prepod

Путь к Файлу: /Гуманітарний Університет / АПСРУС / 4.2.3.doc

Ознакомиться или скачать весь учебный материал данного пользователя
Скачиваний:   0
Пользователь:   prepod
Добавлен:   11.04.2015
Размер:   75.0 КБ
СКАЧАТЬ

План

Вступ

1. Зміст та види парламентської відповідальності уряду

2. Поняття та засоби реалізації адміністративної відповідальності

Висновки

Перелік літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Відносини між гілками влади традиційно розглядаються в межах певної системи „стримувань і противаг”. Одним з найважливіших компонентів такої системи є відповідальність уряду перед парламентом.

Відповідальність уряду з точки зору науки конституційного права можна поділити на політичну або парламентську (перед главою держави та парламентом) та юридичну або адміністративну (за вчинені правопорушення). Якщо юридична відповідальність має місце в державах із будь-якою формою правління, то політична відповідальність є характеристикою парламентських та змішаних моделей.

Сьогодні питання про підзвітність та підконтрольність Кабінету Міністрів України парламенту є досить дискусійним – в науковій літературі відсутній єдиний підхід до визначення меж такого контролю і підзвітності. Тому є важливим та актуальним визначити сутність понять парламентської та адміністративної відповідальності, а також з`ясувати механізм реалізації цієї відповідальності. В Україні існує ряд проблем, які пов`язані з відповідальністю уряду перед парламентом, тому цілком виправдано виникає необхідність пошуку альтернатив їх вирішення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Зміст та види парламентської відповідальності уряду

Виконавча влада в політичних системах демократичного типу завжди обмежується в своїй діяльності принципом відповідальності. Власне політичну відповідальність уряду перед парламентом нерідко називають парламентською відповідальністю уряду, пов`язуючи це ї визначення тим, що всі відповідні процедури відбуваються у представницькому органі. Можливість такої відповідальності припускається в країнах зі змішаною республіканською і парламентськими формами правління [2].

Фактично, як доводить політична теорія і практика процесів здійснення державної влади, на можливості контролю за діяльністю виконавчої влади та повнотою реалізації принципу відповідальності впливають такі групи факторів: характер самої конституційної системи (маємо ми справу з президентською, парламентською чи змішаною формами правління); ступінь розвитку системи партійного представництва та сила законодавчої влади [9].

Розрізняють дві форми політичної відповідальності: колективну (солідарну) та індивідуальну. У практиці зарубіжних країн можна зустріти різноманітні варіації: уряд може нести лише колективну відповідальність (Франція, Китай, Японія, Іспанія, Куба) або колективна відповідальність поєднується із індивідуальною (Італія, Словаків, Греція, Латвія). Зокрема , у Конституції Іспанії зазначено, що „Уряд солідарно відповідає за свою політичну діяльність перед Конгресом депутатів”, в Японії – „Кабінет, здійснюючи виконавчу владу, несе колективну відповідальність перед парламентом”.  У такій ситуації у відставку йде весь уряд. Окремі члени уряду несуть відповідальність за діяльність свого відомства. На противагу їм, в Конституції Італії записано, що „міністри колегіально відповідають за акти ради Міністрів та індивідуально за акти своїх відомств” [18].

Уряд може нести відповідальність перед двома палатами парламенту (Італія, Румунія, Японія) або лише перед нижньою (Німеччина, Великобританія, Польща, Іспанія, Франція) [13].

Таким чином, зміст парламентської відповідальності є політичним: парламент як представницький орган висловлює довіру курсу, що його проводить уряд, і змушує главу держави змінити уряд в разі неналежного виконання ним своїх обов`язків. Однак підставою для настання такої відповідальності є юридичний факт прийняття парламентом рішення щодо цього. До того ж ця відповідальність настає за нормативно визначеною процедурою.

Найчастіше у правовій доктрині виокремлюються такі види парламентської відповідальності:

· Резолюція довіри – обговорювана на вимогу уряду, наприклад, при затвердженні програми його дій;

· Резолюція осуду – оголошення парламентом вотуму недовіри уряду з власної ініціативи – конструктивного (з пропозицією кандидатури нового прем`єра) чи деструктивного;

· Інтерпеляція – офіційне звернення парламенту до уряду за роз`ясненням щодо якогось питання;

· Запитання (усні й письмові) парламентаріїв до уряду та його членів

· Діяльність слідчих комітетів парламенту, рахункової палати і навіть омбудсменів – але ці форми контролю належать до більш широких контрольних функцій парламенту і стосуються не лише уряду[4]

Така відповідальність важлива для підтримки ефективності та легітимності роботи уряду. У першому випадку вона є стимулом для належного врядування та недопущення зловживань (під загрозою відставки), в другому – індикатором підтримки уряду більшістю парламентаріїв.

Вотум недовіри є механізмом, що використовується членами парламенту для зміни складу уряду, який втратив підтримку більшості. Як правило, законодавством передбачено, що внести на розгляд парламенту питання про вотум недовіри уряду може лише певна (доволі значна) група депутатів. Для того, щоб не допустити зловживань цим правом, часто закріплюються різноманітні додаткові обмеження. Наприклад, вираження недовіри уряду пов`язується з можливістю розпуску парламенту [18].

Часто відбувається так, що відмова в довірі – це захід, який використовується урядом для того, щоб тиснути на парламент та змусити його підтримувати окремі рішення. Питання про довіру ініціюється урядом у зв`язку з актом, прийняття якого бажає уряд. Особливо ефективним є цей засіб в умовах, якщо відмова в довірі та спричинена парламентська криза може тягнути за собою розпуск парламенту [17].

В країнах, де прийнято таку форму парламентського контролю за урядовою діяльність, як інтерпеляція, її внесення може мати за наслідок прийняття парламентом резолюції, в якій виражено оцінку діяльності уряду і відповідним чином виражено його долю [2].

Які ж існують механізми парламентської відповідальності уряду України та проблеми, пов`язані з цим?

О.О.Кордун зауважує, що Конституція України, прийнята у 1996році є компромісною і породжує більше проблем, ніж розв`язує [4].

Згідно зі статтею 85 Конституції Верховна Рада дає згоду на призначення Президентом Прем`єр-міністра, кандидатуру якого вносить глава держави [1]. Таки чином парламент має повне право не дати згоди на призначення глави уряду, політична орієнтація якого не відповідає політичному розкладу у Верховній Раді. Але не визначено, як діяти у разі, якщо Верховна Рада не дає згоди на призначення Прем`єра і скільки разів може вноситись та сама кандидатура [12].

Згідно тієї ж статті Основного Закону Верховна Рада затверджує програму діяльності новоствореного Кабінету Міністрів [1]. Тому сумнівно, що Прем`єр-міністр подаватиме кандидатури на посади членів уряду (ст.106), які кардинально суперечать досягнутим із фракціями домовленостями.

Але у Конституції прямо не ззначено, що неприйняття програми дій уряду спричиняє його відставку. Треба зазначити, що деструктивний вотум недовіри в українських умовах завжди дає виконавчій владі козир: депутати не підуть на відставку уряду, оскільки це напевно означатиме необхідність узгодження нового Прем`єра, запропонованого Президентом. Зважаючи на згадану невизначеність умов такого узгодження, цей процес може затягтись на невизначений термін, що не сприятиме нормальній роботі ані уряду, ані парламенту і зрештою може підштовхнути Президента до розпуску парламенту, навіть обминаючи Конституцію, в якій питання можливого розпуску парламенту врегульовано надзвичайно слабо [4, 12].

Чинна Конституція і закони України передбачають застосування практично усіх класичних видів парламентської відповідальності уряду[3]:

· Резолюція довіри (при затвердженні програми дій уряду)

· Резолюція осуду (обумовлена численними „рогатками” – забороною розгляду цього питання більше одного разу протягом сесії і протягом року після схвалення програми дій уряду)

· Інтерпеляція (відома в Україні як День уряду, коли попередньо встановлюється проблематика звіту уряду, який потім обговорюють депутати)

· Запитання (усні й письмові) парламентаріїв до уряду та його членів, відповіді на які є обов`язковими; у Регламенті ВР розрізняються звернення (подаються депутатом особисто) і запити (підтримуються більшістю конституційного складу ВР).

А. Євгенієва визначає, що підзвітність Кабінету Міністрів України  Верховній Раді має свій вияв у щорічному звітуванні уряду щодо виконання [19]:

· Програми діяльності Кабінету Міністрів України

· Державного бюджету України

· Загальних програм економічного, науково-технічного, соціального та національно-культурного розвитку України, охорони природи.

Підконтрольність Кабінету Міністрів виражається у кількох формах: 1) відповіді на депутатські запити і звернення; 2) реагування на звернення комітетів і комісій ВР; 3) забезпечення доступу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини до всіх документів кабінету Міністрів4 4) регулярне інформування парламенту про діяльність уряду.

О. Кордун пропонує такі заходи, спрямовані на поліпшення якості парламентської відповідальності уряду [4]:

1. Встановити, що в разі відхилення запропонованої Президентом кандидатури Прем`єра Верховна Рада має у двотижневий термін призначити Прем`єр-міністра сама. Якщо протягом цього терміну Прем`єра не буде обрано, Президент матиме право розпустити парламент і призначити нові вибори.

2. Чітко встановити, що не затвердження парламентом Програми дій уряду є оголошенням йому вотуму недовіри. Парламент у двотижневий термін має призначити нового Прем`єра. Неспроможність зробити це дає Президенту право на розпуск парламенту і призначення нових виборів.

3. Запровадити конструктивний вотум недовіри: у пропозиції оголошення вотуму недовіри уряду має бути вказане прізвище нового Прем`єра. У разі прийняття цієї пропозиції названий кандидат стає новим Прем`єр-міністром.

4. Передбачити відповідальність окремих міністрів: депутати двома третинами голосів можуть оголосити недовіру певному міністру, що спричинює його відставку. Новий міністр призначається за звичайною процедурою: Прем`єр подає кандидатуру на затвердження Президенту.

Підсумовуючи, треба зазначити, що „змішана система” в українському варіанті недосконала і не дає змоги ані сконцентрувати виконавчі повноваження і відповідальність у глави держави, ані сприяти розвитку парламентаризму та формуванню парламентської більшості, здатної підтримувати стабільний уряд.

 

2. Поняття та засоби реалізації адміністративної відповідальності

Метою законодавчої реформи  прозорість адміністративних процедур, зменшення надмірного контролю і кількості контролюючих і перевіряючи суб`єктів, докладне визначення їх повноважень – встановлення зрозумілої виконавчої вертикалі з чітко окресленими правами та обов`язками. Ці заходи мають забезпечити економічну основу реформ: ліквідація об`активних причин для втечі „в тінь” і жорсткий контроль за дотриманням прийнятого законодавства підвищать надходження від податків, допоможуть подолати стан невизначеності та нестабільності, що уможливить гармонізацію відносин між суспільством й державними органами і підірве основу для корупції [5].

Необхідно вжити заходів щодо наповнення реальним змістом положення про відповідальність державних органів і посадових осіб перед громадянами.

Треба зробити істотне зауваження, пише О.Кордун: принцип „опосередкованої” відповідальності означає реалізацію відповідальності держави як такої через її відповідальність за дії державного службовця, причому особлива увага приділяється правомірності дій цього службовця. За його правомірні дії (у межах відповідної компетенції), які завдали шкоду громадянинові, держава відповідає коштами відповідного органу управління. За неправомірні дії – порушення закону, перевищення компетенції, сваволю – посадова особа відповідає особисто, причому як через відшкодування збитків потерпілому, так і службовою відповідальністю [4].

У зв`язку з відповідальністю посадових осіб постає низка питань, зокрема про основи такої відповідальності й особливо про критерії розмежування суто службових, внутрішньо апаратних порушень і невиконання обов`язків чи неправомірної дії щодо інших суб`єктів управління. Необхідно чітко регламентувати, в яких випадках відповідальності підлягають посадові особи, а коли орган, представниками якого вони є.

Як свідчить світова практика, одним з найефективніших засобів ефективної відповідальності державних органів і посадових осіб є запровадження контролю з боку незалежних від органів державної виконавчої влади адміністративних судів, які вносили б обов`язкові для безпосереднього виконання рішення.

До того ж для ефективного використання принципу „заборонено все, що не дозволено законом” у діяльності державних органів необхідна чітка регламентація компетенції кожної посадової особи з визначенням сфери її відповідальності. Це уможливить уникнути „непідвладності” дій певних службовців „стороннім” (не пов`язаним із виконавчою владою) органам [14].

Сьогодні ефективність адміністративної реформи ускладнюється такими чинниками. По-перше, в ході реструктуризації деякі органи влади можуть виявитися непотрібними. Прикладом цього є сьогоднішні події, пов`язані з ліквідацією декількох комітетів Верховної Ради. По-друге, існує так звана „інерція неефективності” – оскільки корупція як явище не зникає одразу, а традиції та менталітет людей не можуть змінитися миттєво, певний час після реформи варто очікувати, що службовці та „клієнти” все одно шукатимуть звичних „легких” шляхів для реалізації своїх цілей [20].

Сьогодні, прийшовши до влади в Україні новий уряд, проводить певні заходи по боротьбі з корупцією, адже проголошено, що машина державної влади повинна стати функціонально ефективною, прозорою для реального контролю з боку суспільства [20]. Оскільки в різних органах державного апарату можливості викриття корупції різні, уряд може чинити психологічний вплив на службовців, насамперед посилюючи антикорупційну кампанію в органах, найбільш вражених цією „хворобою”, і доводити інформацію про „жертви” до широкого чиновницького загалу. Ця стратегія, що дістала назву „зривання фруктів з нижніх гілок”, дає можливість подолати впевненість посадових осіб у безкарності. Іншою поширеною стратегією є показове „смаження великої риби” – суворе покарання спійманих на корупції високих посадових службовців. Таке „смаження” використовується для демонстрації серйозності намірів уряду [4]. Саме такі події сьогодні набули поширення і в Україні. У ЗМІ постійно наголошується про проведення антикорупційних заходів і демонструються приклади відправлених у відставку посадовців.

Сьогодні виникла нова проблема люстрації. Під цим процесом розуміють виявлення посадових осіб, які здійснювали порушення та неправомірні дії, і, як наслідок, заборона займати ними державні посади. Ця проблема є неоднозначною, тому що, з одного боку, існує необхідність покарання порушників, а з іншого боку, існує вірогідність того, що під люстрацією сьогодні розуміють банальну боротьбу з конкурентами [21].

Отже в Україні проблеми адміністративної відповідальності сьогодні стають доже гострими та потребують вирішення. Необхідно проводити адміністративну реформу, яка б чітко на законодавчому рівні визначала межі та механізми відповідальності державних службовців за свою діяльність.

 

 

 

        Висновки

 

Серед різноманітних критеріїв, які можна застосувати в процесі оцінювання характеру здійснення виконавчої влади в державі та визначення її як авторитарно зорганізованої чи конституційно демократичної, є, безумовно, проблема відповідальності виконавчої влади. Загальна тенденція, яка виділяється в процесі наукового політологічного аналізу, дає можливість зафіксувати, що ступінь відповідальності виконавчої влади та можливості здійснення політико-правового контролю за її діяльністю – це характерні риси будь-якої демократично організованої державної влади.

Специфічною ознакою конституційних демократій є те, що виконавча влада є відповідальною за свою діяльність не лише перед офіційним главою цієї гілки влади, а й перед законодавчою владою та всім суспільством, яке може впливати на процеси організації та функціонування виконавчої влади.

Підводячи підсумки, можна сказати, що в Україні на законодавчому рівні закріплені деякі механізми парламентської та адміністративної відповідальності уряду. Але практичне життя дає багато прикладів того, що ці механізми не є ефективними та в законодавстві країни існує чимало прогалин, які спричиняють безвідповідальність та сприяють поширенню корупції та неправомірних дій державних осіб.

 

 

 

 

 

 

 

 

Перелік використаної літератури

1. Конституція України. – К., 1996

2. Шаповал. Виконавча влада в розвинутих країнах (конституційно-правовий аспект). – К., 1997

3. Концепція адміністративної реформи в Україні. – К., 1998

4. Кордун О. Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні. –К., 2000

5. Грищенко А., Пашков М. Административная реформа: дальше...дальше?..дальше!// Зеркало недели – 2000 – 3 июня

6. Мороз А. Место парламента в системе власти (из опіта современной Украині)// Зеркало недели – 2001 - №24

7. Мельниченко В. Вертикаль управління. Повноваження і відповідальність// Віче – 2001 - №4

8. Опришко В. Актуальні проблеми парламентської реформи// Право україни  - 2001 - №8

9. Коваленко А. Відповідальність виконавчої влади: порівняльно-політологічні аспекти// Наукові записки. Т. 20: ч. 1. – К., 2002

10. Колісниченко а. Український парламентаризм: становлення та шляхи розвитку// Наукові праці. Вип. 12. Сер. Політологія. – 2002

11. Погорєлова А. Професіоналізм в українському парламенті: досвід та перспективи становлення// Віче – 2002 – №9

12. Кресіна І., Перегуда Є. Політична реформа: проблеми і перспективи// Віче – 2003 - №3

13. Кресіна І., Перегуда Є. Політична реформа: проблеми і перспективи// Віче – 2003 - №4

14. Васильєв Г. Конституційний аспект політичної реформи// Віче – 2003 - №4

15. Голышев В. Становление и проблемы развития парламентаризма в Украине// Персонал – 2003 - №4 – 5

16.  Макаренко Г. Відповідальність і захист – рівноцінні складові депутатської діяльності// Юридичний вісник України – 2004 – 5 – 11 червня

17.  Майданник О. Поняття і сутність парламентського контролю// Право України – 2004 - №10

18.  Євгенієва А. Ковриженко Д. Взаємодія парламенту і уряду в парламентських республіках//  Часопис Парламент – 2004 – №8

19. Євгенієва А. Ковриженко Д. Стан та шляхи оптимізації взаємодії парламенту й уряду//  Часопис Парламент – 2004 – №2

20.  Гордиенко С. Реформы в Украине – советы посторонних// 2000 – 2005 – 21 – 27 января

21.  Лозунько С. Люстрація, или Кто воспользуется результатами „революции”?// 2000 – 2005 – 21 – 27 января

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наверх страницы

Внимание! Не забудьте ознакомиться с остальными документами данного пользователя!

Соседние файлы в текущем каталоге:

На сайте уже 21970 файлов общим размером 9.9 ГБ.

Наш сайт представляет собой Сервис, где студенты самых различных специальностей могут делиться своей учебой. Для удобства организован онлайн просмотр содержимого самых разных форматов файлов с возможностью их скачивания. У нас можно найти курсовые и лабораторные работы, дипломные работы и диссертации, лекции и шпаргалки, учебники, чертежи, инструкции, пособия и методички - можно найти любые учебные материалы. Наш полезный сервис предназначен прежде всего для помощи студентам в учёбе, ведь разобраться с любым предметом всегда быстрее когда можно посмотреть примеры, ознакомится более углубленно по той или иной теме. Все материалы на сайте представлены для ознакомления и загружены самими пользователями. Учитесь с нами, учитесь на пятерки и становитесь самыми грамотными специалистами своей профессии.

Не нашли нужный документ? Воспользуйтесь поиском по содержимому всех файлов сайта:



Каждый день, проснувшись по утру, заходи на obmendoc.ru

Товарищ, не ленись - делись файлами и новому учись!

Яндекс.Метрика