prepod

Путь к Файлу: /Гуманітарний Університет / АПСРУС / 1.1.doc

Ознакомиться или скачать весь учебный материал данного пользователя
Скачиваний:   0
Пользователь:   prepod
Добавлен:   11.04.2015
Размер:   63.0 КБ
СКАЧАТЬ

П  Л  А  Н

 

Вступ

1. Посткомуністична системна трансформація.

1.1. Проблеми, цілі посткомуністичної трансформації, стосовно тенденції розвитку сучасного суспільства.

1.2. Чотири особливості посткомуністичних трансформацій.

 

2. Демократизація як цивілізаційний виклик і основа новітнього реформування українського суспільства.

2.1. Основні передумови вдалої демократії  її функціонування при посткомунізмі.

 

Висновки

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Загальні орієнтири та проблеми посткомуністичних трансформацій в питанні про ведучу тенденцію розвитку сучасної  цивілізації займають дуже важливе місце. Суспільство котре орієнтоване на процес демократизації і його подальше функціонування  потребує нових орієнтирів і прагнень. Підходи стосовно ліберально-демократичної або корпоративіської   парадигми відкривають можливість виявлення нових факторів, дозволяють перейти від простого тестування існуючих  теорій до побудови нових, зробити крок в розвиток “дослідницького цикла” вивчення посткомуністичної політики.

Актуальність цієї проблеми звісно має місце в нашому суспільстві, і політичній  системі суспільства. Держава  повинна визначитись які проблеми для неї є пріоритетними і важливішими, знайти шляхи їх вирішення.

Взявши курс на демократизацію, держава повинна усвідомлювати, як створити країну зі стабільним розвитком, як вірно будувати устрій суспільства, на яких засадах і можливостях.  

 

 

 

 

1. Проблеми, цілі посткомуністичної

системної трансформації

Під час фази радикального перетворення стара система раптово перестала бути тоталітарною. Це відбулося, як тільки комуністична партія офіційно відмовилася від своїх претензій на абсолютну владу і більше не перешкоджала формуванню і діяльності автономних політичних груп. Тим самим ідеологічна партія-держава утратила свою тоталітарну ідеологію;  монополістичні владні структури стали руйнуватися. За цих перетворень почалися інституціональні реформи, спрямовані на встановлення політичного плюралізму.

У соціальних науках процес перетворення комуністичної системи, політичною метою якого є досягнення демократії і ринкової економіки, прийнято називати «посткомуністичною системною трансформацією». Один з найбільш  послідовних поборників і чітких аналітиків подібної трансформації Л.Бальцерович привів розходження між двома  її фазами – «екстраординарної» і «нормальної» політики “Екстраординарність першої фази  полягає в тім, що в ній як і раніше зберігається ряд умов, характерних для періоду радикальної зміни, а саме легітимність лідерів і «завчасна легітимація» ще  не існуючого суспільного ладу. З появою негативних наслідків перетворення економіки ці умови поступово зникають. Тим самим здійснюється перехід до «нормальної» держави, аналогічній існуючій в консолідованих західних демократіях, однак без консолідації посткомуністичної демократії.

У фазі нормальної політики уряди розглядають соціальні витрати реформ і обумовлену ними втрату популярності як фактори, що можуть мати вирішальне значення для збереження їхньої влади”1. Оскільки консолідовані демократії звичайно діють у суспільствах з більш-менш ефективними економічними системами, вони здатні використовувати для зм'якшення негативних впливів, що виникають по ходу проведення реформ, безліч тимчасових фінансових засобів. Однак для посткомуністичних суспільств подібні міри далеко не завжди доступні. Як правило, провал спроб радикального реформування погано функціонуючої всевладної держави.

Стосовно економічної трансформації, то її ціль – диференціація «однорідної» соціальної культури, успадкованої від старої  системи. Невід'ємною частиною такого перетворення є швидкий розподіл суспільства на багатих і бідних із усіма супутніми порушеннями справедливості. Функція політиків полягає в тім, щоб підготувати ґрунт для створення ефективних економічних і політичних структур і намагатись якнайшвидше проявити позитивні наслідки різноманітних трансформаційних процесів (правової стабільності, політичної участі народу, економічного росту, підвищення рівня  життя).

 

1.2. Чотири особливості посткомуністичних

трансформацій

Однією із найважливіших особливостей посткомуністичної системної трансформації є так звана дилема одночасності. У відмінності від демократизаційних процесів, що відбувалися в минулому, посткомуністична демократизація торкається не тільки сфери політики. Повинні бути перетворені всі сторони функціонування суспільства, включаючи детермінірований культурою склад розуму і спосіб життя, економічні основи і – звичайно – політику. Виникнення дилеми одночасності обумовлено тоталітарним характером  соціалістичної держави радянського типу. Оскільки марксистсько-ленінська держава десятиліттями намагалася досягти абсолютного контролю над економікою, культурою і суспільством, перед посткомуністичними урядами існувала і дотепер існує історична задача подолання інституціональних, соціальних і психічних наслідків її діяльності. Посткомуністичні уряди прагнуть скоротити роль держави в економічних, культурних і суспільних справах до розумного рівня, для того щоб він не придушував суспільство.

Ці уряди діють у суспільствах, для яких аж до останнього часу був характерний високий рівень економічного і соціального егалітаризму. При старій системі стратифікація останніх ґрунтувалася на доступі до влади; правомочність прийняття рішень у владному апараті була зв'язана з привілеями. У результаті суспільства розпадалися на дві  нерівні частини, в одну з яких входили уповноважені приймати рішення державних і партійних функціонерів, в іншу – значна частка, а то і більшість народів, які були змушені і погоджувалися з таким положенням речей і лише мріяти про дефіцитні ресурси, що розподілялися системою, (не тільки матеріальні). Навпроти, стратифікація посткомуністичних суспільств повинна відбивати,  насамперед, відносини  власності. Іншими словами,  потрібно створити – і в цьому складається друга особливість посткомуністичної трансформації – «клас» господарів власності які  в результаті членування суспільства на багатих і бідних відносно швидко приведуть до формування дрібних і середніх комерційних  підприємств і середнього класу. Здається, що успіх посткомуністичної демократизації буде багато в чому залежати від того, як незабаром це відбудеться. Практика показує, що демократія знаходиться у відносній безпеці  тільки в тому випадку, якщо вона вбудована у вільне ринкове суспільство, що складається з великих середніх і порівняно нечисленних вищого і нижчого класів.

Третя очевидна відмінність посткомуністичної системної трансформації від демократизації авторитарних режимів полягає в тім, що в ході такої трансформації військові грають важливу, але не центральну роль. У фазі радикального перетворення секретна служба виступає як  опора апарата державної влади, що прокладає шлях для переходу до нової системи.

Четверту особливість посткомуністичної системної трансформації можна охарактеризувати як «посттоталітарний волюнтаризм». У період радикального перетворення напрямок наміченої системної трансформації  (до демократії і ринкового господарства) визначався винятково політичною волею нових урядів і широкої публіки. Державні і суспільні структури залишалися антидемократичними, централізованими і як і раніше ґрунтувалися на плановій економіці. Більш того, ніхто не мав ні найменшого представлення про те, що ж очікує людей в умовах демократії і ринку.  

Ці чотири відмінності посттоталітарної системної трансформації від демократизації авторитарних систем припускають концептуальну диференціацію даних процесів. Мова йде про розрізнення переходу від авторитарних режимів (транзиту) і трансформації посттоталітарних систем.

Також важливим є й аспект історії як засіб легітимації посткомуністичних режимів. “У посткомуністичну еру на політичну сцену  всіх колишніх соціалістичних країн радянського  типу вийшла проблема   «націй і націоналізму». Це сталося тому, що комунізм перервав історію поневолених їм народів і націй. Тоталітаризм створив власну історію, засновану не на реальності, а на ідеологічній утопії”.1 По-перше, масована комуністична системна трансформація відірвала народи (яких вона торкнулась) від їх соціальних, політичних, економічних і культурних джерел. По-друге, у результаті цих подій і ситуації яка склалася,  ці народи більше не знають навіть своєї докоммуністичної і достовірної комуністичної історії. Незважаючи на наявні виключення, дана проблема залишається дуже гострою.

Також виявилася виразна тенденція до нового перекручування минулого на комунізм покладається відповідальність за всі проблеми посткомуністичної держави і цивільного суспільства навіть у тих країнах, де  аналогічні проблеми існували ще до встановлення комуністичної  системи.

 

2. Демократизація як цивілізаційний виклик

і основа новітнього реформування

українського суспільства

В останні десятиліття ХХ століття  однією з важливих прикмет загально цивілізаційного розвитку стало розгортання процесу демократизації. Демократична хвиля захопила Південну Європу, Латинську Америку, країни Азії. У 1989 долі цей глобальний процес перемістився в Східну Європу, а через два роки охопив Радянський Союз. Розширення демократії із середини 70-х років, як вважає американський вчений С.Хантінгтон, “виклало до життя уявлення про те, що ми переживаємо всеохоплюючу глобальну демократичну революцію”.

“Можна висловити деякі сумніви щодо поступально-зростаючого характеру демократизації. основу цих сумнівів, зокрема, становлять:

ü уповільнена трансформація свідомості населення – від прагнення до утвердження демократичних прав і свобод до змагання за економічні блага;

ü відмінності в досвіді демократичного співжиття й нерозуміння основною масою населення диференційованого характеру демократичних процесів;

ü надмірна фрагментація суспільно-політичного життя, що особливо виявляється в мультипартійності, відірваності партійно-політичних інтересів від реальних потреб суспільства;

ü складний характер переорієнтації реформаторських зусиль від простіших форм політичної демократизації до значно складніших, пов'язаних з необхідністю економічного  реформування суспільства”.1

Підійшовши надте спрощено й однобічно до реформування суспільства, модернізатори виявили неготовність до виконання масштабного завдання – забезпечення “перебудови”, як соціальної революції. З висоти 15-річного вартового зрізу вже можна певною мірою розібратися в перипетіях основних проблем, спричинених зазначеною неготовністю. За всієї масштабності поставлених завдань модернізація здійснювалася переважливо  тим самим кадровим корпусом, який зумовив необхідність їхнього розв'язання. Реформи втілювалися традиційно “згори”, супроводжувалися абстрактними закликами до їхньої всенародної підтримки. Низові структури суспільства, навіть за бажання підтримати реформаторські починання влади, не мали реальних важелів для включення в цей процес. Та й самі перетворення не були забезпечені  чіткою концепцією реформування суспільства, здійснювалися шляхом підміни старої утопії новою, що особливо виразно виявилось в еклектично-кампанійських формах забезпечення  модернізації, таких, скажімо, як прийняття     програми розв'язання житлової проблеми до 2000 року  або антиалкогольна кампанія. Непідготовленість самих реформаторів до здійснення проголошеного ними курсу, відсутність єдності в їхніх лавах виявили несміливі намагання реформування соціалізму і  втілення  політики обмеженої гласності.  

 

2.1. Основні передумови вдалої демократії

її функціонування при посткомунізмі

“Очевидно, що першою передумовою успішної системної трансформації було збереження дієздатності держави, іншими словами, визначений мінімум політичної стабільності. Слід зазначити, незважаючи на те що в ряді випадків нестабільність приймала загрозливі розміри, у жодній з посткомуністичних країн суспільний протест проти центрального політичного  керівництва чи політичної еліти, дійсно як намагалась до демократичних перетворень, не був причиною  провалу демократизації”.1 Більш того,  формально політична дестабілізація ніколи не була прямою  реакцією на недостатню демократизацію, вона спостерігалася тільки в тих посткомуністичних системах, у яких чітко відчувався дефіцит демократії. Усе це спростовує аргументи політиків, що прагнуть до відмовлення від демократії заради збереження політичної стабільності. Добре функціонуюча демократія в набагато  більшому ступені відповідає потребам посткомуністичних суспільств, що ускладнюються, чим авторитаризм.

Як уже відзначалося, успіх (чи провал) демократичної  інституционалізації не залежав від обсягу повноважень, якими в процесі конституційного будівництва були наділені  державні інститути. Більш  важливу роль зіграли конкретні дії перших  посткомуністичних політичних лідерів і те, якою мірою вони скористалися можливостями демократизації, що відкрилися, країни. “Для успіху було потрібно, щоб у владі знаходилися переконані демократи. Як би банально це ні звучало, але якщо демократія аж ніяк не має потребу в тім, щоб усе суспільство поголовно складалося з демократів, вона не може обійтися взагалі без демократів, особливо в уряді і серед політичних еліт”1. Зрештою, адже саме конкретні люди поставили  перед собою задачу обмежити посттоталітарну владу, які одержавши в результаті установчих виборів демократичну легітимність, продовжувала  обплутувати всі інституціональні сфери.   Це самообмеження не в останню чергу  містить у собі добровільне підпорядкування політичного керівництва владі закону і визнання прав політичної опозиції. Іншими словами, якщо нові лідери не бажали поважати демократичні процедури, шанси на успішний перехід до плюралістичної демократії значно скорочувалися.

Нарешті, особливої уваги заслуговує той факт, що квазідемократичний авторитаризм залишався в тих самих суспільствах, які не мали ні традицій  конституційної демократії, ні республіканського устрою. Оскільки посткомуністичні лідери цих суспільств не скористалися демократизаційними можливостями, які відкрилися в зв'язку з катастрофою старої системи, буде вкрай  складно усунути укорінені антидемократичні   процедури і практики. Збільшенню проблем, що встають перед демократією, сприяють також економічні труднощі, з якими зіштовхуються країни такого типу.

Інституціонализація і консолідація демократії.

“У дослідженнях, присвячених процесам трансформації, демократія звичайно розглядається як політична система, що забезпечує максимально широке представництво й участь народу при збереженні влади закону і політичної конкуренції.

У свою чергу, інституционалізація демократії визначається політологами як створення легітимних демократичних  політичних інститутів”.2 Поряд із засвоєнням політичних процедур політичною елітою і широкою громадськістю інституционалізація вважається частиною процесу консолідації демократії. В сформульованих у «Переходах від авторитарного правління» «попередніх висновках» майже немає посилань на демократичну консолідацію. Замість цього багато авторів схильні зосереджувати увагу на «другому переході», що випливає за лібералізацією і демократизацією, який вони називають «соціалізацією».

   Щодо поняття, корпоративізму, у розвитку демократизації, то “хоча корпоративізм визначали і як ідеологію, і як різновид політичної   культури чи державного устрою, і як форму організації економіки, і навіть як особливий тип суспільства, найбільш продуктивним виявився підхід, у рамках якого корпоративізм розглядається в якості одного з можливих механізмів, що дозволяють асоціаціям інтересів  бути посередником між своїми членами (індивідами, родинами, фірмами, локальними співтовариствами, групами) і різними контрагентами (у першу чергу, державними й урядами органами). Головну роль у цьому процесі грають міцно укорінені асоціації з постійним штатом, що спеціалізуються на вираженні інтересів і прагнуть виявляти, просувати і захищати їх за допомогою впливу на публічну політику”.2 На відміну від політичних партій – іншого найважливішого  посередника – ці організації не виставляють своїх кандидатів на виборах і не беруть на себе пряму відповідальність за формування уряду. Коли асоціації інтересів (і особливо вся мережа таких асоціацій)  певним  чином організовані чи  коли вони певним чином беруть участь у процесі  прийняття рішень на різних рівнях державної влади, ми можемо говорити про корпоративізм.

Тільки корпоративізм авторітарно-етатистско-фашистського  толку фактично зникнув з обличчя землі (перший удар по ньому нанесла післявоєнна хвиля демократизації, а довершила справу хвиля, що нахлинула  після 1974 року), як стало зрозуміло, хто ж дійсно домігся найбільших  успіхів у реалізації неокорпоративістської моделі, у її більш «соціетальному» (тобто  «знизу») варіанті. Це були малі європейські країни з добре організованими асоціаціями інтересів і вкрай уразливими інтернаціоналізованими економіками. Корпоративістські тенденції проглядалися  особливо чітко, якщо в окремих країнах малися могутні соціал-демократичні партії, зберігалися стійкі  електоральні переваги, якщо вони мали відносну культурну і мовну єдність і дотримувалися нейтралітету в зовнішній політиці і інше.

 

 

Висновки

Таким чином підсумовуючи усе  вищезазначене можна сказати, що проблеми посткомуністичних трансформацій є складними і багатовимірними. Сформовані дві парадигми ліберально-демократична і корпоративіська мають свої позитивні и негативні сторони, сласну специфіку.  Подальший розвиток сучасної  цивілізації повинен відповідати тим стандартам, які прижилися в суспільстві.

Демократизація, повинна  залишатися основою і цивілізаційним винником реформування  українського суспільства. Головне для  держави в цьому контексті поставити перед собою головні нагальні проблеми і знайти всі можливі шляхи  вирішення або усунення;, орієнтуватися в першу чергу на суспільство з демократичним устроєм і робити все можливе  щоб воно було  таким, щоб політична система суспільства і суспільство в цілому  будувало вдалу  демократію і її нормальне, ефективне функціонування.

 

 

 

 

 


1 Мачкув Е. Преобразования коммунист., тоталит. и посткоммунист. системная траснформация // Полис. 2000 № 4 (стр.45)

1 С.М.Елисеев. О методологии исследования посткоммунистической трансформации. Полис, 2002 № 6 (стр.75)

1 О.Долженков. Чи є пострадянські країни перехідними. // Людина і політика. 2001, № 2, (стр.48)

1 Полохало В. Неототалітарні трансформації посткомуністичної влади в Україні. // Пол.думка., 1995, № 3 (стр.56)

1 Гельман В.Я. Постсоветская политическая трансформація.// Плис, 2001, №1, (стр.81)

2 Мачкув Е. Преобразования коммунист., тоталит и посткоммунист.систеная трансформація.// Плист, 2000, № 4 (стр.53)

2 Шліттер. Неокорпоративізм. // Поліс, 1998, № 2, (стор.15)

Наверх страницы

Внимание! Не забудьте ознакомиться с остальными документами данного пользователя!

Соседние файлы в текущем каталоге:

На сайте уже 21970 файлов общим размером 9.9 ГБ.

Наш сайт представляет собой Сервис, где студенты самых различных специальностей могут делиться своей учебой. Для удобства организован онлайн просмотр содержимого самых разных форматов файлов с возможностью их скачивания. У нас можно найти курсовые и лабораторные работы, дипломные работы и диссертации, лекции и шпаргалки, учебники, чертежи, инструкции, пособия и методички - можно найти любые учебные материалы. Наш полезный сервис предназначен прежде всего для помощи студентам в учёбе, ведь разобраться с любым предметом всегда быстрее когда можно посмотреть примеры, ознакомится более углубленно по той или иной теме. Все материалы на сайте представлены для ознакомления и загружены самими пользователями. Учитесь с нами, учитесь на пятерки и становитесь самыми грамотными специалистами своей профессии.

Не нашли нужный документ? Воспользуйтесь поиском по содержимому всех файлов сайта:



Каждый день, проснувшись по утру, заходи на obmendoc.ru

Товарищ, не ленись - делись файлами и новому учись!

Яндекс.Метрика