prepod

Путь к Файлу: /Гуманітарний Університет / АПСРУС / 1.2.doc

Ознакомиться или скачать весь учебный материал данного пользователя
Скачиваний:   0
Пользователь:   prepod
Добавлен:   11.04.2015
Размер:   70.0 КБ
СКАЧАТЬ

     На сьогодні у світовій і вітчизняній науці найбільш поширеною є дефініція посткомуністичних соціумів як “перехідних суспільств”. Під “перехідним суспільством”, як, наприклад, вважає доктор політичних наук В Журавський, розуміється суспільство, яке здійснює свою еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого(2, ст. 50).  Перехідне суспільство, на думку сучасних суспільствознавців, постає тоді, коли в ньому виникають економічні і соціально-політичні відносини якісно нового типу, які поширюються з меншою чи більшою швидкістю і силою та згодом перетворюються в умови функціонування нового суспільства.

    Проте, на думку О. Долженкова, такий підхід викликає низку зауважень у спробі аналізу пострадянських суспільств.  По-перше: зміни і “переходи” – форма існування суспільства; в ньому постійно щось відбувається і змінюється; суспільство існує лише в ритмі змін; поза змінами не існує суспільства. З цієї точки зору є нелогічним виділяти якісь “перехідні” періоди. По-друге: в тому значенні, яке надається терміну сьогодні, має означати перехід до якісно нового рівня суспільства, отримання певних здобутків у різних сферах суспільного життя (1, ст. 44).

     Зараз проголошується “перехід” до західної моделі суспільного устрою. Але, на думку О. Долженкова, відбувається зворотний процес “повернення до генотипу”, який дуже мало відповідає ідеалам відкритого суспільства, політичної демократії та автономії особистості. Більше того: в цей “генотип” настільки вдало і несуперечливо були інтегровані окремі сутнісні риси комуністичної ідеології, що фактично ніякого “переходу” від комунізму на рівні масової політичної свідомості не відбулось. Так само, як відкритим є питання, чи був комунізм чимось неприродним для цих суспільств.

     Політичні процеси останніх десяти років в Україні, Білорусі, Росії, інших країнах СНД протікають всупереч логіці “перехідного періоду”, якщо останній був би не модним кліше, а реальністю. Починаючи з другої половини  1990-х років, ці країни охопила потужна хвиля номенклатурної реакції, і якщо і можна вести  мову про “перехідний період” в цьому випадку, то вектор переходу виявиться зворотнім: в цих державах консолідуються авторитарні режими, які напівправовими засобами позбуваються дієвої парламентської опозиції, методично переслідують опозиційну пресу та телебачення, серйозним чином впливають на наслідки виборів та референдумів через адміністративні важелі, не гребуючи іноді і фальсифікацією.

     “Періоду номенклатурної олігархії відповідає не держава в демократичному розумінні цього слова як представник та інструмент народу, а як самодостатній, самозберігаючий та самовідтворюваний казенно-канцелярський апарат, тобто сурогат (неповноцінний замінник) держави, котрий – всупереч усім конституційним принципам – в основному обслуговує сам себе: забезпечує своє фінансування, охороняє свої номенклатурне право, контролює тіньову економіку і жорстко придушує ті опозиційні сили, котрі чинять будь-який вплив на суспільство”(1, ст. 47). Сучасні концепції перехідного періоду трактують його як односпрямований рух від антидемократичного режиму до демократичного. З іншого боку, неозброєним оком видно, що змістом політичного процесу в країнах СНД є зміцнення саме його антидемократичного вектора.

    Висловлюючи думку про “яскраво застійний, а не перехідний характер” українського суспільства, О. Долженков вважає, що необачне використання терміну “перехідне суспільство” щодо всіх пострадянських країн, нехтуючи такими важливими рисами, як тяглість та глибина сприйняття ними комуністичної ідеології, цивілізаційна приналежність призвело до того, що значна частина політичних інститутів та процесів не піддається адекватному описові(1, ст. 48).

   Саме тому автор робить висновок, що використання відносно країн СНД  термінів “перехідні суспільства”, “демократичний транзит” тощо, є неправомірними(1, ст. 50).

    Інший сучасний український дослідник В. Тарасенко вказує, що “перехідне” українське суспільство має кудись “переходити”, а от саме куди – в Україні чітко не визначилися й досі.

    Якщо українське суспільство дійсно кудись переходить, то слід чітко зафіксувати його вихідну точку (що попередньо досягнута) та обгрунтувати цільову (бажану, планову) якість, до якої воно має переходити або вже переходить, механізми та процеси “переходу”, вказати зміст нової якості. На жаль, сьогодні ще не дійшли до визначення цих понять(13, с. 46-47).

   В. Тарасенко також звертає увагу на ще один стереотип “переходизму – “перехід до ринку”. Всі про це говорять, але ніхто не говорить, до якого ринку ми переходимо. Є різні типи ринків: соціалістичний (Китай), капіталістичний (США, Західна Європа). Кожна країна, зважаючи на власні умови, національні особливості, має будувати власну модель ринку. Україна ж намагається будувати копіюючи. Відповідно до цього Тарасенко робить песимістичні висновки відносно успішного ходу реформ в Україні.

    В. Тарасенко ставить питання: “Так куди переходить українське суспільство?” – і намагається дати свою відповідь:

· Воно само нікуди не переходить, його штучно “переводять” від однієї форми соціально-історичного буття до іншої, тому суспільство не стільки перехідне, як перевідне. Трансформаційні зміни в українському суспільстві не можна назвати природно-історичним процесом, що є продуктом його спонтанної соціальної еволюції. Спосіб спричинення змін у нашому суспільстві – метод соціоінженерної деструкції, який зумовлює штучно спричинені зміни, а саме суспільство перетворює на гігантську лабораторію, де відпрацьовуються проекти його перетворення. Це є метод жорсткої цілераціональної детермінації соціальних процесів і явищ за попередньо обраними чи розробленими ідеями, ідеалами, планами, програмами, схемами;

· По-друге, за задумом і практичною політикою реформатора українське суспільство повертають обличчям до голоду, спрямовуючи його рух у лоно сучасного розвинутого капіталізму, однак з цим “розвинутим” у технолога нічого не виходить. Реально внаслідок перетворень виникає примітивний капіталізм кримінального штибу. Отож, поза задумом і волею технолога, але під його тиском українське суспільство переходить до цього капіталізму, який відкидає його далеко в історію(13, ст. 57-58).

  На думку В. Тарасенка, “перехідне суспільство” означає, що дане суспільство перебуває в неусталеному плинному стані: від “чогось” воно відійшло чи відходить, але до нового “щось” не дійшло(14, ст. 62). А звідси виникає проблема, що про якісь конкретні соціальні ознаки суспільства не можна дізнатися зі змісту цього терміну

   У статті (14) автор наводить кілька термінів, що широко вживаються в сучасній політологічній літературі для позначення стану суспільства, в якому зараз перебуває Україна, і заперечує їх, зважаючи на недостатню обгрунтованість даних термінів. Зокрема, В. Тарасенко визначає наступні терміни:

· “посткомуністичне суспільство” – хіба в СРСР колись був побудований комунізм? Якщо не було комуністичного суспільства, то не може бути й посткомуністичного(ст. 62);

· “пострадянське суспільство” – цим терміном фіксується сучасний рух українського суспільства як післярадянський і більше ніякого знання про нього він не містить, тож використовувати його недоречно(ст. 63);

· посттоталітарне суспільство” – на думку автора, в СРСР тоталітаризм існував лише в часи правління Й. Сталіна, який ще після 50-х рр. ХХст. було скасовано, і вже наступні 40 років країна не ототожнювалася з тоталітарною державою(ст. 63).

  На думку Тарасенка, сьогодні Україна будує “дикий”, периферійний, залежний від розвинутих країн капіталізм. Проте Україна, безумовно, ще не стала капіталістичною країною. Сучасне українське суспільство можна характеризувати як щось посереднє між капіталізмом і соціалізмом. Для нього характерним є “мавпізм” та точне копіювання Заходу, що є негативом, зважаючи на ті особливості, які притаманні українському суспільству.

   Інший український дослідник М. Павловський визначає Україну як країну “периферійного капіталізму”. Така країна характеризується диктатом західних країн в економічній та політичній сферах, існуванням і постійним пропагуванням міфу про розвиток і підтримку демократії.

   Крім того, на його думку, Україна досі не позбулася рис, що притаманні тоталітарному суспільству, і навпаки, спостерігається зворотний процес у цьому напрямі – українське суспільство набуває нових тоталітарних рис, а саме:

1. скорочення соціальних програм;

2. монополізація влади;

3. боротьба з опозицією;

4. посилення поліційних функцій разом із неувагою до Збройних Сил;

5. монополія на інформацію;

6. заборона економічних теорій, що можуть змінити нинішній курс реформ(7, ст. 27).

Поширеним у застосуванні сьогодні є термін “перехідний період”. Саме такого підходу дотримується сучасний дослідник М. Михальченко. Перехідний період, на його думку, означає перехід від нескоординованих, часто суперечливих, хаотичних владних впливів на різні сфери суспільного життя до проведення чітко вивіреного відповідального політичного курсу. Необхідною умовою “перехідного періоду” є законослухняність, виконання державою та громадянином взятих на себе зобов’язань.

Крім того, Михальченко визначає риси сучасного українського суспільства, які, на його думку, характеризують Україну як “перехідну державу”, а саме:

· слабка й неконсолідована політична влада;

· слабка, малоефективна судова система;

· стагнація процесу становлення нової структури громадянського суспільства;

· зростання люмпенізованих і маргінальних соціальних груп;

· різкі зміни в орієнтаціях на системі цінностей та ідеалів (5, ст. 10-11).

    Інший дослідник Журавський В. погоджується з думкою Михальченка про перехідний період, в якому зараз перебуває Україна.  Вступивши в перехідний період, Україна лише в загальних рисах визначилася куди йти, і ще менше – що робити. Не сформовані достатньо світоглядні основи державного будівництва і суспільного розвитку. Звідси тягнеться широкий шлейф негативних наслідків у практиці побудови держави і проведення соціально-економічних реформ у суспільстві. Не визначившись із власним баченням шляхів розвитку, Україна не могла і поки що не вступила на шлях динамічних і ефективних соціально-економічних та політичних перетворень, які б мали цілісний характер. Її дії нерідко були наслідком “сліпого” запозичення чужого досвіду або вимушеного наслідування подій у сусідній Росії. Звідси – непослідовність і безсистемність практичних дій, тупцювання на місці, певна розгубленість керівництва державою. Така політика значно поглибила об‘єктивну складність перехідного періоду, спровокувала різке погіршення загального стану суспільства, зубожіння населення, сповзання до системної кризи у всіх сферах життєдіяльності. По суті, перед Україною стоїть проблема природного виживання. Це зумовлює необхідність якісно нових соціальних дій на грунті глибокого переосмислення пройденого шляху з тим, щоб виділити ті чи інші причинно-наслідкові зв‘язки та перспективні тенденції, досягти певної визначеності, уникнути неконструктивних хитань з однієї сторони в іншу(2, ст. 51).

    Український дослідник Катаєв говорить, що враховуючи тотальність трансформації всіх сторін суспільного життя  та самі закономірності цих змін, українське суспільство можна назвати “трансформаційним”(3, ст.31).

    Ще один український дослідник В. Полохало визначає сучасний стан українського суспільства як посткомуністично-номенклатурний неототалітаризм. На його думку, це пов‘язано з тим, що для України є характерним надзвичайна невизначеність інтересів більшості населення, а також слабкість політичної волі суб‘єктів соціальної дії. До того ж партійна номенклатура зберегла свою владу і реальну власність. Тому фактично змінилась лише зовнішня оболонка суспільства, а всередині практично нічого не змінилось, відбулась лише зміна лозунгів. Саме тому говорити про те, що в Україні відбувається якийсь перехід до демократії, не приходиться.

    Підсумовуючи, слід зазначати, що в сучасній українській політологічній науці існує багато різних підходів і думок відносно визначення сучасного стану української держави. Можна визначити два основні підходи до визначення:

- суспільства за часовою ознакою як суспільства, що трансформується до демократії – посткомуністичне, постсоціалістичне тощо;

- інший підхід можна визначити як функціональний, де головний аспект перетворення політичної, економічної сфери – країни перехідної економіки, перехідна економіка.

Загалом слід зазначити, що визначення, яке б задовольнило усіх, поки що в політологічній науці не існує. Зважаючи на те, що існують різні погляди на дану проблематику, загальне визначення дати неможливо, принаймні найближчим часом, доки процеси трансформації не набудуть усталених форм. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1. Долженков О. Чи є пострадянські країни перехідними суспільствами? // Людина і політика. – 2001. – №2.

2. Журавський В. С. Політична сиитема України: проблеми становлення і перспективи розвитку. –К., 2000.

3. Катаєв С. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністський контекст // Людина і політика. – 2004. –№3.

4. Курілло В. Є. Щодо визначення …

5. Михальченко М. Україна ХХІ століття: і знову пошук шляхів розвитку // Віче. – 2001. – №1.

6. Павловський М. Стійкість економічної системи // Віче. – 2001. – №3.

7. Павловський М. Світ і Україна на порозі третього тисячоліття. І перед вибором // Віче. – 2000. – №1.

8. Павловський М. Криза демократії – основа для розвитку авторитаризму // Віче. – 2000. – №4.

9. Паламарчук В. Український варіант сучасної європейської держави // Віче. –2004. -№5.

10. Політична ситема сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. Ф. М. Рудича. –К., 2002.

11. Полохало В. Неототалітарні трансформації посткомуністичної влади в Україні // Політична думка. – 1994. – №3.

12. Полохало В.  Политология посткоммунистических обществ в Украине и России //Полис. –1998. -№3.

13. Тарасенко В. Куди переходить “перехідне” суспільство? // Віче. – 2001. – №5.

14. Тарасенко В. Криза соціального самовизначення в Україні. // Віче. – 2000. – №11.

15. Сапір Ж. Україна: “невидима рука” економічного занепаду (тези про недієвість сучасних стратегій перехідного періоду) // Політична думка. – 2000. – №1.


 

Наверх страницы

Внимание! Не забудьте ознакомиться с остальными документами данного пользователя!

Соседние файлы в текущем каталоге:

На сайте уже 21970 файлов общим размером 9.9 ГБ.

Наш сайт представляет собой Сервис, где студенты самых различных специальностей могут делиться своей учебой. Для удобства организован онлайн просмотр содержимого самых разных форматов файлов с возможностью их скачивания. У нас можно найти курсовые и лабораторные работы, дипломные работы и диссертации, лекции и шпаргалки, учебники, чертежи, инструкции, пособия и методички - можно найти любые учебные материалы. Наш полезный сервис предназначен прежде всего для помощи студентам в учёбе, ведь разобраться с любым предметом всегда быстрее когда можно посмотреть примеры, ознакомится более углубленно по той или иной теме. Все материалы на сайте представлены для ознакомления и загружены самими пользователями. Учитесь с нами, учитесь на пятерки и становитесь самыми грамотными специалистами своей профессии.

Не нашли нужный документ? Воспользуйтесь поиском по содержимому всех файлов сайта:



Каждый день, проснувшись по утру, заходи на obmendoc.ru

Товарищ, не ленись - делись файлами и новому учись!

Яндекс.Метрика