км і провів у дорозі 10% свого понтифікату.

Географія мандрівок Понтифіка справді вражає: це не лише католицькі країни (як, наприклад. Польща, Франція, країни Латинської Америки), але й протестантські (США. Німеччина та інші), православні (пригадаймо Грецію та Румунію) і навіть нехристиянські країни (Пакистан, Ірак. Шрі-Ланка).

Одразу варто зазначити особливість папських мандрівок: Іван Павло II не ставить перед собою за мету навертати людей до Католицької Церкви.  Його мета інша — проповідувати Христа, закликати, не лише католиків, а й усіх людей — до миру, мудрості та благочестя. Приїжджаючи до кожної країни, Папа цілує землю — на знак пошани. Кажуть, що після того, як він відвідав Кубу, немовби впала друга Берлінська стіна — настільки змінилась ментальність людей; Церква отримала свободу, з острова були зняті економічні санкції. Після паломництва до Румунії кількість парафіян у православних храмах зросла вдвічі.

Відомо, що Папа Іван Павло II — це людина непохитних засад релігійного життя. Будучи ще архієпископом Кракова, він писав: "Натиску ідеологій і репресіям влади Церква протиставляє свій спротив. Вона заявляє й відкидає претензії тоталітарних ідеологій та проект повної атеїзації суспільства. Голос єпископів, а особливо в Польщі, із силою підноситься до тих, хто вміє боротися за права народу і за виконання того завдання, яке жодна влада не має права забороняти. Питання катехізису в усіх соціалістичних країнах стало моментом загальної боротьби за громадянські права”.1 В своїх енцикліках Папа порушує важливі соціальні питання.

Понтифік також занепокоєний станом сучасного суспільства, знеціненням людського життя, втратою моральних орієнтирів. Ще будучи священиком, він організував спеціальну службу, в якій займався такими проблемами, як планування родини, позашлюбні діти, алкоголізм, побутове насилля.

Іван Павло II присвятив понад 60 апостольських листів проблемам жінок, звертаючи увагу на те, що лише жінка, яка цінує свою гідність, може реалізувати своє покликання. Предметом особливої пастирської турботи є також молодь, до якої Папа щороку звертається у спеціальному листі з нагоди Дня молоді.

Немає жодної ділянки церковного і загальнолюдського життя, де б Папа не сказав слів повчання, заохочення, перестороги. Протягом цього понтифікату відбулись незвичайні події, і перед світом відкрилася нова дійсність. На порозі третього тисячоліття християнства світ сповнюється новими надіями. Папа Іван Павло ІІ скеровує соціальне вчення Католицької Церкви в нове русло біоетики, міжнародної економіки та екології. У своїх працях та енцикліках, з вівтаря або через Інтернет Папа намагається заторкнути усі проблеми, які нині хвилюють людство.

Особливу увагу потрібно звернути на те, що Папа Римський активно займається миротворницькою діяльністю: він неодноразово брав участь в переговорах з мирного врегулювання конфліктів (наприклад, між Чилі та Аргентиною е 1984 р.,). щорічно виступає  спеціальним зверненням з нагоди Всесвітнього дня миру. З його ініціативи були організовані міжрелігійні дні молитов в Азії (1986 р.) та Варшаві (1989 р.) Завдяки своєму авторитету на міжнародній арені Івану Павлу II вдалося встановити або відновити дипломатичні відносини з багатьма країнами світу.

Згідно з результатами дослідження, проведеного нещодавно польським щотижневиком "Політика" Папу Івана Павла II. охарактеризованого як людину "побожну і святу", вважають найвидатнішим поляком XX сторіччя. Такий високий рейтинг Івана Павла II поляки пояснюють внеском Папи у справу розпаду комуністичного режиму і створення нової Європи.1

Італійці кажуть, що для кожної епохи є свій Папа. А ще кажуть, що нинішній Папа прийшов для того, щоб зруйнувати комунізм.1                    

У часи Папи Іоанна Павла II Ватикан значно активізувався, претендуючи на самостійну політичну роль на міжнародній арені, приймаючи  участь у врегулюванні міжнародних проблем, - написала ведуча французька газета «Ле Монд». 2

Ця роль стала ще більш очевидно в 2002 році після ряду початих Ватиканом спроб сприяти закінченню палестино-ізраїльського конфлікту, а також його заяв у зв'язку з  війною США з терором і війною в Іраці.

Намагаючись відігравати самостійну роль, Ватикан прагнув впливати на угоди і договори Європейського Союзу, написала «Ле Монд», маючи через зустріч у жовтні Папи Іоанна Павла II з Валері Жестеном, керівником Європейського союзу, відповідальним за розширення ЄЕС, під час якої він підкреслив важливість врахування християнських цінностей у конституції Євросоюзу

У день Різдва Іоанн Павло II, застеріг проти війни з Іраком і призвав усі релігії припинити конфлікт на Святій землі, назвавши його "безглуздою спіраллю сліпого насильства".

Для забезпечення власної присутності на міжнародній арені Ватикан намагається підтримувати контакти з усіма країнами світу. «Ле Монд» згадує незгоду понтифика з тиском американців, що здійснювався з метою жорсткості зв'язків з Фиделем Кастро, і його візит на Кубу в січні 1998 року, що продемонструвало наміру Ватикану підтримувати відносини з усіма країнами. Ватикан також прагне демонструвати дружні відносини з рядом  ісламських країн. 1

Папа не вимовив слово "Ірак", але, як підкреслює римський кореспондент Би-би-Си, немає ніяких сумнівів щодо того, який саме "лиховісний тліючий конфлікт" має на увазі понтифик. Ватикан і раніш давав зрозуміти, що не схвалює попереджувальну війну проти Іраку, підкреслюючи при цьому, що така війна не може вважатися справедливої. Ватикан побоюється, що війна проти Іраку може викликати нову хвилю антихристиянських настроїв у мусульманському світі.

Андреа Рикарди, професор Університету Рима і засновник товариства «Сант-Эдиджио» заявив «Ле Монд», що члени цього суспільства дуже активні в Африці, у тому числі в Бурунді, Мозамбіку, Конго і Гвінеї. Роль даного суспільства, сказав він, полягає в тому, щоб сприяти подоланню наслідків воєн і бідності в цих країнах. Риккарді підкреслив також, що християнство в Європі не може займати надзвичайного становища, і що світські закони в багатьох європейських країнах відіграють важливу роль. На його думку, у європейській конституції повинний бути відбитий принцип незалежності християнської релігії і світського устрою.

І хоча певна частина войовничо налаштованих віруючих готова йти на демонстрації під гаслами "Папа—головний єретик", і далі виставляється  Главі Католицької Церкви і католикам взагалі довгий список гріхів та образ — після останньої поїздки Івана Павла II у Грецію ця лінія поведінки себе просто не виправдовує.

Так, у Греції, цьому оплоті православ'я, спротив приїздові Папи був значним. Там йому  представили список непрощень та проблем "поміж Грецією та Римом". Певне, розраховували на холодний офіційний візит. А Пап., попросив вибачення і цим вразив усіх грецьких православних ієрархів. За висловом глави Української Греко-Католицької Церкви блаженнійшого Любомира, "Папа забрав вітер з їхніх вітрил". Може, цей відважний крок глави Вселенської Церкви зробить непотрібними вимоги і докори, що й далі лунають в Україні на адресу католиків.2

Взагалі, Іван Павло ІІ за час свого понтифікату (Апостольського правління) багато чого зробив абсолютно несподівано й абсолютно вперше. Цей "Папа-не сподіванка" першим з усіх Римських первосвящеників (хіба що окрім апостола Петра) ввійшов у синагогу, вперше ввійшов у мечеть, вперше допустив сторонніх людей на свою Службу Божу у приватних апартаментах Ватикану. Також вперше почав говорити про необхідність глибокого офіційного перепрошення людей за численні помилки та гріхи дітей Церкви, скоєні протягом минулих століть. І напередодні Ювілейного 2000 року християнства Іван Павло II написав Апостольський лист “Надходить третє тисячоліття", в якому була обґрунтована необхідність такого покаяння і примирення. Бо ж ювілей у християнському розумі — це не стільки "кругла дата" скільки можливість для прощення та покаяння. "Радість кожного Ювілею — це перш за все радість з відпущення провин, радість навернення”. — так писав Папа у Листі в 1994 році. Він визначив, що Церква є святою не завдяки якійсь "святості” своїх членів, а через те, що її освячує Господь Ісус. Оскільки вона невід’ємно з'єднана з Христом. то є святою у цьому розумінні; а за гріхи та провини дітей Церква невтомно кається", зазначив Іван Павло II.

Молебень прощення і примирення, що готувався з 1994 року, відбувся 12 березня 2000 року у Ватикані, під час Дня Вибачення. Представники Римської курії, кардинали з різних конгрегацій, разом із Святішим Отцем молилися перед Хрестом Ісуса. визнаючи гріхи дітей Церкви перед Богом і просячи вибачення, за застосування неєвангельських, не-Божих методів у проголошенні правди, за розірвання єдності Тіла Христового схизмами; за гріхи, вчинені проти Ізраїлю, за провини перед принижуваною жінкою І за низку інших суттєвих провин перед людством. Тричі повторив Папа, обіймаючи хрест: "Ніколи більше!" З православних Ієрархів на такий крок зважились лише Румунські.1

Попросити вибачення с надзвичайно складним і відповідальним кроком, особливо, коли між порізненими учнями Христовими зберігається конфліктна пам'ять століть Можна у відповідь на слова примирення знову виставляти список прадавніх претензій. А можна спробувати зробити крок назустріч.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

 

1. Григулевич Й.Р. Папство. Століття ХХ. – К.: Політвидав,1988. – 544с.

2. Лозинський С.Г. История папства. – М.: Политиздат,1986 – 382 с.

3. Рашкова Ватикан и современная культура. М.: Политиздат, 1989

4. Бенсі Д. Таємна політика Ватикану //Независимая газета. 2003. №15

5. Ватикан стремится сыграть политическую роль //Ле Монд. 2002. №49

6. Громадянин світу// Політика і культура 12 – 18 червня 2001. С.32 – 33.

7. Екуменічний діалог – ідеал і реальність. Бюлетень //Людина і світ. Листопад – грудень 2002. С. 2 – 9

8. Єрмак І. Папа просить вибачення // Політика і культура 19 – 25 червня 2001            с. 4 – 5

9. Кляшторна Н. Папське слово до українців //Політика і культура. 26червня – 2 липня 2001 с.44 – 45

10. Нарочицкая. Ватиканский собор: новая политика со старіми целями. www.sv. rus.  2 вересня 2002 року

11. Політичні вибори у світлі соціальної науки католицької церкви. Бюлетень // Людина і світ. Травень 2002. С. 4 – 10

12. Попеску Ф. Відношення Ватикану до православ’я за останні 30 років .               www. narod. ru.

13. Релігія і суспільство. Бюлетень. Репортаж з Ватикану// Людина і світ. Жовтень 2001 с.11 – 18

14. Сьомін С. Двоїста сутність євангелізації //Людина і світ. Квітень 2002. С.40 – 45

 

 

 

 

 

 

 


[1] 1Лозинський С.Г. История папства. – М.: Политиздат,1986 – 382 с.

 

1 Григулевич Й.Р. Папство. Століття ХХ. – К.: Політвидав,1988. – 544с.

 

2 1Лозинський С.Г. История папства. – М.: Политиздат,1986 – 382 с.

1 222222

1  http://lenta.ru/world/2003/02/13/vatican/

2 Бенсі Д. Таємна політика Ватикану //Независимая газета. 2003. №5

2 Бенсі Д. Таємна політика Ватикану //Независимая газета. 2003. №5

2 Бенсі Д. Таємна політика Ватикану //Независимая газета. 2003. №5

2 Бенсі Д. Таємна політика Ватикану //Независимая газета. –2003 №5

 

1 Нарочицкая. Ватиканский собор: новая политика со старіми целями. www.sv. rus.  2 вересня 2002 року

1

1 Політичні вибори у світлі соціальної науки католицької церкви. Бюллетень. /\ Людина і світ. Травень 2002. С.4 – 10

1

1 1 Політичні вибори у світлі соціальної науки католицької церкви. Бюллетень. //Людина і світ. Травень 2002. С.4 – 10

1

1

1 1 Політичні вибори у світлі соціальної науки католицької церкви. Бюллетень. //Людина і світ. Травень 2002. С.4 – 10

1

1  Політичні вибори у світлі соціальної науки католицької церкви. Бюллетень. /\ Людина і світ. Травень 2002. С.4 – 10

1

 

1 Кляшторна Н. Папське слово до українців. // Політика і культура. 2001. 26 червня – 2 липня с.44 - 45

1 Громадянин світу// Політика і культуура. 2001. 12 – 18 червня. С.32 – 33.

1 Громадянин світу// Політика і культуура. 2001. 12 – 18 червня. С.32 – 33.

1 Там где вообзще , а не про покаяння

1 Там где вообзще , а не про покаяння

2 Ватикан стремится сыграть политическую роль// Ле Монд 2002 №49

1 Ватикан стремится сыграт политическую роль // Ле Монд. 2002. №49

2 Єрмак І. Папа просить пробачення // Політика і культура. 2001. 19 – 25 червня с. 4-5

 

1 Єрмак І. Папа просить пробачення // Політика і культура. 2001. 19 – 25 червня с.4  - 5.

Наверх страницы

Внимание! Не забудьте ознакомиться с остальными документами данного пользователя!

Соседние файлы в текущем каталоге:

На сайте уже 21970 файлов общим размером 9.9 ГБ.

Наш сайт представляет собой Сервис, где студенты самых различных специальностей могут делиться своей учебой. Для удобства организован онлайн просмотр содержимого самых разных форматов файлов с возможностью их скачивания. У нас можно найти курсовые и лабораторные работы, дипломные работы и диссертации, лекции и шпаргалки, учебники, чертежи, инструкции, пособия и методички - можно найти любые учебные материалы. Наш полезный сервис предназначен прежде всего для помощи студентам в учёбе, ведь разобраться с любым предметом всегда быстрее когда можно посмотреть примеры, ознакомится более углубленно по той или иной теме. Все материалы на сайте представлены для ознакомления и загружены самими пользователями. Учитесь с нами, учитесь на пятерки и становитесь самыми грамотными специалистами своей профессии.

Не нашли нужный документ? Воспользуйтесь поиском по содержимому всех файлов сайта:



Каждый день, проснувшись по утру, заходи на obmendoc.ru

Товарищ, не ленись - делись файлами и новому учись!

Яндекс.Метрика